menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 14.05.2022 в 21:21
Фанф прочитано: 208 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Викреслити тебе з пам'яті (Частина 6 - Епілог)


14.05.2022, 21:21
Частина 6 – Не розумію, SOS


Я ніколи раніше не думав про ЛГБТ, навіть жодної думки не було, що мені може сподобатися хлопець. Але, як виявилося, це не найгірше. Я зрозумів, що мені будь-яка людина може прийти до душі, достатньо приділити трохи уваги, доброти. Хіба це не жалюгідно?
Я настільки засів усередині себе, відгородився від оточуючих. Навіть якщо мені подобалася якась дівчина, я ніяк не міг підійти до неї. Дівчата також не цікавилися мною, і я почав думати, що це просто тому, що я виглядав якимось виродком. Щоправда, об’єктивно кажучи, таким не був. Просто одягався в безглузді шмотки, не намагався привести волосся до ладу, і завжди ховався від людей.
Зі вступом до університету це змінилося, адже хтось зробив за мене перший крок – це Міла. Зазвичай я морозився, але цього разу просто не встиг зреагувати. Вона підійшла до мене, так просто, і запропонувала провести час із одногрупниками. Насправді це міг бути хто завгодно.
Від усвідомлення всього цього становилось огидно.

Ось так я і потрапив на цю вечірку. На честь закриття сесії.
Деякі друзі Міли запропонували організувати посиденьки у заміському будинку, який можна було орендувати погодинно. Вартість не була не аби якою, тому сказали покликати якнайбільше людей, щоб кожен зміг скинутися на потрібну суму. З їжі та напоїв було все стандартно – метрові піци та газовані напої. Але ж для мене це все було в новинку, бо зазвичай не приймав участі в подібних заходах.
Людей було багато, близько вісімнадцяти осіб, що по моїм міркам було вже занадто. Спальних місць на всіх не вистачало, але це не було проблемою – ніхто не збирався спати. Поки що.
Щойно серед купки людей я побачив каштанову тушку Томаса, моє серце одразу тьохнуло. Минуло вже кілька тижнів після того інциденту в квартирі. Не так багато часу, щоб забути, але не так мало, щоб не піднімати цю тему. Я вирячився на нього відкрито, сам того не помічаючи. Ніяк не контролюючи. Як тільки наші погляди перетнулися, тут же обімлів. Але він швидко глянув у зворотний бік, ніби нічого не сталося.

― Чого стоїш на місці? ― Міла запитала з посмішкою.
― Та так… ― я намагався зробити обличчя простіше.
Як я можу забути, якщо мене так штормить від однієї тільки Твоєї присутності. Вечорами я прокручував момент у тій кімнаті мільярди разів. Уявляв, що було б, якби сказав те трекляте: «я проти!» Якби кинувся, обійняв, поцілував. І пофіг на наслідки. І те, як би Ти почував себе після цього – радісним, або повністю в жаху.
Господи, просто убийте мене.

Усі, хто зібрався на цій вечірці, наразі готувалися для перегляду фільму на проекторі. Кожен поклав собі шматочки піци, напої в одноразові склянки. Я був здивований, думаючи, як взагалі можна контролювати цей натовп. У центрі завжди був якийсь хлопець, підіймаючи активність, галас. Міла була зі своїми подругами, допомагаючи з організацією. Хлопці здебільшого стояли осторонь, обговорюючи то навчання, то ігри, то ще щось. Але я навіть не знав, куди мені податися.
― Як справи? ― голос поряд змусив мене стиснутися.
― Непогано, начебто, ― відповів я напружено.
― Начебто? ― усмішка. ― Не схоже.
Всі думки зникли в одну мить. Звісно, не схоже!
― Це тобі, ― Томас вручив тарілку з піцою.
― Дякую, ― сказав кудись собі під ніс.
Мені здавалося, що я її відразу випущу з рук, адже не міг контролювати свої прокляті кінцівки!
― Ходімо займати місця? ― його легка посмішка
― Пішли.
Я намагався говорити якомога нейтральніше, щоб заглушити весь цей фонтан емоцій усередині. Господи, я помру прямо зараз, ось тут…

Але помирати було ще занадто рано.

Усі посідали дивитись фільм. Хтось розташувався на довгому кутовому дивані, хтось на килимі поруч нього, хтось умостився на крісло-подушках. Я сидів поруч із Томасом на килимі.
Коли я повернувся до нього, щоб щось сказати, то помітив Мілу, що усілась біля нього, тільки з іншого боку. Відразу повернувся назад, притихнувши.
― Ти щось хотів? ― спитав Томас.
― Ні, нічого, ― тихо відповів, прикидаючись, нібито очікування початку фільму для мене наразі найважливіша річь у всесвіті.
Щойно вимкнули світло, я відчув себе трохи легше.

Так, насправді мені було начхати на фільм. Тому що «фільм для більшості» у вигляді дурної комедії мене не цікавив. Я знаходився тут, бо хотів бути поруч із людьми, які мені подобаються.
І… я зовсім заплутався. Чомусь серце хворіло вдвічі сильніше, коли я бачив цих двох. І не розумів, чого хочу. Бути з Мілою? Томасом? Або з двома?
Ці відчуття розривали мене. Так, що хотілося обірвати зв'язок із ними обома, і не згадувати цей кошмар. «Більше ніколи не закохуватися». Аби не відчувати це пекло, коли просто не можеш контролювати буквально нічого. Все тому, що я прив'язався надто сильно.
Під час перегляду випадково стикався з плечем Томаса. Легкі дотики, при яких я намагався не рухатися зовсім, просто щоб це не закінчувалося. І при цьому я відчував, як Томас повертався до Мілі, і доволі часто. Розумів, що краще б я сидів десь подалі від них.
Щоразу, коли Томас звертався до мене – реагував на жарт, озвучував свій коментар щодо персонажа… щоразу, відповідаючи, я відчував себе незручно та безглуздо. Доводилося контролювати емоції щоб не показувати, що для мене це щось більше, ніж просто «фільм».

Так минули всі півтори години цієї чортової комедії.
― Ну що, тепер бухати!
Вигукнув непосидючий заводила. Хтось із присутніх зовсім не пив, тому й відмовився. Комусь потрібно було додому з якихось особистих причин. Загалом, замість вісімнадцяти осіб залишилося всього десять.
Я був радий, що Томас залишився. І був радий, що Міла теж осталася, нехай, за її словами, ненадовго. Не те, що я хотів би випити… Але відчував, що алкоголь наразі це нібито життєва необхідність. Відчути себе хоч ненадовго розслабленим у їхній присутності. Принаймні на кілька хвилин!

― Ого, Остін, не знав, що ти п'єш, ― сказав хтось із одногрупників.
Я був одним із перших, хто накинувся на алкоголь. Шампанське. Смак мені не надто подобався, але головне – цей напій не міг виконати основну функцію, його мені було замало! Так я помітив серед пляшок текілу.
― Боже, яке лайно, ― відреагував одразу, після першого ковтка.
Хтось засміявся, але я навіть не звертав увагу на людей поруч. Просто продовжував вливати в себе те, що обпалює горло, затуманює погляд і дає мені свободу дихати.
― А ти симпатично виглядаєш, ― сказав я якійсь дівчині поряд.
Одногрупниця, з якою ми ніколи не спілкувалися. Вона лише ніяково сказала «дякую», і продовжила спілкуватися з іншими.
― Схоже, Остін уже все… ― прокоментував хтось.
Я навіть не знав, що мене знає стільки людей. Я ж думав, що невидимий!
― Остін, все гаразд? ― перед очима з’явилося обличчя Томаса, занадто схвильоване.
― Все чудово, ― я посміхнувся.
Не міг тільки зрозуміти, чому тоді по моїх щоках текли сльози.

Частина 7 – Ніколи не будемо разом, забудь


Насправді, між нами ніколи нічого не було.
Ми не займалися сексом, не цілувалися. Все, що було – це зізнання. Незначні дотики. Нескінченні фантазії. Міла ніколи не сприйматиме мене за хлопця, з яким вона могла б збудувати стосунки. Томас… з якоїсь причини не хоче, щоб погляди, дотики переростали у щось більше. Щоб фантазії стали реальністю.
І тоді я зрозумів, чому.
― У Томаса є дівчина?
Тоді в мене все завмерло. Я намагався робити вигляд, що мене це не хвилює. Одна з моїх одногрупниць запитала про це, а я лише випадково почув.
― Так, причому досить давно, вже як років зо три, ― з усмішкою відповіла Міла.
Я намагався вдивитись у її емоції, але не помітив нічого дивного. На мить наші з нею погляди перетнулися. Мені здавалося, що вона все прочитала на моєму обличчі. Інакше чому куточки її губ опустилися трохи нижче?
Я не міг адекватно переварити цю інформацію, тому вийшов у внутрішній двір, подихати свіжим повітрям.

Надворі було прохолодно, але від цієї прохолоди було добре. Я сів на лавку, зі своєю склянкою текіли. Зробив пару ковтків, і алкоголь ще раз пройшовся по всьому тілу.
Посидів кілька хвилин. Поки хтось збоку не підійшов і не накинув на мене ковдру. Я мало не підскочив.
― Не замерзни, ― голос Томаса.
Я не відповів і лише продовжив дивитися в порожнечу.
― Тобі вже краще? ― але хлопець, який мені подобається, не хоче дати мені спокою.
Я знову промовчав.
У голові було багато запитань. «Вже як років зо три» . Чому тоді я йому сподобався? Навіщо тоді лізти до мене? Погратись?
Почулося важке зітхання з боку Томаса. Якби не його визнання, я подумав би, що це просто дружба. «Забудь про це».
― Місяць сьогодні такий гарний, чи не так?
Я глянув на небо, придивився.
― Так-так, гарний… ― без задньої думки відповів. ― Що померти можна…
Потягнувся за склянкою, зробив останній ковток. Більше бажаної рідини не залишалося.
Я дійсно хотів би померти у цей момент.
Томас простягнув мені свою долоню.
― Дай мені руку, ― в його очах я бачив іскри.
Я не міг чинити опір. Слухняно простяг свою кінцівку до нього. І в одну мить його рука стиснула мою. Струм пройшов по всьому тілу. Я відчув себе настільки розслабленим, як не відчував себе за останні кілька місяців.
Ми трималися за руки. Від одного жесту мені стало все зрозуміло. Всі питання миттю пішли. Я дізнався, що все ще йому подобаюся, і цього було достатньо. Тільки це і більше нічого. І я навіть не хвилювався, що хтось міг це помітити.
Це було так природньо. Наче так і має бути, і в цьому немає нічого неправильного. Так я почувався. Спокійно. Знаючи, що ти поруч, і приймаєш те, що відбувається. Приймаєш свої почуття і мої. Не брешеш собі і оточуючим, не намагаєшся позбавитися «непотрібного мене», що ускладнює тобі життя. Не тікаєш. Не говориш мені «забудь», або що «це пройде».
Господи. Це ніколи не пройде. Для тебе – можливо. Для мене…
Ніколи.

Цього дня ми розмовляли до занепаду, дивлячись на зірки. Ти показав мені всі сузір'я, які бачив на цьому небі, захоплено розповідаючи про кожне з них. Від тебе я дізнався про астрономію більше, ніж від самого викладача.
Але найбільше ти хотів дізнатися про мене, і постійно ставив питання, які спадали на думку. Чому я вважаю тебе з Милою «великими умами», чому я так ставлюся до себе, наче чимось гірше за інших. Я завжди принижував себе, хоча насправді був непоганий у математиці і все, що з нею пов'язане – точні науки, обчислення. Те, що я захоплювався програмуванням – теж не було особливою заслугою для мене.
― Ти дуже строгий до себе! ― відповів ти.
― Можливо. Але мені це подобається.
Я чекаю від себе більшого, щоб досягти чогось відповідного. Шукав себе і намагався знайти навичку, якою володів би досить добре, щоб влаштуватися на роботу. Пробував багато всього, але не зупинився на чомусь одному. Хотів би бути чимось глибоко захопленим, але ніщо мене надовго не тримало.
― Навіть не знаю, ким піти працювати… ― задумливо пробурмотів.
Адже випуск із університету був не за горами, і я розумів, що від моїх навичок залежить, куди далі піде моє життя.
― Уяви, ― почав я, дивлячись на небо. ― Якщо ти весь цей час не шукав себе, то опинишся на нелюбимій роботі, яку ненавидитимеш. На яку прийдеться залишок всього твого життя з понеділка по п'ятницю, ― я зітхнув. ― Від цього можна цілком втратити бажання жити, хіба ні?
― Зараз вже є багато робіт, які не «з понеділка по п'ятницю», ― ти посміхнувся. ― Можна знайти варіант, який тобі більше подобається. І продовжувати шукати себе.
― І як ти збираєшся шукати себе, якщо немає сил на пошуки?
Ти задумався.
― Шукатиму сили, ― посміхнувся.
― Так все просто, ― я посміхнувся.
Можливо, я і був весь цей час фантазером-романтиком, який застряг у своєму ідеальному світі, лякаючись когось туди підпускати. Любитель помріяти. А також той, хто намагатиметься цей світ мрій реалізувати.
― А ти куди б подався зі своєю любов'ю до астрономії? ― я подивився на тебе.
― Навіть не знаю, ― твоє обличчя враз стало серйозним.
― Отож, ― вимовив з жалем.
Мені справді було тебе шкода. Адже, швидше за все, пристрасть у твоїх очах згасне рано чи пізно. Прийде реальність, і ти не зможеш вибратися. Я справді за тебе дуже непокоївся, навіть більше, ніж за себе. Тому що я не заплющував очі на дійсність, і ладен був кудись рухатися. А час йшов.
Ми так розійшлися в розмові, що навіть не помічали, як цокає годинник. І від цього хвилювання лише наростало.
― А ти зміг би забути? ― запитав я тебе.
Потрібно було лише кілька секунд, щоб ти зрозумів, про що я. Так, про ті почуття, які ти хочеш знищити.
― Не знаю, ― ти намагався відповідати чесно. ― Адже інтерес з часом повинен ставати все менше.
― Ясно…
Я не хотів суперечити тобі. Я знав, що ти не цікавитимешся мною вічно. Це те, що я намагався вдовбати собі в голову вже кілька місяців.
Що ти забудеш про мене.

Я кохаю тебе.

Ти сказав би, що це не так? Я говорю собі, що це гормони. Що це не кохання, а просто потяг. Проста симпатія. Звичайна залежність. Прокручуючи в голові всі моменти зближення, знову і знову. Чекаючи, коли, нарешті, відпустить. Думав, що, може, якби ми з тобою переспали, було б легше. Але нічого не було.
Смішно.

З того дня ми більше не розмовляли. Ти намагався зупинити мене, або себе, до того, як щось могло б статися. Переривав розмову. Не залишався зі мною наодинці. Ми справді змогли зробити вигляд, що забули.
Я дуже старався. Кожна зустріч з тобою, щоразу, як чув твій голос… і мене знову занурювало у той самий вир. Точніше, я з нього ніколи не виходив. Все було як і раніше. Ми гуляли з Милою, або ще з іншими людьми. Завжди має бути «хтось». Аби не залишитися з тобою наодинці, бо це вбивало мене.

Так минув якийсь час. Дипломний проект, випуск. Настав час розходитися, піти різними шляхами.
Міла влаштувалась допомагати на кафедрі, отримуючи практичний досвід викладання. Я був дуже радий за неї, адже вона рухалася у тому напрямку, в якому хотіла. Я не уточнював, куди ти влаштувався і чи влаштувався взагалі, адже ми перестали спілкуватися. Я вирішив, що стояти на місці не варто, і пішов на безкоштовні курси програмування в одній з великих компаній.

Йшов рік у рік. Я був радий не листуватися з тобою. Бачитися. Боляче було чути тебе, але тепер я навіть не пам'ятаю, як звучить твій голос. Відчував, що час справді лікує. І що я, мабуть, зможу забути.
Чи ні?
Не буду брехати, мої думки іноді все ж таки повертаються в ту кімнату.
― Я проти, ― пробубнив собі під ніс, перебуваючи в порожній квартирі. ― Я проти, чорт забирай!
Речі зі столу одразу ж полетіли на підлогу. Я повалився до них. Все тіло ломило, руки тремтіли.
― Чому, чорт забирай, я плачу?..
Я ненавиджу себе.

«А ти зміг би забути?»

Частина 8 – Давай уявимо


― Я прийшов…
Голос розійшовся по всій квартирі. Але відповіді не було. «Дивно».
Я намагався поводитися максимально природно, тому обережно пройшовся у ванну, щоб помити руки. Закінчивши, вийшов, але так нікого не зустрів.
― Двері були відчинені, з тобою все в порядку?
Тиша.
Пройшов у твою кімнату. Як тільки я опинився на місці, двері за спиною зачинилися. Я здригнувся, і різко обернувся. Зустрів Тебе.
― Що ти робиш?! ― нервово спитав.
― Пробач, що налякав, ― твоя посмішка.
Я не знав, як на це реагувати. Подумав, що потрапив у якусь пастку, що зараз щось станеться. Застиг на місці від думок, які річкою приходили на мою голову.
Не помітив, як ти був схвильований, напружений, як і я. Не помітив і те, як двері зачинилися на замок, який можна було відімкнути тільки ключем, який ти тримав у руці.
Не помітив, з якою силою ти стискав цей предмет, не бажаючи його відпускати.
Але ти був дуже рішучим. Неначе прийняв вибір, дуже серйозний. Який дався тобі з великими труднощами, які я навіть не міг собі уявити.
― Остін, ― від того, як ти вимовив моє ім'я, мене всього перекосило.
Чому ти виглядаєш таким винним?
― Я хотів сказати…
Ти напружився ще більше. Слова самі не хотіли полишати тебе та виходити назовні. Але, мабуть, тобі довелося це зробити заради чогось важливого.
― Ти можеш забути про те, що сталося вчора.
Ти це сказав. Це було непросто. Ти намагався знищити ті емоції, які вирували в тобі. Щоб не впасти прямо тут.
― Якщо тобі так буде легше.
Посмішка. Я не звернув особливої уваги на цю частину. Адже ти хотів, щоб я не страждав далі. Бо знав, що зв'язатися з тобою – значить потонути у морі болю. Ти не хотів такого для мене. Ти лише хотів зупинити це якомога раніше. Щоб ніхто не постраждав.
― І про визнання теж.
Ти не забув про визнання, отже, ти пам'ятав увесь цей час. Можливо, ти помітив, як я почав дивитися на тебе, по-іншому. Знав, що я можу загратись. Але ти помітив це надто пізно.
― Можеш сприймати це як жарт.
Ти й сам не знав, як це сприймати, тому зробив першу-ліпшу пропозицію. Як мені це сприймати? Щоб мені було легше. Але ж ти не думатимеш про це, як про жарт, вірно? Адже для тебе це не жарт.
Мені здалося, що я тобі більше не потрібен. Ніяк і ніколи.
― Так, мабуть, буде легше нам обом.
Мені буде легше.
― Як думаєш?
Ти вже не можеш цього витримувати. Сів на ліжко, бо ноги вже підкошувалися. Але ти чекав на мою відповідь. Ти хотів знати, що я думаю. Яким буде моє рішення.
Я не думав про це. У голові лише одна думка:
«Я тобі не потрібен».
― Добре. До побачення.
Я хотів утекти. Не міг слухати. «Я тобі не потрібен». «Не потрібен». «Провалюй». Тому ти зачинив двері, бо знав, що таке може статися.
― Ти що, на приколі?!
Мені здавалося, що ти зробив це, щоб посміятися з мене.
― Це не смішно!
Адже ти сказав, що все це «жарт».
― Охолонь.
Ти намагався бути спокійним. Адже якщо не будеш – все полетить до біса.
― І як тут можна охолонути, коли тебе замикають у чужій кімнаті чужої квартири! Хворий виродок.
Ти здивувався. Ти просто не знав, наскільки все тяжко. Не очікував, що я зав’яз у цьому так глибоко.
― Не треба так грубо.
Крива усмішка. Ти був одночасно радий зрозуміти моє становище, і ні. Ти ще не знав, що з цим робити.
― Я зараз відкрию.
Ти був невпевнений, як вчинити. Відпустити мене, або ж… Тому ти зупинився поруч із дверима, так само міцно стискаючи ключ.
― Тільки скажи, чого ти так реагуєш?
Тобі це було дуже важливо. Ти хотів почути від мене підтвердження своїх припущень.
― Я не зовсім розумію…
«Я хочу тебе зрозуміти, допоможи мені».
― Чому ти кажеш це зараз?
Але я був зациклений на собі. Може, ти не знав про мою таку звичку – зациклюватися.
«Не потрібен».
― А що, ти проти того, щоб усе забути?
У тобі з'явився вогник. Ти хотів почути від мене відповідь. Ти бачив, як я почував себе. Бачив сумніви у моїх очах.
― Назад шляху не буде.
Ти підійшов до мене впритул. Ти хотів показати мені наслідки майбутнього вибору. Вирішив натиснути. Хотів злякати мене, щоб перевірити, наскільки я готовий.
Ключик, що ти стискав у своїй руці. Невдовзі ти застосував його, відчинивши двері. Ти був на взводі і вирішив зробити крок – відпустити. Як відкрити клітку пташці, і подивитися, що станеться. Відлетить, чи залишиться.
Усередині все вирувало. Я тебе не розумів. Ти мене не розумів. Ми не розуміли одне одного. Ми не розуміли самих себе. Як із цього має вийти щось хороше? І я був готовий ступити за поріг. Але…

Я ж фантазер-романтик. Тому давай уявимо.
Що було б, «якби»...
Адже це все одно нереально і неможливо.

― Я… ― слова знову застрягли в горлі.
Адже це складно. І здається неможливим. Тому я і не зробив цього. Не залишився, не ступив у твій бік, коли була така можливість. Нехай і було дуже страшно. Нехай і розумів, що добром це не скінчиться. Але глянь на мене зараз. Дай це мені відпустити.
― Я проти, ― сказав через силу. ― Проти того, щоб все забути. Тому що… ― стиснув кулаки.
Не знаю, чому, але волога стала накопичуватися в куточках очей. «Тому я б ніколи так не вчинив» . «Ти б точно не хотів це бачити».
― Тому що я ніколи не забуду, ― подивився на тебе.
Ти дивився уважно. Зовсім не маю уявлення, як би ти відреагував. Тому імпровізуватимемо.
― З часом стане легше, ― ти все ще хочеш переконати мене в тому, що це погана ідея.
― Ти цього не можеш знати, ― я посміхнувся.
Я відчував себе настільки вразливим, що не міг рухатися. Не міг зробити те, що хотів – поцілувати, обійняти, сказати те саме «люблю». Я щоразу ніби був під загрозою розстрілу. Неправильний крок – і все кінчено.
Я міг би бути переконливішим.
― Я не пошкодую, ― говорю слова, які повинні тебе заспокоїти.
Але вони не заспокоюють. Лише наполовину. Адже ти ще не впевнений у тому, що воно того варте. Перевертати своє життя через таку випадкову людину, як я, що просто попалася тобі на шляху?
Позбудься мене.
Ти стоїш дуже близько. Я витягаю свою долоню.
― Дай свою руку, ― кажу тремтячим голосом.
Ти дивишся на мене з секунду, і не можеш чинити опір. Тягнеш до мене свою долоню, і як тільки вона стає досить близько, стискаю її.
Все, що було необхідно – це ми віч-на-віч, і долоні, стиснуті один з одним. Інакше б це не спрацювало. Ні на публіці. Ні деінде.
Ми потягнулися одне до одного водночас. Уважно дивлячись у вічі одне одному. Вони відображають у собі усе, що відбувається. Стислі руки передають емоції, як нейрони, що скачуть туди-сюди. І не треба навіть розмовляти.
Перший дотик до твоїх губ. Нерішуче, незручне. Адже ми перевіряємо, чи це реально. Чи це дійсно відбувається. І вони замикаються, в безглуздому першому поцілунку. Очі розплющені, адже я все ще хочу дивитися у твої очі. Так і стався другий поцілунок, впевненіший.
Значення фрази «назад шляху не буде» стало для мене більш ніж зрозумілою.
Твої дотики до моєї щоки. Зчеплені руки роз'єднуються, подушечками пальцями, переходячи до шиї, ключицями. Я обіймаю тебе. Поцілунок. Ще і ще. Твої руки мимоволі йдуть під одяг, промацуючи те, чого ти так хотів торкнутися. Я стискаю тебе ще сильніше, і не стримую стогін від несподіваних пестощів. Ти знімаєш із мене весь одяг, обпалюючи поглядом.
Може, я й не хотів би, щоб мій перший раз був таким. Але я не міг опиратися цим очам. Це не буде так повільно, ніжно і акуратно, адже ти все ще не приймаєш мене.
Якоїсь миті у твоєму погляді прослизає подив, адже ти не очікував, що зможеш зайти так далеко.
― Це неправильно, ― шепочеш, не в змозі зупинитися.
Правильно... Адже ти мене не позбувся. Я не помер, і перебуваю прямо перед тобою. Ти хотів би, щоб я зник. І водночас, щоб залишався поруч.
― Дивний ти, ― шепочу тобі у відповідь.
Я повільно беру тебе назад за руку. Дивлюсь у твої зелені очі. Мені боляче від поштовхів, але я не наважуюсь навіть сказати про це. Адже тоді ти зупинишся, і казка закінчиться.
― Ти мене кохаєш? ― спитав на вдиху.
Ти намагався не дивитись у відповідь. Але я бачив у твоїх очах те, що ти не наважувався озвучити. І я тебе розумію, адже теж не наважився б на таке.
«А ти мене?»
― А я тебе так, ― очі мої горіли.
Адже я вперше це сказав. Думав, що це буде огидно. Але… Це було так легко. Наче ці слова вже неможливо стримувати.
Ти не відповів. Лише завів у глибокий поцілунок, опустившись у цей вир.

Як гадаєш, було б тоді легше?

Епілог – Все ще неможливо


Фантазії – це чудово. Але будьмо реалістами, нам ніколи не бути разом. Я говорю собі це не перший рік. І мені здається, що знаю, про що говорю.
― Томас має дівчину?
― Так, причому досить давно, вже як років зо три.
Тоді я зрозумів, звідки ця нещирість. Чому ти здавався мені дуже підозрілим. Інтуїція мене не підводила.
«Чому він зацікавився мною?»
Ти казав, що знаєш відповідь на це запитання. Чи це так?
― Місяць сьогодні гарний, чи не так?
Я глянув на небо.
― Так, такий гарний… що померти можна…
Я запитував, як так вийшло, що Міла про це знала, а я якось прослухав. Чому ви з Мілою спілкувалися так добре, але при цьому визнання одержав саме я.
Я не хотів питати про твої стосунки, бо й так чудово все розумів. Саме цієї деталі мені й не вистачало, щоби доповнити картину.
«Я дійсно виявився не потрібним».
Зчеплені у замок руки.
«Листівка», що ти надіслав мені, зробила боляче. Подарунок на Новий рік. Я зрозумів, що вона була від тебе. І що це означає «прощавай». Може здатися інакше, але я подумав про це. Я був здивований. Як ти дізнався, де я живу?
І це лише відродило те минуле у моїй пам'яті.
Ти ж живеш собі щасливо, навіщо тобі я?!
Навіть якби ми зробили те, що було «неправильним». Навіть якби ти захотів побудувати зі мною стосунки – такі, що мають нормальні люди. Я знаю, що все б закінчилося погано. На місці тієї дівчини був би я, тільки й усього. Ти знайшов би когось іншого, ким зацікавитися. А я ненавидів би тебе.
Так сильно, що може дійшов би й до вбивства.
Тому я віддав цю роль комусь іншому. Це ніколи не закінчиться, доки ти не зупинишся.
Так я зрозумів, що таких людей, як ти, Томасе, варто обходити десятою дорогою. І таких людей, як я. Адже ми дуже схожі.

Так закінчилася наша історія. У ній немає хорошого, ні поганого кінця.
Так, я можу побудувати нові стосунки, познайомившись із привабливою дівчиною на курсах. Або хлопцем. Побудувати здорові, нормальні стосунки. Завести сім'ю. Жити щасливо.
І ти можеш себе зупиняти, перш ніж потонути в комусь. Зробити пропозицію, одружитися. Завести сім'ю. Жити щасливо.
Я ходив би до психотерапевта, щоб позбутися цих спогадів. Постійних снах про тебе. Тому що це не здорово. Це заважає мені жити.
Ми вже дорослі, рухаємось різними шляхами.
Я радий, що в тебе все гаразд. Це лист, який я не можу змусити себе написати. Не можу тобі відправити. Може, ми зустрінемося колись, років за десять, двадцять. Але питання залишається відкритим.

«А ти зміг би забути?»
Категорія: Драма Драма, Слеш, Навчальні заклади, Психологія, Кохання/Ненависть, POV | Додав: ChiDiloRa | Теги: Слеш, драма, оріджинал
Переглядів: 208 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Викреслити тебе з пам'яті (Частина 6 - Епілог)
Завантаження...