9 червня 2018 року…

…цілий день на вулиці йшов дощ. Десь трохи погримувало, а вона обійняла свої колінка і сиділа за стінками, де не видно вікна, під нею поличка, де колись стояли її улюблені іграшки, зараз там припадав пилом фотоапарат і ще кілька дівчачих штучок.

31 травня, опівночі, хтось мав звичку відчиняти старі дерев‘яні вікна і кричати: «Здраствуй, літо-о-о!» Зазвичай, більшість любило цю пору року, бо нарешті тепло і надуманий відпочинок, хоча це підліткові штуки, бо для дорослих - це просто ще один сезон роботи із можливою відпусткою у 2 тижні.

Вона любила ранки, бо саме тоді виходить найсмачний сніданок і можна дивитися на гарні кольори за вікном. Завжди хотілося кинути все і рванути до безлюдного парку, де навіть пташки ще спали.
День дуже швидко втомлювався: пускав у небо гарне сонечко і земля потрохи холола від сотні ніг, які ходили туди-сюди.
Вечір завжди схожий на таку простодушну людину, яка прийде із термосом у якому заварена трохи м’ята і меліса. Він запропонує тобі дзигарку, проте ти як завжди відмовишся…
Ніченька. Вікно відчинене навстіж. Тобі пощастило комарики не покусають, бо стоїть сітка, покусає лиш спекотне повітря. Спати не хочеться. Хочеться з кимось поговорити, послухати музику і подумати чому таке життя, якесь дивне і незрозуміле. Ось та дівчина, вона ж завжди так сиділа перед монітором вночі. Думала собі, а чому це всі так легко йдуть, а вона нє…
До старих колонок буди приєднані величезні вакуумні навушники, які час від часу потріскували, а іноді, навіть ловили хвилю якогось радіо.
Вона могла сидіти так цілими ночами, слухати музику і думати про своє.
Улітку не сплять, у цю пору, вночі думають. Ведуть філософські бесіди самі із собою, звичайно…а якщо…. а якщо… знайти собі співрозмовника? Щоб він і ти не знали, хто ви насправді такі, але водночас злити один одному свої пропащі душ? Хоча, це такий абсруд, коли люди знайомляться у Інтернетах, кохають свої комп’ютери та цілують брудні монітори із пікселями і навіть інколи роблять дуже страшні речі з ними…
Вона точно не була з тих ідіотів. Її ноги шкандибали по кілька квадратів кімнати: тудим-сюдим. Очі дивилися у небо, бо у небі рідні зірочки, які пишалися нею - маленькою людиною. Тільки бездиханна душа могла сказати, що зорі - лайно. Такі душі нічого не тямлять у житті. Вони втомлені занадто своїм альтер-его, яке втратило себе ще давно - утробі матері.
Сьогодні 9 червня, вона погляне на годинник свого телефона, усміхнеться і піде у ліжко. Це лиш тупі думки, завтра будуть краще, завтра буде завтра.