menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 15.06.2022 в 12:49
Фанф прочитано: 258 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
На жаль, нічого схожого не знайдено! Можливо автори забули додати теги до фанфіків. Нагадую, що варто їх заповнювати. Якщо ви вкажете однакові теги до всіх частин твору, у цій рамочці читачі зможуть легко усі знайти.
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Примарна Реальність розділ 1


15.06.2022, 12:49
ЧАСТИНА 1

Дві могили, що стояли посеред порожнього пагорба на самій вершині, і належали хтозна кому. Білий мармур, на якому немає ні імені, ні року народження чи смерті, нічого. А за доглянутістю могил, які красувалися на пагорбі, теж не можна було сказати скільки їм може бути років. За дизайном тим більше. Припустити можна, що багато, оскільки це були парні хрести, які встигли стати поширеними ще двотисячними роками. Але їх дивна візерунковість, яка не відповідала тим часом, теоріям і всілякому припущенню, обманювала будь-якого знавця.
Те, як вони виглядали можна сказати одне... За ними точно хтось час від часу наглядав і дуже ретельно. Свіжі квіти, підкопаний грунт, та й самі хрести, мабуть, вимивалися до блиску.
Можна навіть подумати ненароком, що в тому дивному мармурі є справжнє срібло. Ну чи чари якісь. Але хто б міг чаклувати у світі, де немає магії? Це дуже дивне явище. Але й місце було обране також те ще для похорону.
Пагорб, з якого видно цілком місто, його горизонти і те, що за його межами. Можна було поюному ти величезний ліс та озеро посередині. Познайомиться з флорою та фауною. Звідти було видно все. Але на сам пагорб зайти вкрай складно та й небезпечно. То дикі тварини ходять, то часті землетруси, обвали. А могили на краю, недалеко від дерева та куща камелії ростуть. Можливо, той край, тільки корінь дерева і тримає. Підходити навіть сміливці боялися.
Хто там похований? Це можливо таємниця століть. Але чи на вічно?
Якось постало питання, чи є в тих могилах хоча б останки? Адже ніхто і ніколи навіть не чув про могили раніше. З похорону на тому місці теж не знайшлося свідків навіть серед найстаріших мешканців. Та й їм ніхто нічого не говорив ніколи.
Виявилося, що могили примарні. Там не виявили кісток.
В один із днів, було прийнято рішення ризикнути, та піднятися на вершину, і організувати офіційні розкопки.
Могили розкопали, і обидві труни були розкриті. Розчарування. Ось що дісталося тим, хто поліз туди.
Все с часом було повернуто назад на своє місце і стало місцевою легендою.
А говорила вона про примар захисників, які охороняють місто як ангели. Тільки на небеса їх не пустили, тож вони оселилися на пагорбі. А могили ті, їхні будинки. А при повному місяці, їх можна побачити. Але, звичайно, все це було лише вигадкою людської фантазії.

~ РАЗОМ НА ВІЧНО...~

Почулося юном молодому чоловікові, коли той повернувся до могил без господарів і захотів ті упорядкувати.
Хто він був? Він ніколи не відповідав на це запитання. Хоча він взагалі ні на що і ніколи не давав відповідей.
Одного разу його запитали, хто ж там мав бути і чому його там немає. На що темноволосий хлопець лише посміхнувся, не промовивши ні слова. Просто проігнорував, або вважав за краще прикинутися глухим.
А час все йшов. І хто знає, може господар якось і повернеться туди, де має бути і придасть себе землі?
Коли вже його там не було коли шукали.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Тихий плач новонародженої дитини в лікарні змусив заплакати щасливу матір. Жінка так чекала на цих дітей. Так їх хотіла. Сльози наверталися на очі. Її чоловік був першим, кому дозволили побачити диво, яке щойно з'явилося на світ. Тобто два дива. Адже народилися тієї миті ангельські близнюки. Хлопчик і дівчинка. Обидва синьоокі. Крихітні дітки. Ніби нічого незвичайного в них не було і не повинно бути.Але радощі вони принесли цілий океан.
Перші дні після виписки з пологового будинку проходили без бажання навіть спати. Кожну секунду свого часу новоспечені батьки хотіли присвячувати своїм малюкам. Батько, і зовсім відпустку на свій рахунок взяв.
Парі було вже за 30, і обидва мріяли лише про дітей. Але не виходило. Лікувались вони одночасно і в тих же лікарів, за прогнозами, все мало бути добре. Але на жаль, не виходило їм цей шматочок щастя роздобути. Розлучатися вони ніколи не думали. Любов їх була надто сильна. Десять років вони жили лише вдвох і заради одне одного. А тут тепер таке подвійне поповнення. Неземна радість. Коли чоловікові таки довелося повернутися на роботу, то той і друзів і родичів кликав, щоб тільки дружина одна з малюками не залишалася. Але особливо і звати було нікого. Дружина була сиротою, та й він батьків втратив рано через хворобу. А з рідні був лише брат та сестра, які були молодшими і жили по сусідству. Тож ті й самі приходили та простягали руку допомоги щоразу. Де були ускладнення там пояснювали, бо дітей мали вже обоє, і давно й знали, що до чого. Перші купання давалися тривожно. Руки тремтіли, сльози наверталися. Але вони справлялися. Адже вони були їхнім сенсом життя.
Місяці йшли і дітки росли. Ліліан та Ліам були дітьми дуже здібними. До одного року вже ходили і починали говорити, хоч і слова їх було складно зрозуміти через проблемне вимовляння звуків. Але мама розуміла, що її малюки хотіли навіть коли ті мовчали або гукали своєю мовою немовлят. Та й зовнішністю почали вирізнятися. Очі сині, шкіра ляльково-бліда, волосся золотисте, риси обличчя приємні. Дівчинка була взагалі на живу лялечку схожа. Та й характер ангельський. Тиха, спокійна, постійно робила те, що говорили батьки. Саме тому її так і називали, лялечка або янголятко. А от Ліам постійно щось хотів чіпати руками і лазив, через що вже заробив шрам на пальці лівої руки так як в один день під час прогулянки с пікніком, той сліз із покривала і пішов до дерева, де впав і наткнувся на гострий камінь. Тому він був Чортеням чи бешкетником.
Батьки купували їм все, що тільки можна було. І книжки, і папір, і ручки з олівцями. А якщо діти хотіли, то й на стінах могли малювати і їм за це нічого не було. Батьки у будинку спеціально фарбу на стіні купували таку, яку можна було мити водою.
Багато хто думав, що так діти виростуть розпещеними і не зможуть без батьків і кроку ступити в майбутньому, але це було не так. Дисципліна також була присутня. Діти чітко знали що і коли говорити, де і коли треба мовчати, їм пояснювали як себе поводити в гостях і що не можна робити а що можна, де безпечно а де ні. Вони це все знали. І для цього зовсім не потрібно було кричати чи розпускати руки. Потрібно було просто їм спокійно все пояснювати. А якщо першого разу не розуміли, то не карати, а знову пояснити і поговорити. Якщо потрібно, то у формі гри. Це дуже допомагало.
До першого класу, Ліліан вже говорила мовами. Їй подобалося їх вивчати. І на додачу, її ніхто не змушував.
Одного разу, дівчинка просто побачила мультик де говорили невідомою їй мовою, і вона запитала маму, що це таке. І тоді вирішила що хоче говорити французькою. З нею навчалася разом і мати. Саме так обидві красуні сім'ї вивчили мову.
Ліам же не любитель вчити, і волів більше спорт та музику. В обох були власні амбіції та мрії. Лілі хотіла стати дипломатом, займатися політикою, коли виросте і бачити світ, а Ліам хотів стати людиною сцени. Кимось таким, кого запам'ятають на все життя після того, як дізнаються ім'я, і ​​неважливо буде він живий, або час візьме своє, і він відійде у інший світ.
Але все це стало лише мрією, коли вони втратили своїх маму і тата і потрапили спочатку в дитччий будинок на два роки, а потім у різні прийомні родини.
Дівчинку забрала багата сім'я з іншого міста, доки Ліам залишився у притулку ще на пів року. Але потім забрали і його. Тільки в інше місто та в іншу родину. Запитуєте ви, чому їх не разом забрали, адже зазвичай родичів не поділяють? А ось гроші розділять достатньо. Дівчинку забрали, коли вона спала. Тому Ліам навіть не знав, що втратив сестру. Вихователям та комітету заплатили і ті кивнули, заплющивши очі на правила суспільства, одного разу поставлені державою. Дорослі порахували, що діти поки що маленькі, і все одно про одне одного забудуть згодом.

Близнюки жили у різних світах.

Поки одна купалася в небажаній розкоші, другий по вуха встряв у кримінал. Але жоден не міг знайти іншого. Було змінено їхнє прізвище, та й усиновлення було таємним. Знайти людину неможливо. Але забувати жоден із близнюків другого не збирався. Щодня вони нагадували собі, що десь там, під одним небом, ще ходить їхня друга половинка душі, яку одного разу точно вдасться розшукати.

Так і пролітали роки.

Поки не стався один випадок, який їх знову возз'єднав. Минуло років так 5 після удочеріння та усиновлення дітей. Близнюкам було по 9-10 років. З їхніх шкіл відправляли екскурсійні групи в одне містечко. Називалося воно Фабула. Про нього ходило безліч легенд і казок, вже з часів далеких середньовічних епох.
А найяскравіша це легенда "Ліс відьми".
Сама ж легенда була така:

<<<<< Жила була красуня зеленоока і біловолоса. Молода та була й гарна.Мов ангел на землю спустився з небес. Жила у лісі, і народ не знала. Ось там її мати виховала.
У ліс одного разу, юний мисливець заблукав, побачив красуню і закохався в мить. Та й діва не довго, своє серце ховала. Швидко відкрилася.
Юнак красуню в село забрав. Там вони одружилися, сім'єю обзавелися, та й жили собі горя не знаючи.
Але одного разу невідома хвороба в селі пройшлася, почала життя городян забирати. Чума якась, подумали люди і зразу знахаря та священика давай шукати та звати. А прийшли ті, і зі страхом у голосі сказали:
- Проклята у вас у селищі проживає. Поки не знайдете, і на багатті при повнолунні духам не віддасте праху тієї, не обминути смертей невинних вам жителів. Але якщо вогню віддати немає у вас сил, даруйте воді, вона всіх приймає, і очищає.
І пішли від гріха подалі.
Усі городяни відразу на зеленооку красуню подумали. Адже першим саме її чоловік від холодної руки смерті впав. Насамперед, серед ночі в будинок прийшли, і забрали у неї дитину, у ліс віднесли. Сказали на корм вовкам, як відкуп буде від нечистих. А саму жінку, на вогнищі, спалити вирішили. Але красуня втекла. Дівчина молода пожаліла вдовую матір, і відпустила.
Втекла та, та й пішла дитину свою шукати. А там і дізналася, що дитятко її втопили. Не вижило воно. Там і біловолоса вперше розплакалася.
Людей прокляла і в лісі сховалась. Там і живе й досі.
А легенди свідчать, що щоночі крик дівочий почути можна в глибинах. І саму відьму знайти можна, якщо вночі лісом гуляти.
Вона запитає:
~ Ти бачив мою дитину? ~
Якщо сказати ні, поглине і піде далі. Якщо ж відповісти так, то запитає де, і попросить провести. Але якщо не проведеш, то лиха не оминути. А якщо проігноруєш, або скажеш немає часу, є ймовірність, що вона перед тобою з'явиться навіть у твоєму домі, адже піде за тобою.
Але це не точно.
Адже лісу вона не покидає. Чекає дитя своє. А раптом з'явиться, а мами нема.
Тож не радилося в ліс ходити. >>>>>

Хоч легенді і було вже років 400, але страх все одно керував людьми.
Саме в цьому таємничому місті, повному подібних легенд, більше схожих на страшилки для неслухняних дітей, втрачені близнюки і зустрілися знову. Хоч був і момент ступору. Вони не знали як поводитися один з одним. Однакові зовні, але різні всередині.
Ліліан любила тишу, читати, малювати, дізнаватися щось нове. Насправді зовсім не змінилася. Хіба що ще тихіше стала.
А Ліам став хуліганом, який мало не загримів у психіатричну лікарню. Але не тому, що він був хворий, а тільки тому, що поліція не знала, що з ним робити. Виправні школи не допомагали, а в колонію посадити не могли. Його вчинки такими серйозними не були, щоб так карати. Максимум штрафи та попередження батькам.
Вони не знали як заговорити або порозумітися, поки Лілі не заплакала і не кинулася в обійми брата, кричачи щось не зрозуміле однією з вивчених мов. Просто дівчинку удочерила сім'я з Італії, яка переїхала до Америки.
Хлопець не знав, що сестра каже, і дівчинка зрозуміла це дуже швидко. Тому, перейшла на звичайну англійську якою і говорила поза домом.
Ліам одразу щось відчув усередині. Поруч із сестрою він зможе змінитися, на краще для себе.
Через любов прийомних батьків Ліліан, брата близнюка вирішили забрати, хоч так відкупляючись за помилки минулого.
Вони обидва бачили, що дочка їх ожила, а не просто проживала життя, не бачачи у ньому сенсу. І хоч Ліам був особливо неконтрольований, і проблеми постійно були присутні і переслідували хлопчика по п'ятах, це не стало причиною відмовитися від життєвого джерела їхньої дівчинки.
Згодом вони і хлопчика прийняли як рідного, та й Ліам особливо швидко зміг звикнути до нової для нього обстановки.
У нього тепер була своя кімната, власні речі, постійні кишенькові витрати. Дорослі, котрі люблять і розуміють його. Мову родини йому звичайно довелося вчити з нуля, але Лілі йому допомагала, тому він впорався. Але найголовніше, він знову був поруч с сестрою.

Менуло 4 роки.

Близнюки підросли, стали справжніми підлітками. Вступили до старшої школи. Кожен знайшов свою компанію. Ліам став "королем" класу, або навіть школи. Красивий собою, але страшенно небезпечний. Не кожен із такими як він, зв'язуватися був готовий відхопити за непокору. А Ліліан була красуня тихоня, з якою ніхто не спілкувався саме через те, що та не підтримувала особливо розмов. Тільки те й робила, що кивала та сором'язливо усміхалася. Та й братик гопник не давав особливо до неї підходити. Усіх відлякував. Так і минали дні.

Продзвонив черговий дзвінок з уроку і вчитель покинув клас після того, як записав домашнє завдання на дошку.
Однокласники одразу ж розбилися за звичними кучками, а Лілі залишилася сидіти на місці. Брат підійшов до неї відразу після того, як зібрав свою сумку і вже був готовий кудись, як завжди йти, халтуря з уроками.

- У нас ще два уроки Ліам. - сказала спокійним голосом дівчинка не відводячи погляду від сумки на плечі у хлопчика.
- Ну і? - ніби з глузуванням відповів той.

- Ліам. Так не можна. Ти можеш залишитися на другий рік, якщо так продовжиш.
- Слухай сестричко... Не всім цікаво сидіти та слухати як тобі.
- Останнім часом ти часто почав мене дорікати за мою любов до знань братику. Що відбувається? Ти щось не домовляєш, і я це відчуваю.
- У тебе чуття неправильно працює. У мене ж все пречудово по життю.
- Брешеш.
- Чого б раптом?

- У тебе безіменний палець знову торкнувся великого пальця. Ти завжди так робиш, коли брешеш або щось приховуєш від мене. - Ліліан підняла голову, і подивилася в очі брата, показуючи що читає його.
- Все ти знаєш - пирхнув хлопець і повернувся до сестри спиною.

- Хоч скажеш куди ти? Не хочу даремно за тебе переживати чи звітувати.

- Скейт парк – заявив хлопець і рушив з місця.

- Не вбийся - сказала дівчинка, потім кивнула, і перевела очі на книгу, що лежала перед нею відкритою. Брат махнув рукою на прощання, потім залишив сестру та пішов.

Наступні два уроки пройшли для блондинки дуже швидко. Інформацію вона вбирала як воду мочалка, легко і швидко, а конспекти робила такі, щоб братові було ясно коли переписуватиме.
Після дзвінка, Ліліан зібрала все, що лежало на її парті у свій портфель, і як завжди ні з ким не прощаючись вийшла з класу і пішла додому.
Повернувшись у маєток де жила, одразу піднялася до себе в кімнату, розташовану на другому поверсі. Переодяглася в толстовку, яку нещодавно безповоротно запозичила у брата, до них одягла шортики, зібрала волосся в пучок і завалилася на ліжко з зітханнями, ніби її задовбали всі і вся. Хоча насправді вона просто чекала, коли повернеться брат. Лілі просто хотіла з кимось поговорити. Поділиться всім, що болить. А батькам скаржитися просто не хотіла. Навіщо? Вони й так занятті.Та й не зрозуміють.
Ліліан валялася на своєму ліжку і думала чим зайнятися. Вона поки що не була готова робити домашнє завдання. У школі навчання було достатньо.
Вона встала і пішла гуляти по дому та шукати свого кота. Він був з породи довгошерстих перських.
Ліам постійно стверджував, що кіт виглядає так, ніби з розгону влетів у стіну, саме це і стало причиною вічно незадоволеної та плоскої морди, і погляду проклинаючого все живе у світі людей. А звали його Дон Педро. Хоча спочатку Ліам дав коту ім'я Дон Падре. Але батьки як почули, майже схопили інфаркт, оскільки були все-таки християнами, і змусили перейменувати тваринку. Святим отцем все-таки кота називати вони не хотіли. Ліам поступився лише до Педро. Лілі воліла саме через це ім'я, котика називати лише Дон. Їй було просто соромно. А від Ліаму було все це по кайфу.
Дівчинка спускалася сходами, коли почула ліниве нявкання з гостьової ванної кімнати, яка була зачинена. Лілі зрозуміла. Ліам знову прикрив кота, щоб той начудив і слугам було чим зайнятися.
Вона відчинила двері і випустила незадоволену тварину, а потім взяла на руки. Той же, ричачи навіть на господиню, не хотів спочатку до неї.

- Так і думала, що ти тут будеш Дон. Лі знову тебе замкнув? Ми його потім разом погорорима з ним. Не турбуйся – Говорила дівчинка своєму улюбленицю, поки несла на руках до себе в кімнату.
Там вона просто з ним гралася, доки не заснула.
Прям на килимі на підлозі. А прокинулася вона від дотику крижаної руки до своєї теплої щоки. Дівчинка різко розплющила очі і трохи підскочила.
Категорія: Романтика Попаданці, Драма, Дружба, Гумор, Жахи, Кохання/Ненависть, Містика, Романтика | Додав: Nilett | Теги: #попаданці #романтика #Дружба #орід
Переглядів: 258 | Завантажень: 0 | Оцінка: 5.0/1
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Примарна Реальність розділ 1
Завантаження...