menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 06.04.2022 в 00:04
Фанф прочитано: 968 раз
Час прочитання:
Категорія: Слеш, POV, Романтика
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Я тебе розумію


06.04.2022, 00:04
.
Вранці зійшов з потяга, ввечері —на другий. Як же набридло... Я просто втомився... Безкінечна дорога, вічні збори, документи та часи очікування на кордоні. Куди? Навіщо? Я знаю, нвіщо, усі ми знаємо. Так треба. Знову і знову прощаючись, збирати дорожню валізу. І вже наче не так і сумно. І мені, й усім. Просто тягнуть донизу важкі руки та зморені плечі. Чмокнути на прощання, пообіцяти дзвонити з кожної зупинки, впихнути до кишені непомітно купюри. Знаю, що не взяла би і знаю, що треба, мам.
Дорога, випалює, відтискає шмат серця, залишений вдома. Лікує стрімко пробігаючим листям лісосмуги, вимикає мозок швидко змінюючимися картинками. Все одно не встигнути обробити, запримітити деталі. І я, й усі люди довкола впадають в інертність, зависнувши між минулим та майбутнім, кинувши одні проблеми позаду та поки що не діставшись до інших. Нема їх на вокзалах та в містах, де потрібно робити пересадку. Повне перезавантаження. Залишаємо вдома влаштовуючі усіх маски та змінюємо акаунт, привабливо виблискуючи новою аватаркою. Валізу — до камери схову, і швидко назовні, у запах мокрого асфальту, у весняні проміні та галас різнокольорового натовпу.

Я завжди любив це місто. Місто із запахом кави. Затишне, заворожуюче, з крученими хитросплетіннями середньовічних вулиць, воно шорхає бруківкою вночі та слідкує за тобою уважними очами кам'яних левів.

Проїздом, завжди проїздом. На захід або на схід. Місто — привал, місто — перехрестя. Різномаїте, статне, фактурне, — унікальне.

На запинку і до центру, в рейд по улюблених місцях. Рух з усіх боків, пешохідні перетини, як мурашники. А здаля видніються шпилі Юра. Під ногами дзвінко плюхнуло, поруч хтось ойкнув, і я зрозумів, що ступив не дивлячись в калюжу і , здається, когось залив водою.

— Простите...
— Пробачте...

Пролунало одночасно. Голосок, як дзвіночок. Підняв очі. Якесь смішне диво завісилося темними кучерями, нахилившись і витираючи сірі краплі з тонкої ноги, що виглядала з-під джинсів, і притримуючи звисаючий з шиї фотік. Погляд мельком, винуваті посмішки. Він стрибнув вперед, намагаючись не потрапити знову в калюжу. Завмер, дивиться в далечінь. Вітер здув кучері в одну сторону, в іншу, підняв догори й кинув, розсипаючи. Не помічає. Руки злетіли догори і відточено, уміло фіксують цифровою долонею обраний ракурс.

Гей, то мої шпилі!

До трамваю дивним чином вмістився весь натовп з зупинки, піджав з усіх боків, нічого не видно, зайшов чи ні?

У центрі з задушливого салону блискавично викинула людська хвиля. І ноги вже йдуть протоптаним шляхом . Сонце закрив Національний театр опери, відкидаючи на асфальт гострокрилі тіні величних статуй. Гарно. Майже вдома. Поки ще вдома. Десь обок клацнув фотік. Знову кучері та блакитні джинси.

— Гарний кадр.
— Спасибо, — навіть не дивиться, примірюється, трохи відходячи та змінюючи ракурс. Клац. Легкі рухи, легка поступ, сяючі захватом очі, закушена та забута в розпалі нижня губа. І на серці легко стає та безтурботно. Залишитися б тут, між світами, та спостерігати за його танцем. Ще пара кадрів, різкий поворот — і я в кадрі. Клац. Виглядає з-за свого Кенона, посміхається хитро. І смішно мені. Ну що в мене там може бути за писок? Що він бачить? Що я милуюся? Милуюся ним... Його розпущеним вітром волоссям і довгими, тиндітними, але хваткими пальцями, його блакитними джинсами та смішними щіколотками...

Я викритий. Що тепер зробиш?

Тепер він наче саме кокетство. Крокує зовсім іншою ходою, настороженою, роздивляючись на стародавні кам'яниці, підставляючи руку під розпорошений водяний пил, що летів з фонтану. Але більше не фотографує. Забув?

І я забув. Куди дивитись, що слухати. Запалити навіть. Іду, як віслюк за Наталкою Варлей. Дивлюся на похилену кучеряву голову.

Що там під ногами? А збоку? Боїшся повернутися трохи далі? Не бійся. Ну що я зроблю? Кругом же ж люди. Море людей, що спішать, живуть свої життя, безтурботно поїдають різнокольорове морозиво, залишають свої проблеми вдома і прикидаються, що їх нема. І я резоную зі спільним настроєм, зтираю гумкою думки груз за плечима. І телефон відбиваю наосліп, не дістаючи з кишені. Потім, все потім... Навіть не помічаю, як крокую по заокругленній від часу бруківці за своїм неочікуваним маяком.

Озирнувся.

Я все ще тут. Пробач.

Вулиця в'ється, заводить у тінь, відкриваючи погляду старовинний Майдан і гостроверху красуню-ратушу. Повітря вибухає запахом кави. Посміхаюсь, згадуючи слова улюбленої пісні:

«Наповнене світлом минуле прощає,
Чомусь тут ніколи не хочеться чаю»

Гублю у зустрічному натовпі свій маяк. Озираюся — море незнайомих облич, океан чужих очей. І ніде нема єдиного, раптом чомусь знайомого і зненацька такого рідного.

Ось і все. Так просто... Як міраж, візуальна омана... Ось, що це значить.

Рівномірний гул наповненої людьми площі приземлював, заповнював голову розриваючою душу, натхненною грою скрипаля-віртуоза.

І все кругом земне, живе. І люди, що чекають когось важливого з букетами квітів, що їдять панкейки у вуличних кафе, сміються, навіть коли не смішно, кохають попри все та залишаються "в ім'я" та "щоби", коли потрібно піти назавжди. І тягар знову на своєму місці, давить на плечі. І нема більше нічого легкого, мов повітряна кулька, яка б підіймала душу над хмарами у невагомість космосу. Тільки проклятуще "треба", що змушує встати на коліно й підставити спину під батіг.

Папіроса сама матеріалізувалася в роті, стислася губами. Автоматично. Все життя на автоматі, на автопілоті, на перемотці. Відпахати зміну, пережити вечір, відрубитися на ніч. Дочекатися вихідних, зарплати, відпустки. Дочекатися, пережити, дочекатися, пережити...

Не треба так. Адже є моменти. І скапи, і вайбери...

Є. Радіймо...

Сигарета зотліла, а площа залишилась позаду. Закрапав дощик з маленької, але шкідливої хмаринки, неприємно потрапляючи мокрим за воріт. Люди розбіглися по кафешках. І я побіг. Цілеспрямовано. Вже здалеку відчув улюблений запах ванілі,
марципанів, ірисів, один бог знає чого ще і, звичайно ж, його — улюбленого всіма дива на літеру "ш"... Навіть смак пробив собі шлях з пам'яті до рецепторів. «Львівська Шоколадна фабрика» — це таке місце, куди ідеш за будь-яких розкладів. Навіть якщо до потяга залишилась година, навіть якщо пів. Тоді з собою й на таксі.

Чорничний десерт тут не тому чорничний, що він із чорниці. А тому, що під шарами молочного та білого шоколаду, пломбіру, якоїсь тягучої карамелі, є секретик з невідомої смакоти, змішаної з перемолотою ягодою.

Смаки бомбою вдарили по рецепторах, наповнили цукром кров, витягли ліниві ендорфіни з глибини. І ось вони, яскраві наркоманські кольори. І сірість пішла геть, і тягар. Та й дощ теперь не страшний. Отак і живемо. Щоб їсти. І їмо, щоб жити.

— Простите... Так много людей из-за дождя... Возле вас свободно?

Я повернувся. І питання застигло, і відповідь не народилася. І очі його не сміються вже. Невпевнена посмішка ковзнула донизу та згасла. Він же не чекає на відповідь? Тому що, здається, мені все відшибло. Не можна так зблизька дивиться на сонце. Бо проміння його іде просто в мозок, прожигаючи собі шлях, без дешифрування, закарбовуючи свій світлий образ.

— Не понимаете?

— Ні. Я розумію. Звичайно, розумію...

Обережно сідає поруч зі своїм гарячим шоколадом. І що, будемо тепер їсти і пити? Я ж навіть кліпнути очима не можу. У невагомості я. В астралі. Намагається пити, але ж я заважаю. Хіба ж можна щось робити під таким пильним поглядом? Мнеться, бо незручно. Я розумію. Пробач. Я сам в шоці.

— Проездом в городе?

Киваю. Це ж не тупо? Ні? Я ж відповів? Вібрація, чітка...Руку до кишені, нажати відбій.

— Куда едешь?

— Туди, куди й усі, — зітхнути б... сумно... Та не зітхається.

— Откуда? Где был? — заспокоюється. Дивиться зацікавлено, як на знайомого. Непомітно фотоапарат знову в нього в руках. Клац, — і в нього є ще одне моє фото.

Звідки я? З одного пораненого міста, зкаліченого ворогом...

— Вдома.

— Дома... — повторив за мною відлунням, м'яко посміхаючись, піджимаючи сором'язливо губи.

Щось сталося всередині мене. "Подивись, який... живий, гарний..." А я і дивлюся. Що ж ще? Хай просто посидить коло мене, посвітить своїми променями.

Жалієш мене? Не треба.
У невагомості нічого того нема. Тільки ти і я. І це кавово-шоколадне місто з червоними дахами. І безодні твої сині, і безкінечний вир відтінків, сповнених таємницями... А я ж легкий, мов пух з тополі. Прямую взагалі без супротиву до бездонної глибини . Гарні темні брови здригнулися, знову наче від жалю.

— Не смотри так. Пожалуйста, — так тихо шепоче. Мабуть я виглядаю дивно. Маньяк просто...

— Не можу, — зате чесно.

Невірящий, пронизливий погляд коротко прошив з синіх омутів.

—Тогда я лучше пойду, — тихо, дивлячись невідривно у свою майже повну філіжанку.

Стискаю губи, не випускаючи назовні усі "не треба" і "я більше не буду". Бо треба і буду.

Просидівши ще кілька секунд, не підіймаючи очей, він наважився, піднявся різко й пішов, дивлячись собі під ноги. І плечі опущені, і косуха звисає криво.

Не знаю, не знаю... Що я роблю? Навіщо? Проте десерт забутий, ноги швидко несуть по незручному камінню. Очі міцно тримають на виду темні кучері. Один прохід — я і наздоганяю його, смикаю за руку, дивлюся в його розплющені сумні очі. І я готовий. На все.

— Я не буду більше.
— Хорошо, — киває спішно. Господи, як з божевільним, зі мною.
— Правда, — ну повір...
— Хорошо, — тільки ми чомусь так близько, і дивлюся я чомусь не у очі, а на губи. Капець... Він що, ще не тікає?
Хтось поруч підсвиснув і компанія, що йшла повз, голосно заіржала, констатуючи положення справ негарним словом у множині. Всі відсахнулися одне від одного.

Гарні очі ображено подивилися. Це я винен. Як я таке допустив?

— Пробач.

І знову йшов слідом. Розглядаючи пухнасту потилицю та худі плечі в кожанці і розуміючи, наскільки все в ньому мене розчулює, вабить і приворожує. Центрані вулички скінчилися, дорога хильнула у глухий кут... Не пам'ятаю, як затягнув його туди. Як притулив до брудної стіни якогось покинутого сараю. Прийшов до тями від своїх же стогонів, від м'якого відповідаючого жару, від косухи, що різала замком мої божевільні пальці, які намагалися відчути, охопити всього його... Це все не може бути насправді. Не може бути, підіймає вище за правила, вибиває з колії. Наче жодні установки більше не владні наді мною. І в цьому іншому напрямку подій з м'якими чоловічими губами, які стогнуть в мої, з неслухняними кучерями у моїх долонях, я ніби у паралельному всесвіті. Тут легко, все працює в іншому режимі, і тягаря немає.

У кишені щось задзижчало і натиснулося саме необережним рухом. З динаміка почувся сердитий жіночий голос:

— Саш, де твоє сумління? Кого питаю? — знервовано знайшовши телефон з глибин куртки, перемикаю на розмовний динамік, але звідти нетерпляче: — Ало, Саш, ало!

— Ма, чого ти кричиш? Спав я. Так, доїхав. Так, ввечері. Задзвоню. Не хвилюйся, — поклав слухавку, зітхнув.

Й одразу ж відчуваю на своєму обличчі теплі руки. І очі дивляться в мої, стримуючи посмішку.

— Саша, — все ж розпливається посмішкою.

— Саша, — погоджуюсь я та тягнуся до цих усміхнених губ, забуваючи про все на світі, навіть ім'я його запитатись.

Дивимось, зазираємо одне одному у душі, неможливо відірватися... Торкаюсь чолом, носом, пальцями по губах теж торкаюсь... ніжно... Відчуваю ними шепіт:

— Откуда ты взялся такой?
— А ти звідки?

— Эй, пидары! Что устроили?! — почулося з вікна будинка, що стояв неподалік. І як тільки помітили , господи...

Я, блять, вже й забув, як це. Навіть тут довбаний совок.

— Треба йти, — різко кажу в налякані очі. Скільки їх там, невідомо.

Кілька кроків газонами геть з глухого кута, туди, де люди, але зі старого під'їзду вже біжать двоє рішуче настроєних спортивної статури чоловіків. Двоє. Виживемо. Збираюся вести діалог, проте прилітає одразу з ноги, і земля зустрічає майже м'яко. Закритись, руки у блок, захищаємо голову. Залізно. Навіть якщо стрибатимуть. Удари у корпус, нирки, — адже у блок нецікаво... Чорт, не дають вдихнути, не кажучи вже про те, щоб подивитися, чи він живий...
Різноманітне «Пидары! Нахуй из нашего двора!» и «Пішли звідси в свою гейропу!» не чіпляло більше. Вижити та й все, дочекатися, на перемотці...

Перед очима кольорові кола й наче крізь плівку чую кроки, що віддалялися, забираючи з собою адреналін та страх. Свідомість слабне та плине кудись.. нічого не контролюю... Але щось чіпляє і рух відчуваю якийсь, і під головою вже не трава, а чиїсь незручні коліна.

— Приходи в себя... Ну пожалуйста... Открой глаза. Открой свои глаза. Посмотри на меня.

Неймовірними зусиллями розліплюю губи:

— Ти казав не дивитись.
Чую видих полегшення. І щось капнуло на щоку.

— Не было такого, — голос посміхається, а пальці стирають червону краплю. Відкриваю очі, оглядаю розсічення. Жити буде.

— Як звуть тебе?
— Думал, уже не спросишь. Так же, как и тебя. Только друзья Алеком зовут.
—Алек... Сашка. Тезка, значить, — торкнувся шовковистих кучерів, і почав свій важкий, болючий підйом.

Щось відчутно болить справа, так, що доводиться кульгати, щоб не дуже розгинатися. Хапає за руку, але зараз же відпускає. Бо не можна. Може, ніхто нічого і не подумає, проте тепер вже страшно.

— Сюда. Здесь остановка, — і ми їдемо трамваєм, посміхаючись побитими губами, привертаючи до себе увагу, наче два гопніка. За вікном пропливають незнайомі райони. І я відчуваю себе зовсім відірваним від свого звичайного життя. Наче в рекламі всередині фільма, коли метелики та білосніжно випрана білизна раптом замінюють кадри з хоррора. Ми у тихому районі з однаковими багатоповерхівками. Все як і скрізь. Обростає чоловійниками.

Замок, під'їзд, вітальня, чайник, що свистить так гучно, що аж закладає вуха. І так добре чомусь. У чужому затишку. Ані двоповерхових ліжок зі сплячими між працею людьми, ані роботяг, які б гомоніли, палили, лаялися між собою на кухні.

— Саш, иди сюда. У меня медицинский клей есть.

Слухняно прямую до ванної і бачу його без футболки.

Навіщо ти так? Ти ж знаєш...

Він знає. Розвертається до мене, сканує реакцію.

Скануй. Я в ахує. Не знаю, від чого більше: від жилистого худорлявого тіла, матового, наче оксамит, чи від розсипу родимок, які я точно знаю, як перелічити, чи від жахливих фіолетових озер, що розливалися на всій цій красі, мітки злоби і ненависти... Безпричинної...

Суки! Дай тільки привід. Євреї, чорні, бендери, підари... Усі, сука, не такі... Всі не догодили чимось. Людьми треба бути. Книжки добрі читати, виховувати благородну душу...

І я теж молодець. Забув, хто я, де я... Потягнув у кущі... Неандерталець.

Торкаюсь невагомо чорного відбитка від підошви на боці. Це просто пиздець... І коліна підгинаються самі.

— Пробач... — цілую край гігантського синця, занурююсь в його запах і дурію просто

— Саш...Саш... Не надо... — тягне за плечі.

Та я на інстинктах. І вже нічого наче й не болить. І руки щось розстібують, бряцають паском.

— Са... ша... — пошепки, на видиху... І руки не тягнуть більше, а розгублено торкаються вух, глядять моє коротке волосся. А я вибачаюсь, як вмію, освідчуюся, схиляюся... Рахую родимки на стегнах і животі, длпомогаючи рукою. Вертаюся знов, вбираючи у себе його задоволення. І, почувши дихання, що зірвалося у галоп, та легенько пронизуюче повітря "Саша...", відчуваю, як напружені пальці безсоромно притискають мою голову ближче, і розумію, що і мені добре, і я на грані... Впиваюся в стегна руками... глибже, різчише до хничущих стогонів и тремтячих рук.

Я чекаю твого фейєрверка, покажи мені...

Та він падає на коліна, цілує шалено побитими губами, зовсім вибиваючи мене з колії, і проливається собі у руку.
Дивлюся, застигнувши, на знемогу в його обличчі, на ці смачні губи, що жахливо розквітали фіолетовими синцями. І розумію, що він щось зробив зі мною... Щось таке, що не можна ігнорувати. Все моє єство кричить про це. Воно упізнало єдиного. "Це ж він, шуканий і проханий стільки часу... все життя... Не можна залишати його, неможливо..."

— Поехали со мной... — саме якось вийшло, чомусь російською... Щоб переконати?
— Куди? — він теж так уміє. Звучить прикольно.
— Просто со мной. Вечером поезд. Завтра ночью будем на месте.
— І що я там робитиму? — посмішка дивна, штучна наче, сміється він з мене чи що...

Взагалі-то нічого смішного. Роблюся серйозним, може, навіть занадто. Цілую, дивлячись в очі.

— Жити.

І він серйозний тепер. Зрозумів, що я не жартую. Дивиться застиглими очима, ближче й ближче...

— Добре, — тихо, наче здаючись мені в полон.
«Добре» — означає, що він мій. Означає, що здався без бою, що я дістався глибини, зачепів своїм натиском. Означає, що можна знімати решту одягу, тягнути до ванної, мазати піною... у плавному ритмі, досліджувати нове на прекрасному тілі та отримувати несміливі дотики у відповідь. Прекрасні, невмілі, такі, що нікого до мене раніше не пестили і від цього такі, що спалювали нутрощі вогнем. Ніколи нікого не було... Тільки я... Ледь встигаю втекти, тремтячи в солодкій судомі. Притискаю до слизького кафелю, цілую без тями, тримаючи за шию. Нехай бачить, що робить зі мною, нехай знає. Не контролюю нічого, цілком в його владі. Спостерігає за моїм божевіллям, посміхається ніжно:
— Кажется, ты бы меня съел, если б мог.
— Гадаєш, не зможу? — жартую у відповідь, хоча все, що він сказав, об'єктивна реальність.

А далі були сухі рушники, знайдений все ж медичний клей, гарячий чай та бутерброди. Затишна кухня і неясне майбутнє, що все більше проглядалося крізь емоційне рішення, крізь незадані питання та не розказані історії. І нутрощі стискає від хвилювання, і серце шалено стукає — чекає , і очі горять по-новому, надією...
Категорія: Романтика Слеш, POV, Романтика | Додав: Wsiaka
Переглядів: 968 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Негативне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Я тебе розумію
Завантаження...