Мідна пліснява

Одного типового похмурого ранку, поки кава у турці тільки задумала план втечі з сосуду, один юнак у брудній шкільній формі збирався до навчального закладу. Кава як завжди пішла не у чашу, а напряму в термос. Час це рідкісний ресурс і прокидатись раніше на 20 хвилин для спокійного споживання пекучих рот напоїв, здавалось справжнім безумством.

Кава у термосі, підручники у сумці, школяр у чоботях. Соната ключа в скрипучому замку квартири знову сказала – шкільний день розпочато. Проте, не зовсім. Окремою місією найвищого рівня є вчасно заплигнути на автобус, якщо не встигнеш – простіше залишитись вдома. І може воно й хотілося б, але немає нічого болючішого за розчарований тон у голосі батьків, які дізнались про девіацію чада. Тому, залізши у набитий біомасою вумників та вумниць, персонаж вирушає у дорогу.

Це хороша частина шкільного дня. У вухах грають якісь рок балади 80-их років, в очах темніє час від часу, а руки тремтять. За вікном легкий дощ, багнюка провінції, та чисте небо. Справжнє, без смогу, без багатоповерхівок та слідів від літаків.

Навчальний рік у Японії починається з весни. Добре що в нас не так, весна є час надій, хвилин світлого й нездійсненного. А от осінь - те що треба. Не просто так за океаном її прозвали Fall, бо то ж і є падіння. Усе летить ниц - тиск, настрій, погода. Без цього легкого падіння в безодню складно уявити юність у наших глибинах.

Розчарування притискається до горла, коли автобус, тобто підвіска й гальма, віддають гучним скрипучим шепотом. Сей страшний звук – знак зупинки біля оселі світу й темряви – шхоли.