menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 17.06.2022 в 20:00
Фанф прочитано: 247 раз
Час прочитання:
Категорія: Слеш, POV, Ангст, Романтика
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Очі кольору моря. Частина 5


17.06.2022, 20:00
Якщо ви у казці.

А у моєму реальному житті ранок розколовся, зламав промені, стер небесну блакить пустою кімнатою та маленькою запискою :

"Спасибо за твои мечты. Прости."

Що? ...

Поморщився від літер, що чомусь розпливалися і утворювали потворні плями. Світло стало зарізким, а я все намагався проморгатися, і не міг. Щось шорхнуло і з глухим звуком впало на підлогу. Я навіть не помітив.

Що це?... Слова не складалися в якийсь змістовний текст. Я дивився і не бачив. Вона просто тут є. Лежить собі, паперова і байдужа, і літери на ній просто констатують факт. Він пішов.

— Дядьку, булки впали, булки, булки ...

Я здригнувся і осів на стілець, знову перечитуючи рядок з нерівних літер. В голові калатав пульс. Хлопці підняли пакет зі здобою і повсідалися за стіл.

Мозок повільно, гальмуючи на кожному повороті, почав обробку даних.

Він подякував мені. За мрії, за ніч, за любов, — за все разом. Це крапка. Однозначно. Але чому? Що було не так? Що я зробив неправильно? Зарано все сказав? Повів себе, як актив? Усе неправильно зрозумів? Але ж... він був такий щасливий. А вранці — такий серйозний, розглядав, водив пальцями по обличчю, наче хотів запам'ятати...

Запам'ятати?

То може, він прийшов з такою метою? Один раз і все?

У грудях стислось. Так не може бути. Але ж і прийшов він несподівано. Імпульсивне рішення, про яке пожалкував вранці? А я? Чи я жалкував? Я відчував тільки дику порожнечу, що роз'їдала душу. Через нерозуміння. Нам завжди здається, що всі думають так, як і ми, сприймають події і слова так само. Наче ж усе очевидно. А може, йому було пагано зі мною, а я не побачив,а може, вирішив, що йому не потрібні такі проблеми.

З чиїхось вікон залунала місцева музика, ковиряючи застигший мозок. Чорт...
Хлопці розлили сік, і помаранчеве море зібралося втопити булки приливом. Я увімкнувся. Прийшов до тями. Схопив серветки, врятував здобу і розлив сік по склянках.

— Сьогодні йдемо на скейт-парк. Ти обіцяв, — малий шамкав булкою, навіть не здогадуючись, з якої глибини він мене дістає.

— Я обіцяв у вихідний, — знесилено протовкнув через горлянку слова.

— А сьогодні як раз вихідний! — Боже, як можуть ті дві малявки підняти такий галас? Хлопаки плескали у долоні і все повторювали, сміючись і радіючи тому, що не тільки вони забудьки.

— Окєєй! Я зрозумів, годі! Підемо, не хвилюйтеся, — узяв свою каву і поплівся подалі, хапаючи по дорозі телефон, пульт і врубаючи ютюб. Хай грає щось моє. Відкрив вікно, зупиняючи погляд на біло-блакитній пачці. Гірка посмішка покривала губи.
Так поспішав, що забув свої цигарки.
Дістав одну, роздивляючись, наче це частина його. Ютюб старанно відіграв реклами і увімкнув рандомну пісню з тих, що я прослуховав раніше. І слова полетіли крізь вуха просто в серце, ковиряючи рану, підіймаючи вологу, яку неможна показувати, з самого нутра.

"Не опускай свої очі –
Хвилі морської води.
Якби ти знала насправді:
Як сильно я хочу
Бути з тобою завжди."

Він знає, про що співає. Як завжди. Стовідсоткове попадання. Тремтячі руки самі запалили і самі вклали в рота м'ятну ілюзію.

Закрий очі і уяви... Давай... Може, боляче не так буде...
Неможна. Неможна пірнати.

Реальність висмикує, махає футболками, дістає самокати та жене під похмуре небо. Вставай, впускай у себе свіже повітря. Витравлюй з серця новими картинками ту отруту, чисть зуби, викашлюй нікотинові спогади. Не хоче — не треба. Не все ж тобі гратися з кимось. Настав час погратися тобою.

Електричний Сіrc послужливо прийняв мої ноги, і вже троє хлопців летіли назустріч вітру. Швидкість, адреналін, зміна декорацій і врешті скейт-парк. Тут можна прийти до тями. Або...

Побачити якогось кудлатого пацана, здригнутися усім тілом, витерти спітнілі руки і не дивитися. Більше ні. Попросивши жестами і жалюгідною англійською в когось трюковий самокат, згадати, ким я є. Заробивши кілька присвистів і похлопувань по плечах, згадати, що я класний.

Кров забУхала у вухах. Розізлився... Я класний, чорт забирай... Тоді чому?

У бананці знов набридливо дзижчало. Не взяв.

Немає, блядь, дома.

Та на зворотному шляху не втримався все ж, зазирнув. Оксана. Та ще й не раз.

Пішла ти. Пішли ви обоє.

Як і очікувалося, пацани виклянчили Мак. Та без проблем взагалі. Подивимося, що там за контингент. Може, врешті німецьку почну вивчати. Не буду нікого шукати очима, жодних морських тем. Жодних кучерів і темненьких курців, яких, доречі, дочорта у цьому грьобаному місті. Зробивши замовлення, виклав телефон, який став раптом важким і муляв усю дорогу. Хлопці задоволено розпаковували свої хепі-міли, а я не дивився на телефон, не прислухався до кожного звуку, не чекав, не обертався на нових відвідувачів. Ні.

Але ж ось, за спинкою червоної канапи зазвучав сміх, і щось ворухнулося, кудлате, чорт забирай. Уява домалювала усміхнене обличчя, окуляри, все-все... І стало так очевидно, що це він.

Що? Не буває співпадінь? Якась же компанія в нього є. От і вийшли у вихідний на обід. І той його качок, мабуть, там. Чорт...
Ноги самі понесли, я просто подивитись, може, вони там за руки тримаються?
Я йшов крізь натовп безкінечної черги і чим ближче підходив, тим ясніше бачив жіночі руки, жіночі риси, довгі кучері... Зупинився.

— Куди ти? Ми що, вже йдемо?

— Тут стільки людей, можна загубитися.

Четверо очей і руки, що поспіхом зібрали свої хепі-міли, повернули до реальності.

— Усе окей. Здалося. Ходімо їсти.

Не можна так. Треба розставити усі крапки, як то кажуть. Бо так я кидатимусь на людей ще не раз.

Вдома я знову медитував на довбаний телефон. Я бачу, бачу ті пропущені, йолкі...
Треба щось зробити. Очевидно, що я не здатний перемикнутися, відволіктися, тому... Схопивши телефон і не давши собі передумати, набираю Оксану. У слухавці шморгаюче "Ало".

— Привіт? — стільки всього у тому моєму "привіт": чому ти плачеш? Що трапилося?

— Чому ти не прийшов?

Я запнувся, дивлячись у стіну. Хіба мене хтось кликав?

— Куди? — сівшим голосом.

— Проводити хлопців, — що вона закидає мені?

— Я не розумію. Він поїхав кудись? Куди?

Адреналін підняв на руках усі волоски, бо...

— Додому. Шукати маму, — Оксана схлипнула голосніше.

Я загальмував зовсім.

— Куди додому? Звідки він?

Боже, тільки б він був... Але ж ... Де немає зв'язку?

— В сенсі..? А ти що, думав, то його ім'я?
Серце наче зупинилося...

— Нас везли з універа евакуаційним потягом з Києва. Всі були на нервах. Хтось плакав. Але були й такі, що намагалися розрядити, жартували якось. Там він і дістав таке призвісько. Бо він звідти...
Категорія: Романтика Слеш, POV, Ангст, Романтика | Додав: Wsiaka
Переглядів: 247 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Негативне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Очі кольору моря. Частина 5
Завантаження...