menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 21.06.2022 в 03:33
Фанф прочитано: 477 раз
Час прочитання:
Категорія: Слеш, POV, Ангст, Романтика
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Очі кольору моря. Частина 7


21.06.2022, 03:33
Солоні сльози та крихкі чіпси — ось майже і все, що ми отримали тоді на вільному Азовському узбережжі. Але ж головне — надію. Прекрасний, окрилений стан душі, що робить легкішими кроки, розправляє плечі та запалює внутрішнім вогнем очі.

Тепер я знав, що він є. І що він мій.
Я дзвонив, я писав, здається, про кожну цікавинку, просив фоткі щовечора.
Посміхався на його "Руки на стіл, чувак", та сам, вмостившись нарешті у ліжку, поринав у той солоний поцілунок, солоний тому, що я зцілував кожну сльозинку, тримаючи долонями його вологі щоки. Я пам'ятав усе, по секундах.
Серце тоді співало, переповнене феєрверками, шепотіло : "Коханий... коханий..." , а вголос я міг тільки:

— Все буде добре, малий. Тепер все добре. Я тут, з тобою... Якщо захочеш...

Він марно намагався заспокоїтись, брови неслухняно складалися нещасним доміком, а з блакитних очей одна за одною капала морська вода, наче прилив діставав до нас, очищував від бруду закопчені попілом серця. Я невагомо цілував його очі і хворобливо й неправильно кайфував.

Нехай розслабиться, виплаче накопичене. Нехай потужить зі мною про те, як стерли з землі його місто, разом з людьми, яких він знав. Я буду шепотіти щось про те, що побудую йому нове, а потім прийматиму вдячні обійми. Ніхто не бачить. Це все — моє.
Може, я маньяк? Здвинутий на цих нереальних очах?

Кучеряві пасемки своєвільно покинули зграю й сиротливо тулились до мого обличчя, ховаючись від солоного, вологого вітру-шалопая, що хуліганив і поривчасто штовхався. Та й ті прості, лоскотні торкання запалювали кров, що наче текіла, гарячою лавою штурмовали усі нервові закінчення.
Він не відштовхував, тримав міцно за плечі, терся носом об мій, об губи та шию, потрохи заспокоюючись, вдихаючі мій запах. Здається, я вкрився сиротами з голови до п'ят, руки стислись ...

... стислись у піжамних штанах, і я голосно втягнув у себе повітря.
Які там "на стіл", коли пам'ять послужливо дістає з глибин і заправляє у програвач спогад, наче кіноплівку, і я знову чую тремтячий шепіт впереміш з гарячим диханням у мою шию: "Хороший мой... Хороший... Если я нужен тебе... Если нужен после всего... Я твой... "

Тоді в мене самого закололо в очах, а тепер... Уява малювала його гладеньке тіло під мною, прекрасні, заплакані очі... і ті його слова...
Я ніколи не міг протриматись далі цих слів. І зараз не зміг. Притис подушку до обличчя, уповільнився рукою і здригнувся в одинокому, ілюзорному кайфі, де різнокольорові кола перед очима замінять колискову і дозволять пливти у світ Морфея з ситою посмішкою... Він мій...

* * *

— Привіт, малий, увімкни відео.

— Перевіряєш, чи немає біля мене кралечок? Зізнайся, — він щось белькоче, кому це цікаво? Головне — ось він, а як гарно рухаються його губи... — Судячи з того, як ти завис, ти все почув і пишаєшся мною, — сміється, нехай собі — так гарно.

— Звісно-звісно... Ще не сказали, де будеш на стало? — це питання дуже цікавило, він знає.

— Нє.

— А коли ж скажуть?

— Скрізь будова, ти ж знаєш.

Марік працював по реабілітаційних центрах. Десь набував досвіду, десь втілював. Завзятий та потрібний усім. Серйозні центри будувалися по різних куточках країни. Та й не тільки вони. Цілі міста відновлювали за новими стандартами іноземні бригади впереміш із нашими.

Я був близько Маріуполя. Приймав участь у величезному проекті — "Місто з нуля". Наново закладалися фундаменти із незліченними бункерами, прокладалися дороги, завозилися молоді дерева, укріплювалося узбережжя. І все мусить відповідати вимогам. Ці вимоги, стандарти та інший локальний контроль впали на мої плечі. І це добре. Бо зайнятість трохи відволікала -таки від очікування. Будинок за будинком, стіни, укріплення, сховища, дахи... Дахи — от де можна запалити, зупинитись, підняти очі... і подивитися на схід. Там, за тонким парканом, з КПП на вході, посипаний попілом, почорнілий, вбитий і розтерзаний, стояв, такий як є, без прикрас, гордий, сталевий Маріуполь. Наш новий "Освенцім", непройдений світом урок, результат слабкості та продажності світових еліт. Вирок, який винесло їм українське суспільство на білбордах поруч: "Запрошуємо до Пекла усих, хто це допустив."

Сигарета тремтить, а очі роз'їдає солоне повітря. Треба впустити в себе його, нове повітря, дати шанс прорости майбутньому, замінити погорілі шпалери в душі на нові, а спогади і уроки скласти у надійну скриню для зберігання.

Ще одна новобудова сьогодні, приватна. Прискорюю темп — роздивлюся, запишу, якщо є шо, підпишу папірець — і вільний. Вулиця з багатоповерхівками закінчувалася приватним сектором. Скрізь пустка, з живого — тільки пожухла від спеки трава. Приємна околиця, ба, — навіть чути хвилі. За вказаною адресою симпатичний білий дім з панорамними вікнами і гарненьким подвір'ям. Всередині усе якесь майже жиле — капці у вітальні, кілька рушників, постіль. Певно, робочі...

Швиденько пробую, чи усе працює, аж очі зупиняються на картинці за вікном. Вікном, що вело у садочок позаду будинку. Щось невиразно ворухнулося у пам'яті... Дерев'яна альтанка ховалася під кроною дерева і переплетінням кучерявого плюща. Майже як у фрау.

Звідки тут таке? Коли ж воно виросло? Хотів було розгледіти землю, може, хтось перевіз і висадив тут доросле дерево і кущі, та очей торкнулися теплі долоні, і я осліпнув. Шкіра на шиї вкрилася сиротами від м'якого торкання і теплого дихання.

— Не дивися. Туди ще зарано, — волосся по усьому тілу стало дибки, впізнало ... Я стягнув його руки з очей і поцілував пальці, долоні, просто у серединку, в перетин усих ліній. Я тут, посеред перехрестя. Він затремтів, розгортаючи поривчасто до себе, притискаючись губами і зазираючи у вічі. І я поплив. Зарився пальцями у пахучі кучері, стягуючи нафіг гумку, що їх тримала у неволі, скидаю нафіг ті його шкляні щити — вони більше не потрібні. Я свій.

Ну, що ти дивишся? Посміхаєшся навіть. Бачиш же, як я дурію від тебе. Я наче звір, який учуяв приманку, і не має шансів . Тільки мені дуже треба відчути твій запах... і провожу носом по скронях і вушках, пробую на смак шию — солона...

— Божевільний... Який же ти... — змушую мовчати, бо його язик мені теж треба. І нехай йому не вистачає повітря, нехай задкує по своїх хоромах , я не відпущу з полону солодке м'ятне щастя.

Захникав... Так жалісно, тягне руки, обіймає, аж тріскає футболка, а знизу ... Я чую, я знаю, як я потрібен... Він там гарячий, налитий, готовий... І в мене затремтіли руки. Хто придумав ці довбані паски? Я зараз...
І майже на колінах вже... Та долоні підіймають обличчя, і губи шепочуть близько -близько, змішуючи наше божевільне дихання, а разом із тим і думки:
— Зроби, як минулого разу. Так добре... коли ти в мені... Я так мріяв...
Хтось ніби натиснув курок всередині, гальма загубилися в якійсь із кімнат, поверхня якось сама стала горизонтальною, я слабо усвідомлював реальність, усе, що в мені здатне було дешифрувати інформацію, сконцентрувалося на єдиному важливому, хто міцно тримав, ахаючи від моїх жадібних поцілунків, впускаючи в своє тіло і дивлячись в очі в упор.
І я побачив... Уперше за довгий час ці очі. Прекрасні очі кольору моря, які я ніколи не зраджу... І схаменувся.
Ніжність затопила до країв. Руки відпустили стиснуті плечі і торкнулися куточка губ і родимок на шії. Він завмер, розслабився, а я нахилився до вушка.

— Коханий мій... — і повільно поринув у нього, — коханий... — зачіпаючи вушко . Він реагував пристрасно, ловив губами мої пестощі, тягнув до себе.
Тугі обійми підіймали у казкові хвилі частих вдохів, голосних видихів, тремтячих ахів.

— Що ж ти зі мною робиш?— я наче марю, і усе нереальне: і очі шалені навпроти, і нещадної сили цунамі, що скручувало душу , і шепіт у відповідь:

— Люблю...
Категорія: Романтика Слеш, POV, Ангст, Романтика | Додав: Wsiaka
Переглядів: 477 | Завантажень: 0 | Оцінка: 0.0/0
Ставлення автора до критики: Негативне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Очі кольору моря. Частина 7
Завантаження...