menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 08.03.2022 в 16:47
Фанф прочитано: 475 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 2 відгуки
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Vampires Will Never Hurt You


08.03.2022, 16:47
I
— Френк Томас Аїро, негайно прокидайся!
На її даремні спроби в котрий раз розбудити мене я відповів жалісним стогоном, лише сильніше закутуючись у ковдру й зариваючись головою під подушку, відстороняючи себе від навколишнього світу. Набагато краще. Бажана тиша. Сон уже одною рукою ніжно обійняв мене за плечі, як двері в кімнату з гуркотом розчахнулась, і мати прямо порогу почала кричати:
— Скільки разів мені треба просити тебе встати? Хутко підіймай свою дорогоцінну п'яту крапку з ліжка й збирайся до школи!
Після чого пролунав ще один ляск дверей і все вщухло. По сходах підіймався тато, чиї шаги були куди важче, ніж у завше квапливої мами. Якщо й він зараз увійде, щоб підійняти мене, присягаюся, я кину в нього чим-небудь. Усім порцію брехні коштом Френка Аїро. Для когось стане чимось надзвичайним те, що я побоююсь батька? І страх цей без будь-яких проблем міксується з ненавистю. Він переконаний, що це повага, але я точно знаю – це вимушене підпорядкування, однак він не відрізняє одне від іншого. З цієї причини, ми, м'яко кажучи, не дуже ладнаємо.
— Френк.
Усього одне слово, навіть не підвищуючи тону. П’ять літер, вимовлені крижаним голосом.
— Встаю, — відразу відповідаю я крізь стиснуті зуби, вибираючись зі свого теплого сховища.
А сьогодні ж тільки понеділок.
Я не люблю свою школу. Так, ви, звісно, не чули подібного жодного разу, але я намагатимусь пояснити причину. Я не виношу школу не тому, що мене там принижують або я блідою тінню сновигаю вздовж шкільних шафок, гадаючи, чому мене не помічають, або мені немає з ким дружити і я ніким не зрозумілий, ні, нічого з цього. Скоріше навпаки, у мене забагато людей у списку «друзів». Принаймні, вони такими себе вважають. Проблема в тому, що там навколо мене немає нічого справжнього, одне нескінченне вдавання.
З оцінками, по класиці, в мене скрутно. І ні, з розумінням матеріалу все добре, а ось відносини з викладачами надмірно напружені. Вони як зграя грифонів почали люто витися наді мною, коли тільки я набив своє перше татуювання. Все ще не розумію, яким чином їх це стосується, але тоді вибух обурення хвилями захлеснув велику частину викладацького складу і навіть деяких учнів, які, побачивши мене в коридорі, гидливо відводили очі, ніби я шматок лайна, а не людина. Чи гнівався я на них? У котрий раз ні, мені байдуже. Оскільки разом з їх зневагою я отримав тих, хто вирішив неодмінно стати мені другом, адже я «дуже сміливий і не такий, як всі». Що було повною нісенітницею, але підживлювало его.
Подібне упереджене відношення вплинуло на оцінки, як би я не намагався словесно і за допомогою своїх мізків довести, що чорнила на шкірі ніяк не ставлять на людині тавро втраченого для суспільства – це було марно. Таким індивідам уже нічого не докажеш. І тоді я просто перестав тягнути руку на заняттях та намагатися йти на контакт, прийнявши, мабуть, ідіотську, але єдину, що працює для всіх, позицію «не хочете – не треба».
Скарги директору, періодичні скандали з вчителями, розбирання з батьками – всі закінчувалось однаково: тільки-но в мене з’явилося нове тату, мене починали витравлювати зі школи. Поки моєї нової радості на шиї у вигляді скорпіона ніхто не побачив, але, відчуваю, недовго мені залишилось блукати коридорами й дратувати всіх своєю присутністю. Мати поки що не знає ні про нову наколку, ні про, ймовірно, чергове відрахування та переведення до нової школи. Вдень я вдало ховав набитого скорпіона пов’язаною на шию банданою, а вечорами не вилізав з кімнати й накривався ковдрою мало не з головою. Пізніше їй скажу, не така лячна її реакція, як реакція тата, котрий не стомлюється нагадувати, що кожне відрахування може стати для нього завершальною точкою, після якої мене викурять за поріг будинку й більше не впустять. Що ж, либонь, варто найближчим часом зібрати весь свій мотлох, так, про всяк випадок.
Гаразд, досить, не буду поки що забивати цим розум.
Душ, де літепла вода цівками стікає по обличчю, м’який рушник, запах нової футболки, купленої на заощадження, джинси, з котрих я, здається, уже ніколи не виросту, рюкзак, набитий мені самому невідомими зошитами, висячий на лівому рам'ї й сходовий проліт – ранок, який повторюється, ідентично заїлій платівці, раз за разом. Я не маю звички жалітися, але платівку хотілося змінити до скреготу зубів: упасти зі сходів, та так, щоб у лікарні ніби конструктор збирали, ввімкнути занадто гарячу воду в душі й отримати опіки, порвати рюкзак, а краще спалити його до бісової матері, або загубити свої улюблені джинси та розгромити через це кімнату, хоч щось, що змінило б цю нескінченну низку однаково безбарвних днів. Але нічого не ставалося. Чи варто мені миритися з цим? Можливо, але навіть так, кожного дня заходячи в будівлю школи, я, набравшись штучної дурості через межу, котра так подобається моїм «товаришам», намагаюсь розбавити ці сірі фарби, що так давлять день у день. Тільки це нечасто спрацьовує.
Спуск сходами займає один і той же час кожен раз – рівно десять секунд, рівно десять шагів униз, і в ніс ударяє аромат кави з вицвілого кухля батька та омлету, який мама так любить, але в неї він завжди трішки підгоряє. Тато читає газету, легенько притоптуючи ногою ритму у своїй довбешці. На столі моя порція вже чекає на мене, але я не мав ніякого бажання снідати. Я сів поруч із татом, гучно відсьорбнув кави, не стримавши тихого задоволеного вигуку. І саме тоді газета повільно опустилась та в мене втупилися повні ремства отцевські очі.
— Є серйозна розмова.
Інших у нього не трапляється. Я переводжу погляд на мати у пошуках підтримки, і вона ніби прочитавши мої думки, виростає за моєю спиною, поклавши руки мені на плечі. Або ж вона тримає мене, щоб я не втік від бесіди, як я це роблю зазвичай. Вона дивиться на мене зі співчуттям та німим проханням. Що відбувається?
— Любий, — невпевнено починає вона, злегенька стиснувши мої плечі, — ми тут с батьком побалакали й —
— Досить із ним панькатися, Ліндо! — суворо глянувши на маму, прошипів тато, переводячи погляд то на мене, то на неї. — Коли нас знову викличуть до школи з будь-якого приводу, навіть якщо ти не будеш винен, я переведу тебе в таку діру, що жити стане нудотно, ти уторопав?
Він розгніваний. І як ніколи серйозний. Його погрози найчастіше були не просто погрозами, але ця не здалася мені чимось дійсно страхітливим. Чергова школа гірше попередньої? Мене цим уже давно не нажахаєш.
— Я запитую, ти зрозумів мене? Усі попередні школи будуть здаватися тобі небесами на землі на відміну від того, що тебе чекає, якщо ти ще раз напорешся на неприємності, тож декілька раз помізкуй, перш ніж хизуватися перед своїми приятелями.
Звичайно, звідки йому було знати, що насправді в мене їх немає. І що вчителів іноді заносить настільки, що вони починають чіплятися до самого факту мого існування. Мати прибрала руки. Злісний вогник в очах батька змінився на звичайну байдужість і він встромився назад у часопис. Так й не допивши каву, я схопив рюкзак, похапцем одягнувся й покинув будинок, навмисно гучно грюкнувши вхідними дверима.
Пізно, тату, уже нудотно.
***
Вам коли-небудь здавалось, що весь світ налаштований проти вас? Що кожний оточуючий намагається зламати вас і перетворити на жменьку попелу, розвиваєму вітром? Тоді ви відаєте, як це – бути мною.
Від усього доводиться захищатися. Від усього світу. Не планував я як розмазня піддаватися тиску з чужого боку. Моя позиція більш ніж проста: завдають болю тобі – задай вдвічі сильніше. Так було не завжди, але обставини змусили. Мене стороняться навіть ті, хто перепльовують мене в силі, не кажучи про ріст. Вони не мають страху переді мною, просто їм не кортить марати руки об «відбитого психа», вони вважають, що тільки сплюндрують час. І це, певно, правда. І мене б усе влаштовувало, проте шкода маму, яка турбується за кожен мій вчинок. Не вартий я марно згайнованих нею нервових клітин. Батькові, підозрюю, апатично стосовно мене, не враховуючи його залякувань, на кшталт того, що він ляпнув декілька мить тому.
Його слова були неприємним клубком у горлі, поки я згорбившись від дошкульного осіннього вітру чалапав по калюжах у бік школи. Я любив свій дім, мати й навіть, дідько, тата. Правда. Попри усю ту сліпу ненависть, що я відчував до нього, я його любив. Тому що пам’ятав час, коли він дивився на мене з любов’ю, а я не скалився, як загнаний в кут звір. У якийсь момент ми обидва змінилися й, мабуть, не в кращу сторону, та прірва непорозуміння між нами стала настільки величезною, що її вже неможливо було подолати. Але десь глибоко, на днищі цієї прірви, усе ще залишалось взаємне відчуття прихильності, що є між батьком та дитиною. І уся моя лють, яка накопичується всередині від низки конфліктів, виливалась у ці ж самі сутички у стінах школи. Тільки там я мав змогу виплескувати її з себе, зачіпляючи всіх, хто підвертався.
Це все захисна реакція – моє головне виправдання перед собою, коли невдало потрапивший мені під руку хлопчина хапався за розквашений ніс, з якого хлистала кров.
Це все захисна реакція – товкмачив я собі, коли під час занять сварився з обуреними моїм зовнішнім виглядом вчителями, не соромлячись у висловлюваннях.
Це все захисна реакція – відбувався я жартами перед директором, коли заради витівки одним шпарким рухом зірвав мініспідницю зі знаної на весь навчальний заклад Ненсі Грейсон, насолоджуючись її вереском на весь коридор.
Я реготав з усіма, коли вона, рюмсаючи, затаювалась за поворотом. Я гиготів у кабінеті директора, коли він з червоною від гніву фізіономією тоді погрожував мені відрахуванням. Я сміявся в обличчя батька, котрий у черговий раз грозив мені становищем безхатька. Коли я у відповідь отримав лункий ляпас – сміятися перехотілось. Тоді моментально і випарився найменший шанс на наше примирення. Кришталевий сміх змінився беззвучною озлістю, темним шпичастим клубком, наростальним усередині, і нехай у наступних школах я почав поводитися спокійніше, відраховували мене з аналогічним незаздрісним успіхом. Я винаходив нові засоби упиватися чужим негативом не привертаючи до себе стільки уваги. Певне, навчився недостатньо гарно, тому що всередині не зупиняючись продовжувало скребти почуття тривоги. Але в мені вирувало неконтрольоване бажання скинути з себе кайдани батька, забути про його холодну байдужість і наших сварках, бажання викинути з голови розчаровані мамині очі. І моїм запасним виходом так й залишалась агресивна неадекватність. Здавалося, той ляпас був за царя Гороха, і поводився я, як повний козел, але образа і злість криє очиці та не дозволяє подивитися на ситуацію під іншим кутом. Перед очима тільки його пика в той момент та пекучий біль. І ці спогади вже не стерти, не зім’яти як щось незначне.
Увійшовши у будівлю школи й знявши з себе каптур толстовки, я впевненим кроком направився до своєї шафки, вже цілком і повністю начепивши на себе звичне амплуа. Тут я ще не встиг заробити репутацію психа, але багато хто все одно трохи шарахалися, оскільки ніхто не відав, що я можу викинути у наступний момент. Моя слава, зважаючи на все, іде попереду мене і вже встигла пролетіти всі школи нашого району. Чудно.
Це все захисна реакція.
Знаєте, як у багатьох фільмах та розповідях про шкільне життя, нещасний головний герой постійно натрапляє на якусь бридоту у своїй шафці? Одного разу я знайшов бездиханну миш, але зазвичай там щось на зразок фарби, що виливається на одяг, як тільки ти її відчиниш або записка про те, що його голову встромлять в унітаз, чи щось на кшталт того? Так ось, зі мною подібне лайно не проходило. Я миттєво вираховував адресанта цього сюрпризу і мстився вдвічі сильніше, після чого опинявся в кабінеті директора. Втім, мені не було справи до цього.
На моєму «боці» було багато так званих союзників. Це я про тих, хто тішить себе ілюзією, що вони мої друзяки. Частіше всього це були залякані невдахи, які чомусь уявили, що я стану їх «лідером» та «головним месником» за ображену честь. Як би не так. Готовий віддати голову на відсік, вони, маючи нагоду, зрадять мене і встромлять ножа в спину. Їм тільки дай привід. Але вони підтримували мої вибрики, і більшого я від них не вимагав. І особливо не чекав.
Так от, вертаючись до шафок, сьогодні замість несподіванок або натовпу кремезних йолопів, готових вдарити мені декілька разів з будь-якої причини – а часто і без неї – мене чекав директор. І я навіть не знаю, що гірше. Я тільки зайшов, що я вже встиг накоїти?
— Аїро, після цього уроку до мого кабінету, — холодним тоном, як у мого батька, промовив він, на що я тільки невдоволено фиркнув, відкриваючи шафку та вішаючи верхній одяг.
— Чим зобов’язаний такою честю, містер Сміт? — Сміта аж скосило від моєї тональності.
— Залиш при собі свій сарказм, Аїро, ти маєш серйозні проблеми.
— Щось за останній час забагато в мене проблем, чи не так? — я маркітно подивився на нього, піднявши одну брову. Він знову скривився.
— Прибережи свої слова для тата, коли він сюди прийде, — задоволено всміхнувшись, він розвернувся і, самозадоволено піднявши макітру, пошкандибав у бік власного кабінету.
На прощання я показав йому середній палець, викликаючи у проходячих повз учнів тихе гиготіння.
Першим уроком біла географія. Як на мене, єдиний предмет, з яким я не мав проблем. З вчителем були гарні відносини, а оцінки вище незадовільних. Рідкість. Ввалився до кабінету я вже після дзвінка, і на мене витріщились десять пар очиськ.
— Чого втупилися? — неголосно прошипів я у їх бік, повільно шкандибаючи до вільного місця у класі.
Містер Деннер, наш викладач, відрізнявся спокійним характером та тільки у дуже виключних випадках дозволяв собі підвищити тон. Якщо хтось запізнювався, Деннер просто не звертав уваги, продовжуючи вести заняття; дозволяв підвищити оцінку або перездати погано написані тести, що особисто мене тільки тішило, з моєю-то успішністю. І з цим пояснював свій предмет так, що не хотілося клювати носом або прошпигнути собі око олівцем, що не менш важливо.
— Знову запізнюєшся, Аїро? — гукнув він мене, продовжуючи щось писати на дошці.
— Вибачте, містере Деннер, цього більше не станеться, — як на автоматі викарбував я, пречудово розуміючи, що це неправда. Він теж.
— Ну-ну.
Урок минув буденно, що зазвичай змушувало сатаніти, але сьогодні навіть на це не було ніяких моральних сил. Все пішло на кипіння у власній жовчі сьогодні зранку по дорозі до школи. З дзвінком я підхопив рюкзак та поплентався до кабінету Сміта. Чергова виховна бесіда, котра за планом повинна наставити мене на правдивий шлях. Досі, чомусь, не наставила.
— Викликали? — ще одна з чергових фраз, що виривається з мене на автоматі.
— Так, Аїро, заходь.
На відміну від мого попереднього становища різниця була лише в тому, що я зачинив за собою двері.
— Вчора була нарада.
— Ну то й що? —  сумуючою інтонацією протягнув я.
— Весь викладацький склад виступив з ініціативою тебе відрахувати. На тебе надто багато скарг, як письмових, так і усних. Єдиний, хто намагався тебе захистити, був містер Деннер, але цього недостатньо. Тобою незадоволені та вважають небезпечним для інших учнів. Твій зовнішній вигляд і поведінка репутацію школи. Твоя успішність не зсувається з позначки «незадовільно». Ти не йдеш на контакт, а тільки огризаєшся та задираєш інших здобувачів освіти. Можливо, звичайна старша школа тобі не підходить, а потрібно місце, що спеціалізується на таких, як ти. Я вже зв’язався з твоїми батьками, через двадцять хвилин вони будуть тут, щоб обговорити це ще раз та забрати документи. Тож, сідай, ти тут надовго.



Трясця твоїй матері.
Категорія: Відомі музиканти/виконавці Відомі музиканти/виконавці | Додав: GruftineGruft | Теги: Слеш, Відомі музиканти/виконавці, my chemical romance
Переглядів: 475 | Завантажень: 0 | Коментарі: 2 | Оцінка: 5.0/2
Ставлення автора до критики: Позитивне
Всього коментарів: 2
ОГО!! мкр укрфандом живий!) дякую за те, що зробили мій вечір кращим, цей фанфік заслуговує на популярність!! чекаю на ваші нові роботи, ви нереально крутий/крута/круті!!

1133
Звісно живий smile
Велике дякую за такий теплий відгук, фанфік зараз перекладається та нові розділи скоро будуть!  wink
1
avatar
Vampires Will Never Hurt You
Завантаження...