menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 11.06.2022 в 01:03
Фанф прочитано: 414 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Очі кольору моря. Частина 1


11.06.2022, 01:03
Вечір повернув на вулиці свіжість. Натовпи туристів порідішали. Біля величних будівель увімкнулася підсвітка, надаючи таємничості місту та нагадуючи, що це вони, палаци, що завмерли у століттях, — справжні жителі цієї столиці світу, що я не вдома, і взагалі, навколо мене якийсь сюр: чужа мова, чужі обличчя, вулиці, написи... Вуличний музикант несподівано заграв на волинці знайомий мотив... до болю..

Це ж треба... Ще не вмерла... Невже?...

У грудях стисло. Кілька відвідувачів кафе повернулися. І кілька перехожих... Інстинктивно, не збираючись нікого шукати очима. На звук. Просто такий в них вшитий код. Мотив, що несеться по венах разом із кров'ю. Як же легко їх вирахувати... Нас... Тих, що кинулися урозсипну, безхатніх, спустошених... Зраджених.

Думки перетекли у пітьму, затоплюючи ненавистю свідомість. Жахливі спогади замиготіли перед очима, змінюючи один одного, хотілося підскочити й бігти. Але звук рідної мови, наче постріл, проколов кулю, що нагніталася споминами, і знову розвернув у необхідному напрямку, не питаючи дозволу.

Повернися... Слухай... Дивись...

За сусідній стіл сіла пара, розмовляли вони тихо, намагаючись не привертати уваги, замовлення зробили навмання і теж заслухалися волинкою.

Свої.

М'язи, як виявилося, давно вже були готові. Рішення було прийнято і схвалено несвідомо. Пара секунд — і я біля сусіднього стола.

Що я роблю? Знайомлюсь?

— Доброго вечора. Вибачайте, не зміг стриматися. Так приємно почути рідну мову. Не заперечуєте, якщо я приєднаюсь? — посміхаюся, граючи бровима. Я такий. Легкозасвоюваний. Коли хочу. Ну то й що, що хлопцеві, здається, не дуже зручно. Він нервово мнеться, поправляє окуляри і смикає нещасну серветку. Проте дівчині я точно прийшовся до смаку. В мені одразу ж спрацював іржавий затвор, і почалася стара, як світ, гра у натяки, напівтони, непомітні торкання словами.

— Ви замовили невдале пиво. Я вже тут трохи піднатягався в їх триповерхових назвах. Ну правда, гірке —жах, особливо для дами, — реверанс очима, недовгий, але зі значенням. Навіщо? Та хто ж його знає? Недосамоствердився, мабуть.

Махнув офіціанту, затягнув волинку про місцеві плюси та мінуси, про натовпи темношкірих мігрантів, про неприємну грубувату мову і не дуже привабливих місцевих жительок.
Розповідаю обом, я галантний до усрачки, але хлопець не приймає участі у розмові, тільки крутить свій келих з гірким пивом і дивиться, підозріло так.
А мені хочеться, щоб від відтанув, чомусь це важливо, і я — сама дотепність, інформбюро і волонтер, — три в одному. Цікавлюся умовами проживання, адаптаційними буднями, — все, щоб втягнути його у розмову, а боковим зором я увесь там, спостерігаю за напруженою поставою, збираю для чогось з "випадкових" поглядів-мазків цільний образ, відчуваючи, як той захоплює собі все більше простору всередині мене. І кучері його темні на лобі, і гарні виразні брови, і сумні очі ...

Що це? Чому це я...?

Слухаю захоплені відгуки дівчини про циклопічну архітектуру, тримаю зосереджений вираз обличчя, навіть затримую погляд на її штучних віях, відмічаю мимохідь задбані руки, бачу ,як тягнуться від неї до мене емоційні промені. Зацікавлена. Он і очі блищать, і жести перебільшено експресивні. А збоку давить, не дає дихнути. І хочеться мені то відкинути волосся, то знизати плечима. І дівчина розмитою плямою відійшла на периферію, наче я пішов під воду, і розібрати, що там так глухо доноситься крізь водяну товщу, стає неможливо.
Тільки шорхіт келиха об стіл та цокання перстня по шклу. Це все, що я чув. А все, що я бачив, дивлячись на пластикові вії, це його пальці і перстень його чорний, з хвостатим тризубом. А все, що я відчував, — його напружений погляд, важкий, він відбирав у мене вибір, відбирав волю. І навіть за повітря, здавалося, тепер мені потрібно боротися. І я здався. Поглянув у його похмурі очі.

Ну ось, я обернувся .. Що?

Які вони? Твої очі. Темні, глибокі, вони ховають свій колір під відбитком нестерпного. Може, вони сірі, як грозові хмари, що скучили за штилем, а може, блакитні, живі, і за сонячної погоди заманюють когось морською бірюзою?
Дивлюсь і дивлюсь, а розгледіти не виходить, — ховаються. Поблискують оманливо шкляними щитами. Як добре, що їх вигадав хтось, ті щити. Щоб без запрошення не увійшов ніхто. Але ж я увійду?

— Звідки ти? — якось пошепки вийшло. Він завмер, припиняючи човгати келихом об стіл, відвів очі, вдивляючись у відблиски дня, що закінчувався там, за шкляними віконним щитом, що відгороджував відвідувачів від нещадної реальності. Дівчина замовкла напівслові. І так гірко стало, і так солодко водночас. Тому що я не помилився. Його очі кольору моря...
Категорія: Романтика Драма, Слеш, Психологія, POV, Ангст, Романтика | Додав: Wsiaka
Переглядів: 414 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Негативне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Очі кольору моря. Частина 1
Завантаження...