Прохолода завжди була і буде у цьому місці. Крізь кольорові вітражі падало легке світло. Дерев'яні лави були натерті до блиску. Тріснута, від старості чи від сотні ніг, плитка перекривала собою холодний бетон. У храмі, який знаходився на вершині пагорба пахло ладаном і чистими душами. 
Це точно був не костел і не церква. Дивне, але одночасно таке світле приміщення. Стіни храму були пустими, тут не було ікон та образів, проте був старий орган, а ще тут жив один чоловік. Саме чоловік, не старий і не молодий. Він грав на цьому ж органі і слухав людей, які втратили свою сутність та сенс. 
Сьогодні я тут. Сиджу у великому храмі, серед сотні порожніх лавок. На останній лавці, та що біля виходу хтось забув чорного шарфа, ніби спеціально його поклав туди, ніби це якась бутафорія переосмислення чогось. 
Я не знаю, чому я сюди прийшов, мабуть я заплутався, але я ніколи не вірив у Бога чи ще щось більше нас(людей) та нашу планету і Всесвіт. Здавалося, що вже пройшла ціла вічність, відколи я тут сиджу. Проте я б не сказав, що це місце викликає погані відчуття, навпаки --  мені тут спокійно...тільки тут... Безпека огортає і глушить мою тривожність. Від світла мої очі глибокі і неналякані, вони — живі. 
Очікування. У мене з собою нічого немає, крім блокнота із записами свого спостереження власного життя. Я вже казав, що тут добре? 
Тиша чи навпаки, звуки всього життя людського йшли з тих труб органу? Чоловік у чорному костюмі грав повільно і без нотного зошиту -- він прекрасно знав, ті ноти буття. Нарешті він підвівся і легкою ходою підійшов до срібних тарілок на яких лежав ладан і різна благовонія. Десь далеко лунав грім і по вітражних вікнах стукотів вже свою мелодію дощ. Той димок та від нього запах очищав мої думки.
- Здається, дощ пішов. - сказав, усміхаючись чоловік.
- Він відбиває вашу мелодію. - сказав я, поглядаючи на потоки води у вікнах храму.
- Ні, вона не моя. Цю мелодію точно вже хтось до мене придумав. - чоловік підпалив благовонії.
- Чому ви так вважаєте? — мій погляд був тепер на його костюмі, я вгледів ромашку у кармані.
- Якби ти знав, синку, яке це життя велике. Планети. Космос. Галактика і... Ми маленька зернинка у цьому всьому. - чоловік сів поруч мене.
- Вибачте, але я вас геть не розумію. — мої руки почали гратися із листками блокноту.
- Та, й не треба. - він усміхнувся і додав: — Бачу, ти прийшов сюди із цікавими записами. 
- Звідки ви... 
- Я звик, що люди ніколи не приходять сюди самі, вони несуть із собою, щось дороге для їх серця. Деякі після розмови зі мною залишають свої речі. — після цих слів, мій погляд впав знову до чорного шарфу.
- А, той шарф давно тут лежить? — запитав я.
- Давно... Власник хотів покінчити життя, повісивши своє тіло на ньому... — чоловік сумно зітхнув.
- Йому це вдалося? - на мої очі набіг страх.
- То була найважча моя розмова, я не всилі врятувати чиюсь душу, якщо душа сама не прагне врятуватися від страшної загибелі. - чоловік дістав з карману ромашку і почав крутити її. - Він помер своєю смертю, залишивши цей шарф із своїми образами і проблемами тут. Йому стало легше він пішов звідси пустим. 
- Хіба пусті люди добрі? - я задумався.
- Розумієш, потрібно скидати важкий груз і викидати старі гудзики, які ми бережем у коробці з-під печива. Розкажу секрет — воно нам ніколи не знадобиться. У важких ситуаціях треба перезапуск самого себе. Так легше.
- Починати все спочатку?
- Думаю, так. Все ж, коли ти багато вчишся, ти загартовуєш себе і стаєш сильнішим і мудрим. Діти падають, коли роблять свій перший крок, але встають та йдуть далі.
- Але ж у них є підтримка. Руки матері або батька.
- У дорослих людей теж є підтримка. Просто часто ми її не помічаємо, бо нам краще грузнути у сипучих пісках проблем. Ми любимо сумувати, бо це відчуття краще, аніж радість. Дивна така ось людська потреба.
- А віра? - я знову почав оглядати чудернацький музичний інструмент.
- Ти атеїст. Ти віриш, що не має Бога. Це теж віра. Без неї неможливо, якби ти не намагався. Її ніколи не викоренити.
- Дійсно... 
Я задумався. Слова чоловіка були для мене занадто простими, десь я вже їх чув. Мої думки... Це були власні думки! А, цей чоловік із ромашкою у руках відзеркалював мене. Я говорю із самим собою.
- Здається, дощ вже затих. - піднявшись, сказав чоловік, він знову направився до органу 
- Виявляється життя — це швидкоплинна емоція, або великий ковток свіжого повітря у горах. — я усміхнувся.
Я нарешті усвідомив щось своє, проте пізно. Я ще раз оглянув стіни храму, кольорові вітражі і послухав органної музики. Я поклав свій записник біля шарфу і помітив, що тут крім нього лежало багато речей. На всіх цих лавах щось лежало. Хтось залишив нову плівку від фотоапарату, хтось використані струни, хтось — окуляри, рукавиці, браслет, шляпу, годинник, дзеркало, ляльку, фото, пензлик, ножиці, цукерку, папірець, газету...
Тепер у храмі ставало ще більше світла. Мене це не лякало, а навпаки манило до себе ще більше. Величні дерев'яні двері відчинилися і з них нова хвиля світла взяла мене до себе в обійми. Я останній раз поглянув на чоловіка, який усміхався:
- Пора... - сказав він, махаючи мені рукою.
Я усміхнувся і пішов на світло.