menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 13.05.2022 в 15:59
Фанф прочитано: 363 рази
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Викреслити тебе з пам'яті (Пролог, Частина 1-5)


13.05.2022, 15:59
Пролог


«Чорт забирай, мені кінець!»
Краплі граду стукали по моїй шкірі, б’ючись об футболку.
«Чорт забирай, чорт забирай!»
Я біг так швидко, як міг. Перші кілька хвилин.
«Господи, для чого?!»
Мої ноги пристебнулися, і я впав на асфальт. Я намагався встати, але як тільки помітив кров на руках, дах здувся.
― Ні, ні, ні!
Від шоку я почав витирати руки на джинсах і футболці. Стало тільки гірше – все почервоніло. Крові було небагато, тому що дощ просто змив більшу її частину. Я навіть не помітив гарячих сліз, що сходять по щоках.
Я почав ревти, сидячи і склавши руки, в калюжі. Навіть коли фігура почала наближатися, я не намагався зупинити цей бурхливий потік емоцій. Схоже, людина навпроти почала щось говорити, але я просто не чув цього. Мені не було потрібно.
― Це все ти! ― кричав крізь потік сліз.
Усередині все переплуталось. Гнів, смуток, жах, ненависть… Ця фігура продовжувала стояти на місці. Від почуттів з’явилася і сила – я потихеньку почав вставати під вагою вологих речей.
― Ти, чортів вишкребок!
Я точно не знав, чи чув він мене. Мені просто було байдуже.
— Щоб ти здох, покидьок!
Як тільки відчув, що міцно стояв на ногах, моє тіло кинулося до нього. Так само, як руки, що кружляли навколо його шиї. Пальці, які вкопані в його шкіру, стискаючись якомога сильніше.
Все моє тіло тремтіло. Від холоду, від бажання… вбивати? Зловивши на мить його погляд, я згадав…

Це те, що ти хотів, як тільки вирішив, що це так весело – грати зі мною?

Частина 1 – Твій новий друг


Шум удару коліс. Моє тіло на мить підстрибнуло, від чого я відразу розплющив очі. Все було немов у тумані, поки я нарешті не зрозумів, що був у автобусі. Руки стискали рюкзак. Я підірвався зі свого місця, і почав озиратися, дивлячись за вікна навколишньої місцевості.
«Чорт забирай, проїхав!»
Натиснув червону кнопку «STOP», щоб повідомити водія про зупинку.
Ноги поколювало від недавнього оніміння. Серце все ще билося швидко, а голова почала поступово обробляти те, що відбувається.
«Що за моторошний сон… Насниться ж».
Я вчепився в поручень, аби не впасти від такої шаленої швидкості транспорту. Але, на щастя, найближча зупинка була недалеко, і я успішно зійшов.
От тільки до університету було ще далеко. Дивлячись на телефон, розумію, що до початку пари залишилось всього декілька хвилин. Цокнув, я почав шукати найближчу зупинку в зворотному напрямку.
***

― Остін!
Обернувся на знайомий жіночій голос. Дівчина миловидної зовнішності підбігла до мене, неабияк захекавшись. Тим часом моє серце пропустило удар.
― Ти чого? – вбирає у легке повітря. ― Де тебе носило?!
Вона розлючена, але це мало мене хвилювало. Хоча ні, брешу. Її червоні щоки, блискучі очі. Світле, неначе пшениця, волосся, нібито промені сонця.
― Я прогледів свою зупинку … ― спокійно відповідаю їй. ― А що?
Чому ти так божеволієш? Із―за мене? Дівчина завила, зображуючи повне обурення.
― А то! Замість тебе викладач вирішив опитати нас обох, підстава якась…
Міла завжди була дуже емоційною, але в той же час щирою. Злитися на неї було неможливо, адже її гнів, образа проходять буквально за хвилину.
Так само, як і зараз, її обличчя миттєво змінилося яскравою посмішкою, як тільки Він підійшов до нас зі своєю каштановою шевелюрою.
― Та полиш його – усіляке трапляється, з ким не буває, ― підбадьорив Томас.
Немов заступаючись за мене. Хоча нащо мені воно таке впало. І вкотре я не міг не помітити, як його очі виблискували, побачивши мій незадоволений погляд.

Друзі.
Я ніколи не хотів їх мати, не прагнув цього. Мені було чудово самому по собі, проводячи час у своїй кімнаті, немов у чорній дірі. До одного дня, доки не вступив до університету, де зустрівся з Мілою.
Це більше схоже на сюжет з фільму або серіалу, де до такого невдахи, як ти, звертається красива, найдобріша дівчина. Як не закохатися?
Міла була доброю. Милою. Світлою. Але в своїх фантазіях я спотворюю цей образ. Я думаю, може вона заговорила зі мною тільки тому, що хотіла догодити всім, сподобатись? Щоб на неї заглядалися? Закохалися? Щоб підняти свою самооцінку, свою важливість. Можливо, саме для цього був такий друг, як я, але…
Томас зовсім не пасував до цього опису. Так, він був привабливий зовнішньо, але не занадто. Він просто не був потворним і доглядав за собою. Але при цьому не бігав за кожною спідницею, і робив із себе інтелектуала. Томас розумний, безперечно. Якщо подивитися йому в очі, ти це побачиш. Якийсь план. Приховані за ширмою емоції, наміри.
Міла була закохана в нього. І досі відчуває щодо нього почуття, це помітно. Бо я закоханий у неї. Я бачу, як вона спалахує при Томасі. І як Томасу начхати. Але це не заважає йому підкидувати дрова в багаття.
Вся ця драма…
Не варто було закохуватися. Говорити Мілі «так». Казати «добре», коли з’явився Томас. Потрібно було тікати з цього гормонального пекла. Давнісінько.
***

― Ти мені подобаєшся.
Слова прослизнули по вухах. За свої 21 рік я жодного разу не чув це словосполучення у свою адресу.
Томас стояв переді мною. В його очах було мерехтіння. Однак я не міг збагнути, від чого. Від почуттів? Від… якогось плану, що відомий лише йому?
― Що ти сказав?
Я міг лише прикинутися дурником. Томас розсміявся.
― Ти мені не віриш?
Його усміхнені очі. Немов… благаючі? Він виглядає впевненим, і водночас беззахисним.
Я дійсно … комусь подобаюсь? Йому? Людині, що подобається Мілі?
― Ти це серйозно?
Я спостерігав за Томасом. Я знаю, на що він здатний. Він мені ніколи не подобався, і був дуже підозрілим. Моє обличчя спотворювало нерозуміння та недовіру. Я не міг так легко повірити в це солодке «подобається».
Очі Томаса виглядали здивованими.
― Так, напевно… Це жарт, ― він перевів погляд убік. ― Зустрінемося завтра?
Не чекаючи відповіді, він пройшов повз мене, зобразивши дружелюбність. Я не намагався його затримати. Тяжко зітхнув, я пішов вслід за ним, до друзів. До купи друзів, які не мали для мене жодного значення.
Тільки Міла. Просто тому, що я ідіот, якого влаштовує бігати за дівчиною, яка подивилася в його бік. Думаючи, що, можливо, нехай і з невеличким шансом, він може комусь подобатися.

Частина 2 – Це не жарт


Міла покликала всіх на спільну зустріч в якесь кафе, де уся компанія могла б пограти в настільні ігри. Я ніколи не грав у подібні іграшки з купкою людей, і зазвичай відмовлявся від подібних пропозицій. Проте цього разу я вирішив погодитися. Не тому, що це була Міла, ні.
Бо там буде Томас.
Коли я впіймав себе на цій думці, то жахнувся. У мене не було якихось забобонів щодо гомосексуалів, симпатії до чоловіків. Можливо, якби це був звичайний миловидний хлопець, який ставиться до мене з усією щирістю, я навіть погодився б на відносини. Але з Томасом… Я досі сумнівався у щирості.

Зустрівся я з Мілою, Томасом, і з ще однією подругою Міли. Вирушили всі вчотирьох. На місці нас вже чекала друга половина людей, що вже грала в настільну стратегію. З грою я був абсолютно незнайомий, проте пара інших учасників вже були знавцями, тому вони допомогли розібратися.
Міла сиділа поруч зі своїми друзями – подругами, хлопцями подруг, знайомими через школу. Томас сів поруч зі мною, що не могло вислизнути від мене. З того часу кожен його погляд, кожен жест хмарить мені голову постійними аналізами.
Нічого примітного під час гри не відбулося. Я лише постійно перевіряв Томаса поглядом, іноді навіть переборщуючи…
― Остін, ти в ньому зараз дірку зробиш, ― заголосила Міла зі сміхом.
Таким легким і розслабленим. Це дивно, тому що вона не звертала на мене увагу до цього. І тільки в цей момент мене осяяло, що саме завдяки Томасу Міла зацікавилася мною, бодай якось.
Коли ми розходилися, то залишилися в автобусі втрьох, адже нам довелося їхати в один бік. Щоправда Міла з Томас жили поруч один від одного, але я значно далі за них. Наче був третім зайвим. Як тільки ми наближалися до їхньої зупинки, Міла підвелася і попрямувала до виходу.
― Том, ти йдеш? ― вона звернулася до нього трохи голосніше, ніж зазвичай, через шум автобуса.
― Можеш іти, ― він спокійно відповів. ― Я проїдусь з Остіном.
Розчарування промайнуло крізь її очі. Ледь помітне. Яке відразу змінилося посмішкою.
― Добре, обережної дороги, ― краї губ піднялися з натяжкою.
Щойно Міла вийшла, ми залишилися вдвох.
― Міг би і провести її додому, все-таки вже вечір, ― кинув я свій докір.
― Міг би, ― Томас зітхнув.
Атмосфера відразу стала ніяковою. Я не хотів з ним розмовляти. Та нам навіть не було про що говорити. Це було так безглуздо. Адже я міг вибігти разом з Мілою, послати цього виродка і побути з нею наодинці… Але чомусь не зробив цього. Бо побоявся зробити крок.
― А ти хотів би її проводити? ― тихо промовив хлопець. ― Замість мене.
Я інстинктивно повернув голову у його бік. Хотів сказати: «так, чорт забирай!» Але його очі зупинили мене. Цей погляд… Дуже знайомий. Від нього у мене все стиснулося. Я відчув тиск, який ніби душив мене.
Я відвернувся і промовчав. Але більше не міг стримуватися.
― Чому я тобі подобаюсь? ― сказав поспіхом.
Не замислюючись взагалі. Це питання постійно бігало у мене в голові. Не давало покою. І навіть зараз, зустрівшись з його очима, не міг не запитати. Тільки для того, щоб зняти цю напругу.
― Просто так, ― відповів він спокійно. ― Важко сказати.
Всередині я навіть глузливо засміявся.
― А ти скажи, ― без емоцій.
Я тиснув на нього. Я чинив жорстоко. Але нічого не міг із собою вдіяти. Мене крутило від емоцій, від думок. Від якоїсь внутрішнього гніву, ненависті. До самого себе.
Томас промимрив, сидячи в роздумах. Проте кожна секунда для мене була немов вічність.
― Ти дуже милий, ― сказав він з легкою посмішкою.
Автобус на мить підстебнув.
― Милий? ― я не міг стримати сміху. ― У якому це всесвіті? Недарма кажуть «любов сліпа», це безпосередньо про тебе.
Сказав, аби заглушити мовчання.
― А чому тобі подобається Міла?
Настрій одразу зник.
― Тобі яка справа? ― усередині все забилося. ― І взагалі, чому ти так упевнений у тому, що вона мені подобається? ― намагався я вжалити.
Томас лише окинув мене несхвальним поглядом і зітхнув. Кого я дурю… Раптом я помітив, що на вулиці почався дощ. І досить сильний.
― Тобі не треба ховатися поруч зі мною, ― сказав Томас серйозно. ― Але якщо не хочеш відповідати – я зрозумію.
Я почав перебирати пальцями. Не знаю навіть, що зі мною не так. Останнім часом я став дуже нервовим у присутності Томаса. Я не хотів відповідати, але… Здається, ніби мені потрібно було комусь це сказати.
― Міла, вона… ― мій голос почав тремтіти. ― Вона…
Була першою, хто подивився на мене не як на сміття. Першою за весь час. Але я не міг сказати це вголос.
― Це не має значення, ― я все одно здався. ― І це не твоя справа.
Дощ ставав сильнішим. Дороги миттєво залило водою. Як показала практика, такий раптовий і сильний дощ повинен закінчитися так само швидко. Тому сподівався, що як тільки ми приїдемо на місце, він вщухне.

Вперше я зустрівся з Томасом під час його презентації на парі. Для неї об’єднали відразу кілька потоків, щоб показати свою роботу про астрономічні явища, зірки – все, що стосується астрономії, на свій смак та вибір. Брало участь небагато людей, але глядачів було достатньо. За словами викладача, це буде відмінна практика навичок публічних виступів. Так воно і було.
Я слабо пам’ятаю, з якою доповіддю виступав Томас – після перших двох―трьох людей інтерес до заходу вщух. Однак те, що змусило його виділитися від інших, полягало в тому, що як тільки викладач відлучився на декілька хвилин, в аудиторії почався хаос.
― Педік! ― вигукнув хтось із присутніх.
Тільки тоді моя увага повернулася до того, що відбувається. Подумав лише «ось дурні», і забив болт на цьому. Але тільки не Міла.
― Ви зовсім одуріли?! Надворі 21-ше століття!
Це перший раз, коли я почув, як вона піднімає свій голос таким чином. Купка ідіотів, звісно ж, проігнорувала дівчину. І почала пускати коментарі вже у її бік. Я хотів заступитися за Мілу, але першим це зробив Він.
― Може я тобі подобаюсь, якщо ти так реагуєш на мене? ― сказав голослівно, зі сміхом в інтонації.
Тим самим перевів фокус назад до себе. Я не тямив у ЛГБТ, і мені було все одно на одностатеві стосунки і тих, хто брав у них участь. Не розумів навіть, чому Мілу це так хвилює. І тільки від неї я дізнався, що Томас – бісексуал. Пам’ятаючи радість, з якою вона це говорила.

А ось і наша зупинка. Точніше, моя. На щастя дощ дійсно перестав йти, лише кілька крапель падало на шкіру.
― Ти збираєшся супроводжувати мене прямо додому? ― запитав я Томаса, як тільки-но ми вийшли з автобуса.
Поміркував, він відповів:
― А ти проти? ― дивлячись з усмішкою.
― От бовдур, роби як хочеш, ― кинув я. ― Не мені ж потім повертатися.
― Я не поїду назад.
На мить я подумав, що можливо він хоче залишитися в мене вдома. Але Томасу вдалося пояснити себе.
― Я залишуся у друга неподалік. Він живе по сусідству.
Я дивився на нього з сумнівом. Це, чорт забирай, мене ніяк не рятує.
― Твій друг… ― я замешкався.
― О, ні, це не ти, ― посміхнувся він.
― Чудово, ― я зітхнув з полегшенням.
― А ти би залишив мене ночувати у себе вдома? ― зменшувати оберти він, схоже, не збирався.
― В жодному разі, ― відповів я з упевненістю.
Хоча, можливо, не варто було бути таким самовпевненим.

Частина 3 – Може солодкого?


― Аааах! Яке пекло!
Міла двома руками почала махати перед собою, сподіваючись хоч якось впоратися зі спекою. Виходило в неї ніяково.
― Може купиш USB-вентилятор, було б напевно легше, ― намагався я якось допомогти.
― Давайте краще зайдемо кудись, ― запропонувала вона щось краще.
Так ми втрьох пішли в кафе неподалік. Там був встановлений кондиціонер, і Мілі сподобалася атмосфера, тому ми вирішили залишитися там на деякий час. Томас відразу ж почав розглядати вітрину з солодощами.
Я вирішив взяти капучіно. Міла хотіла чогось холодного, тому націлилася до крижаного лате. Томас, як виявилося, ласунчик, тому обрав солодке какао. Після першого ковтка я зрозумів, що капучіно – це не для мене, і варто було вибрати старий добрий зелений чай. А ось Міла і Томас були цілком задоволені.
Мені часто здається, що вони дуже підходять один одному. У них навіть є спільні теми для розмови – фільми, книги, навіть про ЛГБТ+ спільноти говорять. Доки Томас не дає зрозуміти, що все насправді не так, як я думаю.
― Може спробуєш? ― він просунув у мій бік чашку з какао.
― Нізащо, ― я зіщулився.
― Боже, Остін, чого ти так з ним? ― обурено відреагувала Міла.
― Я не заразний, ― Томас скористався ситуацією, говорячи зі смішком у голосі.
― Хто тебе знає, ― я продовжував гнути свою лінію.
Однак чомусь думка злягти з хворобою здавалася не такою вже й поганою. Останнім часом Міла і Томас спілкувалися все частіше, і в такі моменти мені хотілося просто зникнути. Так, цей хлопець зізнався мені в почуттях, але це було досить давно. Він бісексуал, і чому б не зав’язати відносини з Мілою після моєї неоднозначної відповіді?
Я цього не розумів. Чому Томас тут? Якщо вона йому не подобається, чи може він звалити звідси? Залишити нас удвох?

І я був дуже здивований, коли так і сталося. Томас захворів.

― Уявляєш? ― Міла сумувала. ― Напевно через те, що сидів у кафешці під кондиціонером. Я ж казала йому!
Незважаючи на її обурення, я був дуже радий. Радий, що не спробував Його какао, інакше не зміг би скористатися цією можливістю. Радий, що можу побути з Мілою без Нього.
Незважаючи на мої очікування, все пішло зовсім не так, як я очікував.
― Ти куди сьогодні? ― наважився спитати Мілу. ― Є плани на вечір? ― намагався тримати голос рівно. Щоб моє питання не було схоже на пропозицію піти на побачення.
― Є! Думала сходити відвідати Тома, ― вона була енергійною, як завжди. — Виявляється його батьків не буде вдома аж до пізнього вечора, і немає кому привезти ліки… ― думаючи про це, вона продовжила. ― Може підемо разом?
Підемо разом… Нехай і через нього, але це мабуть краще, ніж нічого. Так?

Ми вирушили вдвох. Міла знала, де живе Томас. Я відразу ж почав уявляти, скільки разів він проводжав її додому. Скільки між ними було обговорено тем. Але мені потрібно було силоміць вигнати ці думки, тому що Вона була переді мною, прямо тут!
― Як навчання? ― поставив найбанальніше запитання.
― Як завжди, ― посміхнулася вона. ― Незабаром іспити, намагаюсь готуватися. Ключове слово – намагаюсь, ха-хах. Кажуть, що викладач астрономії хоче провести якусь спільну гру замість іспиту – ти це чув?
― Ні, не чув, ― як і всі останні новини з навчання.
— Так от, викладачка хоче більше інтерактиву, тому думає організувати гру, де перевірятиме наші знання. Ще невідомо, чи буде схвалений її підхід, але мені така ідея дуже до вподоби! ― у її очах був чистий ентузіазм. ― Щоправда, краще було б практикувати таку гру не в рамках іспиту, а якогось тесту. Та й якщо замислитись про те, як за такий короткий проміжок часу можна опитати всю групу…
― До речі так, ідея цікава, але питань з точки зору реалізації досить багато… ― я намагався уявити весь цей хаос і здригнувся. ― О ні, краще писати звичайні тести!
― Чому? ― Міла здивувалася.
― Доведеться ганьбити перед усіма, хіба ні? І без постійного шуму точно не обійтися, ― від однієї думки про це у мене почала боліти голова.
― Чому ти так песимістично налаштований? — мій випад жодним чином не вплинув на її настрій. ― Це ж щось нове та свіже! Якщо нічого не пропонувати, навчання і буде умовною каторжною працею, ― але через пару секунд я відчув, що вона неабияк завелася. ― Так, це не так зручно, але це весело! Мені здається, що це також зміцнює відносини між одногрупниками, дає змогу попрацювати разом над чимось.
Якоїсь миті я навіть не знав, що відповісти. Адже мені було все одно на комунікацію, взаємини між людьми, які є для мене ніким. Але Міла була іншої думки. І це те, що відрізняє її від більшості людей.
Я хотів сказати, що вона може змінити світ. Що це здорово, що вона не схожа на мене. Але щось тримає ці слова всередині. Ми вже наближалися до автобусної зупинки, і помітили, як потрібний нам транспорт зупинився поруч.
― Біжимо! ― Міла схопила мене за зап’ястя, і я рвонув разом із нею.
Ми встигли забігти у автобус, хоча мені здавалося, що бігти було непотрібним. Одразу ж з’явилася задишка.
― Остін, тобі б більше тренуватися, ― відразу відчув докір.
Я заповнився соромом, адже перед нею хотів бути в найкращій формі.
― Може у мене якась хвороба, ― знесилено намагався я справдитися.
Міла хмикнула.
― Не дуже вдала відмовка.
Обличчя її стало серйознішим. Можливо, це було зайве.
Під час поїздки Міла активно розповідала про навчання, плани на життя. Вона хотіла б бути вчителькою – цього я не знав. Проте подумав, що їй би дуже підійшла така професія.
Мені насправді не потрібно було щось говорити. Але це зовсім не погано – співрозмовник із мене, м’яко кажучи, не дуже. Мені було цікаво її слухати, навіть якщо я не погоджувався з деякими судженнями. Я не наважувався заводити суперечку, адже знав, що вона думає саме таким чином, до того ж від щирого серця. І хоче, щоб усі повірили у неї.
Я навіть не помітив, як швидко проминув час. Ми опинилися на потрібній зупинці.
Я збирався подати Мілі руку, але вона вийшла з транспорту першою, тому маленька задумка провалилася. Дорогою Міла була вся в телефоні, листуючись з Томасом, дізнаючись, які ліки йому потрібні. Ми зайшли в найближчу аптеку і купили все необхідне. Та навіть більше.
― Чи дійсно йому потрібно так багато? ― запитав, оглянувши пакет, наповнений всім, чим завгодно.
І спеціальний чай, і всілякі пшикалки, і вітаміни, і після цього всього вже ліки.
― У нього що, немає вдома усього цього? ― вимовив з підозрою.
― Тобі що, шкода? ― Міла надулася.
― Зрозумів.
Краще з нею не сперечатися…
Томас жив у багатоповерхівці з домофоном, не огородженим жодним парканом. Ми піднялися на потрібний поверх на ліфті. Долоні швидко почали пітніти. Чого це я?
Вийшли з ліфту. Міла вела мене, нібито вже була тут. Вона підійшла до дальньої двері червоного кольору, натиснула кнопку дзвінка. Були чутні кроки.
У останні миті в голові лунали запитання. І чого я тут? Чи варто мені тут бути? Може потрібно було Мілу залишити з ним?
Чи може це вона хотіла мене привести до нього?

Частина 4 – Визнай, ти запав


Томас відчинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, щоки з рум’янцем. Одягнений був у червоні спортивні штани та худі сірого кольору.
― Боже, як твої батьки залишили тебе в такому стані? ― обурилася Міла.
Ми зайшли у квартиру. Дівчина швидко зорієнтувалася – пішла помити руки, і бігом на кухню заварювати чаї, нібито вже знала, де що знаходиться.
― Ти досить забагато купила, Міла, ― промовив Томас, оглядаючи пакет із ліками.
― Я казав їй те ж саме, ― його погляд відразу ж звернувся до мене.
― Не будь шкідником і іди лікуйся! ― крикнула дівчина з кухні.
Томас продовжував свердлити мене погляд, і я лише почав повільно роззуватися, відчуваючи себе максимально незручно.
― Щось не так? ― розірвав я мовчанку.
― Не думав, що ти прийдеш мене провідати, ― сказав він з усмішкою на обличчі. ― Радий тебе бачити.
Від нього повіяло якимось теплом, яке я не міг пояснити. Томас показав мені, де ванна кімната, щоб я зміг помити руки, і зник у своїй кімнаті. Міла вже приготувала нам чаї, і взяла з собою купу інших пігулок та сиропів.
Щойно я закінчив, зайшов до сусідньої кімнату.
― І чим ти так захворів? ― поцікавився.
― Навіть не знаю, напевно звичайною застудою? ― Томас знизав плечима.
― Тобі варто було б звернутися до лікаря, особливо в такий час! ― вигукнула Міла.
― Можливо пізніше, ― він м’яко відповів.
Томас сидів на ліжку, поки Міла розпаковувала пакет і передавала йому ліки. Читаючи інструкцію на деяких із них, щоб не помилитися з дозуванням. Вона була дуже турботливою. Я, звичайно, хвилювався, що ми могли чимось заразитися. Але нехай навіть так, я точно не залишу Мілу наодинці з ним!
― О ні! ― серце на мить підскочило. ― Я забула таблетки від кашлю… ― Міла почала шелестити пакетами, вишукуючи потрібне. ― Я зараз збігаю…
― Ти вже забагато зробила, не треба, ― відповів Томас.
Я помітив, як усередині Міли розпочалася боротьба. Видно було, як вона намагається сподобатися, показати себе у всій красі.
― Дозволь мені піти з тобою, ― пропозиція одразу ж вилетіла з мене.
Я намагався ігнорувати стурбований погляд Томаса. Від цього Міла ще більше почала нервувати.
― Господи, та аптека зовсім поруч! Не залишай Томаса наодинці, я й сама впораюся, ― сказала вона з посмішкою, хоча я відчував, що щось із нею не так.
Міла вискочила з кімнати, і спрямувала до вхідних дверей. Це сталося так швидко, що я навіть не встиг до ладу зреагувати.
― Я скоро повернусь! ― і дверний вибух, який вибухнув по всій квартирі.
Я спробував проаналізувати поведінку Міли, щоб зрозуміти, у чому проблема.
― Я напевно піду… ― вже збирався підвестися з місця.
Однак Томас взяв мене за лікоть, зупиняючи.
― Все гаразд?
Я не зовсім розумів, чому він це сказав.
― Відпусти мене, ― холодно відповів.
Але це ніяк не вплинуло на Томаса. Я відсмикнув руку силою.
― Я настільки огидний для тебе? ― жалісно сказав хлопець.
Або, можливо, це звучало так жалюгідно через його хворобу. Я одразу ж роздратувався. Просто тому, що відчував себе некомфортно поряд з ним. Набравши повітря в легені, я зібрав свої думки до купи.
― Ти не огидний для мене, ― намагався відповісти рівним голосом. ― Просто… ― у голові все знову перемішалося. ― Просто тримайся подалі від мене, гаразд? ― видихнув.
― Чому? ― Томас був наполегливим.
Адже я не сказав, що він мені не подобається. Що ні, я не збираюся будувати з ним відносини, мило ходити під ручку і насолоджуватися життям. Я не дав йому остаточної відповіді, і лише дражнив його весь час. Чи варто казати це зараз?
― Тому що… ― говорив повільно, зважуючи кожне слово. ― Тому що ти…
Зізнався мені в почуттях? Почуттях, з якими я досі не знаю, що робити? Тому що ти залишаєшся милим і добрим до мене, не отримуючи нічого натомість? Тому що ти подобаєшся Мілі, дівчині, в яку був закоханий стільки часу?
― Тому що ти дивний.
Випалив я. Так, дивний. Я просто не розумів Томаса – хто він, що йому потрібно, навіщо йому я. Навряд чи Міла колись подивиться на мене як на свого партнера. Зате переді мною був нехай і хлопець, але перша людина, яка зізналася мені в почуттях.
― Дивний, ― пробурмотів Томас. ― Може, тоді ми спробуємо зрозуміти один одного краще? ― він посміхнувся.
Раніше я розглядав Томаса лише як суперника, як підозрілого. Може дійсно варто було дізнатися його краще, перш ніж судити з обкладинки?
― Як щодо такого? ― Томас підвівся з ліжка. ― Ось, чим я захоплююся, ― і підійшов до полиці поруч зі мною, яка була заповнена книгами та журналами.
Він дав мені деякі з ним, і мої очі почали бігати по обкладинках. Стівен Хокінг «Коротка історія часу». «Всесвіт на долоні». «Під зоряним небом». Ще Стівен Хокінг, «Чорні дірки». Лоуренс Краусс «Чому ми існуємо?»
Я зупинився на останній книжці.
― Тобі дійсно цікаво дізнатися, чому ми існуємо? ― я посміхнувся.
― Ох, тут тільки гучна назва, насправді все простіше, ― легка усмішка.
― Так я і подумав, ― покрутивши книгу в руках, я поклав її на місце. ― Отже, ти захоплюєшся астрономією, зірками, чи чим? ― побіжно оглянув решту обкладинок із зірковою темою.
― Космічний простір, ― бадьоро відповів. ― Мені подобається дивитися на зірки і вивчати те, що знаходиться там, за межами Землі.
― Я бачу ти хочеш втекти з цієї планети якомога далі? ― спитав зі сміхом.
― Не зовсім, ― він м’яко посміхнувся.
Я ще раз переглянув книжки та журнали з астрономії. Це здається навіть магічним. Зірки… Інші планети… Думаю, такі якраз і подобаються дівчатам, чи не так?
― А чим ти захоплюєшся? ― спитав він з щирим інтересом.
― Хіба не знаєш? А я-то думав ти вже зібрав на мене цілу папочку, ― посміхнувся.
Але Томас не змінився в погляді і промовчав. Тобто, він це не заперечує?
― Нічим особливо не захоплююсь, ― руки інстинктивно зігнулися в кулаки. ― Граю у відеоігри, просиджую штанці вдома, в соціальних мережах. Загалом – пропалюю своє життя, ― нервово посміявся сам із себе. ― Не те, що ви, великі уми…
― «Ви»? ― перепитав Томас. ― Ти маєш на увазі Мілу?
Я зніяковів. У Міли такі ж палючі очі, коли вона говорить про проблеми планети, суспільства. Знаю навіть, що колись вона була волонтеркою, відвідувала школи для дітей-інвалідів, брала участь в акціях, спрямованих на поліпшення екології – утилізацію сміття, прибирання територій.
― Так, Міла досить активна, ― перервав мої думки Томас. ― Дивно навіть, звідки в неї стільки енергії.
― Так… ― задумливо промимрив.
Напевно мені подобаються люди, якими я хотів би бути, але з якоїсь причини не став. Милим, добрим, активним. Популярним. Я звернув погляд на Томаса.
― Що це таке?
Він дивився на мене з усмішкою.
― У тебе отут щось на голові, ― промовив я, підіймаючись зі стільця.
― Де? ― він пройшовся руками по волоссю.
Я підійшов ближче до нього.
― Отут…
Я торкнувся рукою його каштанового волосся, і відразу обімлів. М’які. Він Легенько посував пальцями, немов щось прибираючи. Затримуючись ще на кілька секунд.
― Ось і все…
Я збирався відсахнутися, але Томас затримав мене, взявши за зап’ястя.
― Якщо хочеш… ― я помітив рум’янець на його щоках. ― Якщо хочеш ще…
Томас дивився на мене знизу. Його очі блищали.
Я повільно нахилився до його обличчя. Уважно оглядаючи зіниці, райдужну оболонку. Зелені. І ті емоції, що відображалися у погляді. Томас заціпенів. Його очі дивилися то на мене, то на губи. У вухах дзвеніло.
Пролунав дзвінок домофону. Міла.
― Я зараз, ― Томас підскочив і вибіг до коридору.
Я навіть почув писк з трубки, з яким відчиняються двері до під’їзду. Я стояв на місці, думаючи тільки про ці очі. Серце стукало.
Томас повернувся до кімнати, але мовчав. І я теж замовк.
― Ти я? ― все-таки він не стримався.
У голові творився хаос. Почувся стукіт у вхідні двері. Голос Міли, спокійний і розмірений.
Все відразу ж повернулося до норми. Міла, яка піклувалася про Томаса, принагідно розповідаючи про те, що сталося сьогодні в університеті. Томас, який із доброю усмішкою відповідав їй.
― Остін, з тобою все гаразд? ― дівчина почала придивлятися до мене. ― Так замовк. Може ти теж захворів? ― Вона поклала руку до мого чола.
Я відразу інстинктивно відсахнувся.
― Що з тобою?.. ― її здивований погляд.
Моє серце продовжувало битися.
― Я напевно вже піду, ― із нервовим смішком відповів, намагаючись зробити вигляд, що все гаразд.
Швидко вибіг у коридор і почав взуватися.
― Ти ЩО? ― Міла побігла слідом, мабуть образилася. ― Зачекав хоча б…
― Вибач! ― і одразу вийшов на сходову клітку.
Захлопнув двері і почав спустися по сходах, не чекаючи на ліфт.
Я більше не міг там залишатися. Очі, губи, зірки… Все крутилося, наче на повторі.
«Якщо хочеш… Якщо хочеш ще…»

Навіть увечері я не міг не думати про це. Просто лежав у своїй кімнаті на ліжку. Поки не прийшло повідомлення на телефон. Томас.
«Можеш завтра прийти до мене».
«Наодинці».
Диявол.

Частина 5 – Шляху назад не буде


«Ти мені подобаєшся».
Минуло два місяці з моменту його визнання у почуттях. Це було так давно, і весь час я намагався викинути ці слова зі свого життя.
«Ти дуже милий».
Я намагався ігнорувати, як міг. Думки розривали мене на частини.
«Якщо хочеш… Якщо хочеш ще…»
Я занурився в подушку. Мої щоки горіли. Я хотів ще. Я хотів більше. Я хотів спробувати. Прийти до нього самотужки… Чим ми займатимемося?
«Подобаєшся». «Подобаєшся». «Подобаєшся».
Чи подобаюсь я йому зараз? Чи не розчарувався він у мені. Чи не розчарується, коли дізнається мене краще. Коли зрозуміє, що я не такий «милий», як він вважає. Коли зрозуміє, що я просто моральний виродок. Що Міла – набагато краще, ніж я. Що вона йому личить. Не я.

І все ж таки я попрямував до будинку Томаса. Він все ще хворів, але завдяки догляду Міли відчував себе краще. Я не казав їй, куди збираюся, щоб не було зайвих питань. Але Міла навіть не дуже цікавилася моїми планами, і вирушила зі своїми подругами раніше за мене. Невже я міг проводити з нею так багато часу тільки завдяки Томасу?
Я сів в автобус самотужки. «Ти дуже милий».
На вулиці було сонячно, проте прохолодно. Я перебирав пальцями, зауваживши, що руки спітніли. Чи справді я так сильно хвилююся?
Незабаром опинився поряд із будинком Томаса. Я зателефонував у домофон, і мені відразу відкрили вхідні двері. З кожною секундою серце билося дедалі частіше. Мені здавалося, що поки піднімуся на ліфті до необхідного поверху втрачу свідомість.
Однак таки дістався до дверей у квартиру, і, що здивувало – вони вже були відчинені. Я схилив голову, не розуміючи, чи можу я зайти ось таким чином. Але іншого виходу не було, і я вирішив зайти всередину. Мене зустріла тиша.
― Я прийшов… ― вирішив сповістити про свою присутність. ― Двері були відчинені, з тобою все в порядку?
Тиша. Це було дуже підозрілим.
Я почав повільно роззуватися. Відразу попрямував у ванну кімнату, щоб помити руки. Вийшов, але не міг зрозуміти, чи є хтось удома. Я зайшов у кімнату Томаса, думаючи, що він може бути там.
Як тільки я пройшов усередину, вхідні двері зачинилися. Я різко повернувся і побачив Його.
― Що ти робиш?! ― нервово спитав.
― Пробач, що налякав, ― з усмішкою відповів Томас.
Серце стрибало. Ось і зустрілись. Я стояв на місці, приголомшений такою раптовістю. Не зміг жодного руху зробити, як побачив його тушку.
― Остін, ― від того, як Томас вимовив моє ім’я, мене всього перекосило. ― Я хотів сказати… Ти можеш забути про те, що сталося вчора. Якщо тобі так буде легше, ― усмішка. ― І про те визнання теж. Можеш сприймати це як жарт.
Я дивився на нього з закругленими очима. Жарт? Знову? Він це серйозно?
― Так, мабуть, буде легше нам обом. Як думаєш? ― він сів на ліжко.
Як гадаю? Я завмер. Жарт… Я не міг сказати й слова. І що я йому скажу? «Ні, вже занадто пізно, я вже закохався в тебе по вуха, навіть не знаю, коли, і хочу поцілувати тебе прямо зараз», ― так, чи що?
Хочу це зробити. З тобою. І зараз.
― Добре, ― сказав різко. ― До побачення.
Швидким кроком я мав намір вийти в коридор. Як тільки взявся за ручку дверей в кімнату, зрозумів, що вона не відчиняється. Посмикав ще раз.
― Ти що, на приколі?! ― нервово запитав. ― Це не смішно!
Я розлютився. «Жарт»…
― Охолонь, ― спокійно сказав Томас.
― І як тут можна охолонути, коли тебе замикають у чужій кімнаті чужої квартири! ― я продовжував брикати ручку. ― Хворий виродок, ― кинув на нього ненависний погляд.
Томас здивовано дивився на мене. Очевидно, він очікував не такої реакції.
― Не треба так грубо, ― крива посмішка. ― Я зараз відкрию.
Він підійшов до дверей, але зупинився поруч з ними.
― Тільки скажи, чому ти так реагуєш? ― запитав твердо. ― Я не зовсім розумію…
Я хотів знову вжалити, але намагався заспокоїтися. Зі сторони це, ймовірно, виглядає безглуздо.
― Чому ти кажеш це зараз? ― я почав бурити його поглядом.
Томас задумався.
― А що, ти проти того, щоб усе забути? ― він подивився на мене з цікавістю. ― Нічого ж не було.
Я почував себе як на голках.
― Назад шляху не буде, ― Томас підійшов до мене впритул.
Серце почало битися швидше. Він був буквально на декілька сантиметрів вище, ніж я, але було відчуття, що різниця набагато більша. Його серйозний погляд пробрав мене до кісточок.
Що мені сказати?
Врешті-решт я просто промовчав, втискаючись у підлогу. Нервово думаючи, куди тут тікати. Що означає «шляху назад не буде»?
Однак мої думки були перервані клацанням дверей, які Томас відчинив, повернувши ключ. Він відкрив переді мною прохід, ніби кажучи: «Можеш йти куди завгодно». Наче було вже занадто пізно.
Я втік. Я не міг сказати: «Я проти цього». Не міг зробити крок. Навіть не думав, наскільки важно буде цей крок зробити. Почав ненавидіти себе за це.
І тут же почав запевняти себе, що, можливо, воно й на краще. Можливо варто просто уявити, що це черговий жарт, що нам обом тільки здалося. Продовжувати й далі бігати за Мілою. Або шукати когось через сайти знайомств.
Щоб заповнити цю нескінченну діру, що утворилася.
Категорія: Драма Драма, Слеш, Навчальні заклади, Психологія, Кохання/Ненависть, POV | Додав: ChiDiloRa | Теги: драма, Слеш, оріджинал
Переглядів: 363 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Викреслити тебе з пам'яті (Пролог, Частина 1-5)
Завантаження...