Черговий неприємний звук від камінця, що стикнувся зі склом. Взагалі, ці звуки вже потроху набридають, але говорити з Джерардом Френк не збирається, тому продовжує нерухомо лежати. 

 

Обличчя вже давно вкрите сльозами, які він навіть припинив витирати кофтою, а все через те, що його підозри щодо почуття Ліндсі до Джерарда виявилися правдивими. Аїро вже в сотий раз шкодує, що погодився піти на прогулянку втрьох.

 

Ні, ну як вона тільки посміла? Він же тільки на дві хвилини відійшов за морозивом, (для всіх трьох, до речі) яке через цих коханчиків опинилося на асфальті. Хто ж знав, що вони не просто хороші друзі, а ще й кохають одне одного, цілуються прямо у нього на очах?

 

Френк вирішує перевірити повідомлення, бо помічає, що окрім стуків камінців о скло чує ще й  як приходять листи у телефоні. 

 

Здається, кожні п‘ять секунд пристрій зависає через кількість повідомлень від однієї людини у всі соціальні мережі, але він вирішує відкрити лише одну, у якій більше всього. 

 

джи: я знаю що ти вдома

джи: френк

джи: я не відчеплюся

джи: відкривай вікно або впусти мене нормально.

джи: френк

джи: френкі

джи: ф

джи: р

джи: е

джи: н

джи: н

джи: стоп, я ж вже «н» написав

джи: к

джи: і

джи: ти ж знаєш, що я не відстану

 

френк: відвали.

 

джи: хоч щось.

джи: що сталося? чому ти втік?

 

френк: відвали кажу.

 

джи: та окей, як скажеш, відвалю, якщо розкажеш, що тебе так зачепило

джи: і чого знову мовчиш? відкрий вікно, нормально поговоримо

 

френк: йди до своєї лі*нд*сі:)

 

джи: так от воно що… 

 

френк: тАк От ВоНо Що йди до біса.

 

джи: вікно відкрий, ревнивий наш, нормально ж гуляли

 

френк: по-перше: я не ревную. по-друге: йди до біса. по-третє: нащо? я не хочу тебе бачити

 

джи: відкрий. я просто тобі дещо скажу і піду. чесно.

 

френк: :/

френк: вирішив мене одурити

 

джи: та чесно

 

френк: голосовим повідомленням запиши, розумник. ніби я за чотири роки не зрозумів всі твої дурні способи провести. 

 

джи: чесне вампіряче 

 

френк: тільки спробуй надурити, я тобі всі кігті зубами вирву і з‘їм цілком.

 

джи: як скажеш. домовилися

 

Звісно, нікого він не з‘їсть і ніякі нігті не вирве. Він загадто любить свої ікла і Вея, щоб щось погане цим двом зробити.

 

Френк неохоче підіймається з пом‘ятого ліжка, намагаючись опустити голову як можна нижче, щоб не будо видно червоного обличчя та очей, відкриває вікно настіж, одразу ж зсуваючи червоні штори. 

 

— Я вже думав, не дочекаюся. Хей, — чується знизу після короткого смішку, — Френкі, я з тобою поговорити хочу.

 

Але Френк не показує себе у вікні. 

 

— То так і будеш мовчати? — знову каже Джерард, знаючи, що хлопець чує і ображається незрозуміло через що, — Що ж, як хочеш.

 

І через декілька секунд Аїро вже чує шарудіння десь біля дерева навпроти вікна. Давно вже час його спиляти, адже під час сильного вітру великі і міцні гілки одного разу мало не розбили йому вікна, хоч це був єдиний випадок. А зараз це дерево дратує тим, що усякі Джерарди можуть пробратися у кімнату на другому поверсі, а він навіть не встигне закрити нічого.

 

— Ей! Ти обіцяв! – скрикує Френк і намагається прибрати ногу червоноволосого зі свого ідеально білосніжного до цього підвіконня. 

 

І за що кровопивцям дісталася така спритність?

 

— Я можу впасти, взагалі-то! Припини, — обурюється Вей, несильно вдаривши масивним чоботом по руці друга, щоб той припинив його зіштовхувати, — Що з обличчям? Ти плакав, чи що? — стурбовано продовжує він, коли сідає на підвіконня поряд з якимись записниками і книгами. 

 

І взагалі, за думкою Френка, йому більше нічого не залишається, окрім як майже заплакати з новою силою від цього питання, але вчасно стриматися, зло прошипіти «відвали» і втікти у коридор. Він навіть майже встигає замкнути Джерарда у своїй кімнаті, але

1)Джерард сильніше; 2) Замок, до речі, з іншого боку.

 

— Що ти робиш? 

 

— Йди собі, — каже Френк, штовхая двері далі, щоб не впустити парубка, — Я тобі, можливо, пізніше напишу, тільки йди.

 

Так, Джерард з легкістю може відкрити двері, тому що він сильніший, але ще він поважає особистий простір свого кращого друга в цілому, який вирішив, що краще зберегти між ними стіну у вигляді шматка дошки з ручкою. 

 

— Та що з тобою сталося?! — від злості штовхає чоботом двері Вей, — Я нікуди не піду, поки ти не розкажеш чому весь у сльозах. Чуєш? — трохи тихіше каже червоноволосий, — Я справді переживаю, Френкі. Хочеш, будемо обійматися увесь день, що залишився? Навіть якщо ти нічого не збираєшся казати.

 

<tab>Фрэнк вопросительно смотрит на парня, который находится сейчас слишком близко из-за крепких объятий.

 

Так. Так, він хоче. Але не може припинити ледве чутно плакати, щоб знов ввійти у кімнату. А взагалі, яка різниця?

 

— Хочу, — єдине, що відповідає він.

 

***

 

— Хей.

 

Френк мовчить.

 

— Що тебе образило? Ну, сьогодні, у парку, — тихо каже Джерард, — Я не знаю, що зробив не так або що сказав, змусивши тебе плакати. Скажи лише, й я перестану так робити. Тобто, якщо це взагаді через мене, — ще тихіше додає останнє речення він.

 

Чорноволосий сміється, все більше поринаючи у ці обійми. 

Черноволосый тихо смеётся, все больше зарываясь в эти объятья. Взагалі-то боляче усвідомлювати, що він обіймається з людиною, з якою хотів би бути чимось більшим, ніж поосто друзями, уявляючи вже довгий час, що між ними не тільки дружба.

 

Він справді занадто довго був у ролі таємно закоханого кращого друга, радіючого, що Джерард – не той вампір з «Сутінок» й не може прочитати його думки, як свої, про себе ж. Було б занадто незручно перед ним знаходитися. Навіть в межах інтернету. 

 

— Ти не винний, — чесно відповідає Френк, — Це все м-… А взагалі, не важливо.

 

— Я не вважаю будь-що «не важливим», якщо через це смуток жере  мого кращого друга, розумієш? 

 

— Не розумію.

Після чого він злазить з чужих колін і, захоплюючи з собою червону затишну ковдру, переміщається зі скрипучого ліжка на підлогу, закутується з обличчям. 

 

— Якщо ти зараз же нічого не будеш розповідати, то я тебе вкушу. Ти взагалі хрін зрозумієш у який момент втік, тому давай.

 

— Вибач звісно, але ти все одно це не зрозумієш. А я не хочу втрачати дружбу з тобою як мінімум… — Френк робить паузу, роблячи вигляд, що задумався, хоча вже знає, що скаже, — до смерті. 
 

І Джерард останньому реченню щиро розчулюється, ніби ніколи не чув такого від Френка.
 

— Ти ж і сам знаєш, що я тебе прийму будь-яким, — вмить серйознішає Вей, — Тільки якщо ти не скажеш, що більше не хочеш зі мною красти немовлят для вечері, — сміється. У глибині душі він переживає і так сподівається, що з Аїро нічого серйозного не сталося. 

— Тільки пообіцяй, що не відвернешся від мене через це. Нормально пообіцяй, а не так як годину тому. 

Джерард трохи думає, перед тим як відповісти. Він перебирає всі варіанти того, що може сказати Френк, щоб бути готовим до будь-якого. Навіть до найболючого.
Вони товаришують вже давно, чого тільки разом не робили… Навіть сваряться лише через нісенітниці. 

— Чесне вампіряче, Френкі, — клацнувши нігтями о своє ікло, сказав Вей. Він вже приготувався до найстрашнішого, почав розробляти план кого ж першого рятувати і як діяти, якщо що, — Точно чесне, — завіряє він, виставляючи перед собою руки.

Френк тяжко дивиться на вікно, ніби зараз йому відріжуть голову. «Це лише слова. Кажи,»— повторюється у голові знов і знов. Ну, Джерард же нормальний? Він же не кине його, дізнавшись про почуття? Френк же далеко не перший, хто зізнається йому в цьому, чи не так? Він би набрав зараз повні груди повітря, щоб аж легені закололи і тріснули, розірвавши всі органи, але ж вампіри не дихають. 

— Не знаю з чого почати, — чесно каже Френк.

— Почни з початку. 

— Ти мені подобаєшся. Ні, не так. Я тебе кохаю. Не як друга, — вже легко видає він, наче це найпростіша річ на землі, наче не через це він плакав годину тому, наче це не Джерард змушує замислитися: «А чи точно у мене також, як у всіх вампірів серце стоїть на місці?», — Ти змушуєш мене відчувати фантомний стукіт серця, коли стоїш поряд, хоча воно мертве. Ти змушуєш мене кожен день слідкувати за собою і вдягатися, як в останній раз, у надії, що ти колись на мене подивишся не тільки очами кращого друга. Через тебе я роблю вигляд, що фотографую те кляте дерево чи магазин, хоча насправді збираю світлини, де є ти, у себе в телефоні і кожного ранку, перед сном, дивлюся і радію, що можу знаходитися поруч. Я знаю, що як хлопець чи, не знаю, кращий друг з привілеями, я тобі не потрібен, бо у тебе є Ліндсі, і я справді цьому радію! Я бажаю вам двом лише щастя, і хоча сьогодні я плакав через ваш поцілунок, знаю, що це пройде. Ти не уявляєш, як я хотів бути на її місці і як часто я це уявляв. Мені треба лише тиждень, стане легше. Вибач. 

Джерард стояв і не міг вимовити ні слова. Він ледве переварював той потік інформації, що Аїро висипав на нього так неочікувано, наче сніг у травні. 

— То я… Подобаюся тобі? — з недовірою вимовив Джерард, не відводячи очей. Він навіть трохи нахилив голову, думаючи, що це допоможе легше спиймати слова. 

— Як бачиш. Я зрозумію, якщо ти захочеш не спілкуватися зі мною якийсь час, я готов тобі його дати.

— Поцілуємось? — раптово перебиває його Джерард і наближається майже впритул, знаючи, що не тільки він цього хоче.

— Ти впевнений, що ти хочеш-

Не встигнув Френк договорити, як його губи накрили чужі, зминаючи у своєму темпі. Джерард притискає його до себе, як кохану людину, міцно хапає за талію. Це точно не сон? Це точно його друг перед ним, а не якесь марево? Це точно він зараз вплітає свої руки у джерардове червоне волосся, що пахне м‘ятою, а не хтось інший? 

— Але ж у тебе є Ліндсі, — раптово відривається Френк, не довіряючи ситуації на сто відсотків. 

— Френкі, — так солодко каже Вей, що хочется простити йому все на світі, — Пробач за це. Клянуся, я не давав їй жодного натяку на те, що вона мені подобається, вона сама поцілувала мене. Хто ж знав, що тільки цей момент ти побачиш, але не дізнаєшся, як я через це обурився. Що ж…

Френк з нетерпінням чекає, що ж там такого зараз скаже Вей. Може, зіштовхне все на помилку і скаже, що хотів лише перевірити себе? Це був гірший варіант.

— Не хочеш… Зустрічатися зі мною? — тупцює на місці Джерард, не знаючи, як люди діють в таких ситуаціях.

— Ти ще питаєш? — усміхається Аїро, накидуючись з обіймами.