menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 12.06.2022 в 16:43
Фанф прочитано: 297 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Очі кольору моря. Частина 2


12.06.2022, 16:43
Цей довбаний світ просто посміявся мені в обличчя. З моїх планів, мрій, зусиль, прикладених для їх здійснення.

Хотів диплом і кар'єру? Хаха, ходи підсобиш на будівництві. Адреналіну? Тримай капець, нудно не буде. Світ хотів побачити? Великам, як то кажуть. На тобі, красунчик, наплічник, троє племінників і їдь з Богом, рятуй дітей. Хотів кохання? Хотів же? То чого ж ти скис?

Чого я скис? Бо все легко і ясно було у моєму житті. Дівчата у компаніях, "Привіт, Боже! Яка ти гарна!", Швидкі знайомства, веселуни та красуні, легкі обійми, купа знайомих, клуби, жарти ні про що, — я знаю, що я це вмію. Зі мною легко, і навколо мене легко, і стосунки легкі, є — добре, нема — будуть. Якесь там звичайне небо, та кому воно треба? І моря наші — не моря, а калюжі з жабуринням. І жодних нічних переживань, жодних сумнівів у своїй привабливості, жодних сумнівів у своїх вподобаннях...

Чого ж я скис...

Бо ком у горлі не можу проковтнути, бо небо, тепер я знаю, було блакитним та беспечним, бо моря, сині та глибокі, були наші...

Бо вже кілька днів тягаюся за цією дивною парочкою. Кралею та дивним кудлатим хлопцем у навушниках, який за всі ці дні сказав хіба пару слів.

А я так хотів його чути. Почувши якось кинуте до мене "Осторожно" на пешохідному і увертаючись від неуважного водія та його тачкі, я відчув дивний озноб і бухкання об ребра серця, що стрепенулося, прокинулося. Воно впізнало. Те, що давно шукало і не могло знайти. Затвор мовчав, і жодні жарти не приходили до голови. Дзвінка порожнеча. Хотілося йти слідом, дивитися, не відріваючи очей, і питати, питати. Щоб почути ще раз його голос. Але навушники знову на місцях, руки — у кишенях, і чіпкий погляд відпускає мене, показуючи, що цього і так забагато.

Але як же мені мало ...

Зараз ми заберемо племінників, зустрінемо Оксану, і, можливо, з'їмо по морозиву. Дякую і за те. Тому що я зможу побачити кілька щирих посмішок, призначених малим. Оксана розповість, як пройшов її день, я буду скупо посміхатися, розминаючи втомлені плечі, ловити боковим зором напружені погляди з-під густих брів і вигадувати собі нездійсненне, виправдовуючи себе, що це нормально, і я просто так товаришую, доречі з його дівчиною теж.

А вночі скурпульозно збиратиму детальки мозаїки, мовчазні хитки, погляди, що зупиняються на моєму обличчі, руки, пальці, довгі і, чорт забирай, гарні. А потім, розуміючи, як усього цього мало, фантазувати, як він міг би наблизити своє обличчя, затопити мене своїм морем, вечірнім від тіней густих вій, і сказати своїм охуєнним, виявляється, голосом: " Осторожно", маючи на увазі зовсім інше, застерігаючи про щось... Запізно, звичайно.
Я так би йому і сказав, торкаючись його м'яких щік пальцями :"Піздно".

"О чем-то думать слишком поздно",
і доткну губами ці його мовчазні губи. Уявляю його боязкі дотики у відповідь і засинаю у своєму одинокому, забрудненому ліжку... знову.

Ранок, сірий, липкий. Душ, кава і ранковий обдзвони. Усі живі? Не голодні? Здорові? Прильоти...? Пиздець, а не розмова, але головне факт, а не текст. Бо за гудками чути голос, живий, рідний. Усі на зв'язку, прильоти мимо.

Значить, час робити вигляд, що життя продовжується, намотати шмарклі на кулак і грати в татка. Розбудити пацанів і привести себе до відносного ладу, бо після моїх вчорашніх скарг на відсутність заспокійливого, Марк сьогодні допоможе мені їх зібрати та завести до школи.
Ну ось я і красунчик. Волосся слухняно спадало на бік, зуби блищать блендамендою білизною, футболка свіжа, а що ще треба? Хлопці за допомогою мого відданого на катування телефону, мультиків та пісеньок, накінець -то встають. У ванній смішно блимають сонними очима.

— А Марік прийде? Він же зголосився?

— Прийде -прийде, чисть давай, — але час ішов, а Марка все не було. Солодке очікування розбилося об розчарування, зовсім позбавивши мене тонусу, коли на виході я усвідомив, що він таки не прийшов.

Перелічивши по дорозі усих голубів, покіскіскавши кожній кішці та все ж наздогнавши потрібний автобус, ми, ура!, дісталися школи. Я вже тримав телефон у руці, збираючись одразу дзвонити. Хлопці пішли до зборного класу, а я — на підробіток. Впродовж усієї дороги слухав гудки, аж поки Оксана врешті відповіла.

— Ти знаєш, я сама йому дзвоню, бо дома він не ночував, а я не знаю, де і шукати... Увечері розмовляв по телефону, голосно, але я не розібрала, він же по-російськи, закрився у своїй кімнаті.

— В тебе окрема кімната? — це дивно,нє?

— Звичайно, — може я щось собі навигадував?

— Може, в нього є тут друзі?

— Я знаю про одного земляка з іншого хостелу, але номеру його не маю.

— Задзвони, будь ласка, як з'явиться...
Весь ранок я, мов на голках, перевіряв телефон, ну, може, ображається він, може ж таке бути? Але скоро покинув це заняття та відпросився. В центрі, на бульварі, біля воріт, бундестагу, на площі... Так можна ходити бескінечно. Присів на площі, у місці з великим оглядом.

Де ж ти? Що трапилося? Задзвонив телефон, і Оксанин голос повідомив дивне:

— Усе нормально. Дзвонив лікар, сказав, що він у центрі. Спить, — центрі чого?

— Я теж у центрі. Де саме він.

Оксана зітхнула.

— Він лікується тут. Після того, що пережив.
Чорт. Я бачив, що він кульгає, і взагалі, уся його поведінка про щось таке говорила. Але ж як спитати! Ніяк... Потер обличчя долонею.

— Скинь, будьласка, адресу.

— Не думаю, що тебе пустять...

— Ти скинь, а я розберуся.

Звісно, що не пустять. Я навіть не сумнівався. Але ж не скажу я, що збираюся просто сидіти під вікнами, щоб відчути, що він, її хлопець, десь тут, поряд зі мною. Уявити собі, що я прийшов би до його палати, дивився би на його спляче обличчя, а потім взяв би за руку, теплу і сильну, з чорним обідком на пальці, і тримав би, щоб він більше нікуди не дівся. Пусті руки стиснулися у кулаки.

Кілька безликих днів промайнуло. Ранкові обдзвони, новини, новини, школа, будова, намагання зайти до якоїсь лекції онлайн, знову школа, якийсь магазин, акції протесту по вихідних, торби до Червоного хреста.
Як же хочеться додому...
Я вже б давно поїхав, але не можу везти у той весь пиздець дітей. Ніхто мені цього не дозволить. Та й туга за Марком набула хворобливого відтінку. Вдень я чекав якихось новин, для цього зустрічався з Оксаною, яка, здавалось, зраділа, що ми бачимось удвох, і подвійно посміхалася, подвійно "випадково" брала за руки, подвійно дружила з хлопаками. Це дивувало. Навіщо вона так з ним? Хіба він заслужив? Чорт, я б на її місці... І думки загрузли, спіткнулися і показали мені, розгортаючи уяву... Наші із ним сплетені руки, сплетені ноги, сплетені долі... Тому що я б хотів бути на її місці...
Розуміння цього захопило майже всі мої думки, усупереч з'їхавшому з глузду світу, серце стискало, і так хотілося до нього, хоч плач. Ненормально, невчасно, коли моє місто ледь оговталося від навали кровожерливих сусідів, батьки боялися повертатися, тримали зв'язок з родичами з півдня, коли це вдавалося, а я...от я, виявляється, хто...

Якось під вечір у слухавці задзвенів голос Оксани.

— Десь ти пропав. А ми вже скучили капєц. Може, покладеш своїх пацанів раніше сьогодні? А та твоя фрау пригледить?
Ми? Вона сказала "ми"?

— Думаю, можна. А що пропонуєш?
Пропонувала вона тихе місце з живою музикою , до якого я мало не біг, розуміючи, що от-от — і я побачу його, хай він навіть і не сам. Я просто дивитимуся, питиму його очима, щоб залишити їй менше його; щось белькотітиму, щоб він дивився на мене, нехай похмуро, нехай спантеличено піднімає брови, — пофіг. Я готувався, але не був готовий... До того, що за цей час значно потеплішало, усі поскидали бесформний одяг, і я побачу стільки його. Плечі, обтягнуті футболкою, шию з двома родимками, наче ще довше волосся, хвилясте і неслухняне, і очі... Я зрозумів, що посміхаюся, і що настільки тупих не існує, щоб не побачити, що і до чого.

— Привіт, — це все, на що я спромігся, бо рот самовільно роз'їжджався, а руки свербіли від бажання стиснути його в обіймах.
Мовчазний погляд у відповідь, напружено блукаючий моїм обличчям, наче він не впізнав, чи перевіряє, чи все на своєму місці.

— Привіт, — відгукнулася Оксана, знову якось опиняючись у зоні мого особистого простору. Чомусь її не турбує, хто тут і що.

— Накінець -то повернувся, чувак, — я легко хлопнув рукою по плечі, вже не розуміючи, що я роблю дивно, а що ні, відчувши тепло у долоні і сховавши його у кулак, — Сподіваюся, тобі краще.

Він піджав губи, типу "це навряд", і перелив свою пепсі до стакану.Зі сцени заграла прикольна музика, повітря наповнилося звуком. Всередині мене усе наче ожило, задихало, захотіло свята. Я замовив коктейль і потягував крізь соломинку, розповідаючи шкільні історії моїх пацанів.

У голові приємно зашуміло. Давно забуте відчуття легкості вкупі з магічними очима навпроти, які дивились уважно весь вечір, а може мені так тільки здавалося, усе це наче створило окремий простір, де немає жахіть, тільки солодке щось розливається по венах.
Коктейль це чи може...

За стійкою, до якої я попрямував, бо захотілося відчуття шнапсового вогню у роті, була гарненька барменка, яка вловила, мабуть, мій настрій, і щось лепотіла німецькою, на що я міг тільки винувато посміхатися. Ну не розумію я. З боку підсіли якісь дівчата, щось запитали, зазираючи в очі, та я вже забирав свій шнапс і кока-колу, мимохідь кинув "Im sorry. I don't understand" чи щось таке і прямував до столика, де зустрів крижаний прийом.

— Здається, ти усім тут подобаєшся, — почала Оксана. Вона якась ображена, чи мені здається? Що їй не так? У неї ж в руках моя... мрія.

— Це ж добре. Є шанс когось знайти, а то мені з вами незручно, — дивлюся йому в очі в упор, звісно, усе з точністю до навпаки, я вже все зайшов, але ж...
Марк гучно поставив склянку, дістав сигарети і попрямував на балкон.

— Ми не разом, — Оксана приголомшено розвела руками, а я усе дивився і перетравлював новий ракурс. Значить... Що це значить? Що я щось можу? Щось, чого насправді хотів... Я перекинув у себе шнапс. Оксана здивовано підняла брови. По-моєму, навіть щось сказала, та я вже прямував до балкону.

Він так очевидно псіханув. Чи може це означати, що я не все собі вигадав? Крізь шкляні двері одразу бачу його силует, що спирається ліктями на перила, ворушить пальцями волосся на похиленій голові, випускає хмарки сизого диму. Розумію, що непомітно пройшов вже двері, і нічого і ніхто не відділяє мене від нього, нічого не заважає мені підійти ближче, отримати піздюлєй, коли розвернеться обличчям, якщо я все розумію неправильно. І я торкаюся, долонею плеча. Завмер, дихає часто. Веду рукою по теплій футболці, хапаю повітря ротом, бо пальці опалює гаряча шкіра на шиї. Мовчить, не рухається. Веду далі, на пухнасту потилицю, зариваюся у м'які кучері і, здається, навіть видаю якийсь дивний звук, торкаюся чолом і щось безладно шепочу в його волосся:

— Я не знав... Думав, ти...

Втягую у себе його запах, солодкий, яблучний. Здається, тепер я зовсім сп'янів, мурличу у пахучі кучері, сповзаючи рукою під підборіддя, і одразу ж відчуваю ривок. І от вони, його очі, так близько, дихає поривчасто. Вдарить? Та йому самому наче боляче, чи він ошарашений усим, мною, моїм дотиком, моїм обережним торканням губами, коротким, збиваючим подих. Як же м'яко і тепло, і пахне так, що аж скручує нутрощі у вузел.

— Не надо, — дихнуло тихо в мої губи, та я не чую, не розумію, не хочу, притискаюся м'яко, довго, тягну на себе... ближче... Дихаю ним. І чую відповідь, м'яку, вологу, никотиново-м'ятну, пробую цей охуєнний смак. Чую, як загнано він дихає, бачу, як зазирає в очі невіруючим поглядом. Такий... такий неймовірний, такий мій зараз. І я пірнаю у м'ятну глибину, шукаю, знайомлюсь, торкаюсь... відчуваю вібрацію його голоса, це означає, що він теж себе не контролює. Це зовсім зриває дах, а серце так колотить у вухах, що майже глушить думки про те, що я в чорта роблю із цим травмованим хлопцем у всіх на очах, в чужій країні, під шокований зойк Оксани, що підійшла. І чорт з ним з усим, тільки б це не кінчалося ніколи, тільки б ніхто більше ніде не подівся, все зроблю...
Категорія: Романтика Драма, Слеш, POV, Ангст, Романтика | Додав: Wsiaka
Переглядів: 297 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Негативне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Очі кольору моря. Частина 2
Завантаження...