Сонячне проміння падало на стару дерев'яну дошку, де вчитель писав домашнє завдання. Він поклав крейду на стіл.

Лиш один довгоочікуваний дзвінок — і звідусіль пролунали голоси. Порожні коридори одразу наповнилися дітьми.

У груді щемило від спогадів. Школа. Місце, де завжди вирує життя. Окрім канікул... та, можливо...

Ще рік тому він був учнем. Готувався до екзаменів. Ох, як же вони з однокласниками хвилювалися, що завалять... А залякування та жарти вчителів лиш збільшували цей страх...

... Хех, а виявилося то були такі дрібниці. Такі ж малі, як це розбите скло від вибитих вікон.

Розкидані розломані парти, за якими вже ніхто нічого не буде вчити. Зруйновані пусті коридори...

І стара потріскана дошка, де замість домашнього білою крейдою написано: «ВРЯТУЙТЕ!»

Військовий опустив маску, змахнувши сльози. Тремтячою рукою він підняв з полу крейду та торкнувся холодної дошки, з тяжкістю у серці виводячи літери:

«вибачте»

Вони запізнилися. Школа, де завжди вирує життя... стала братньою могилою...