menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 16.03.2022 в 18:49
Фанф прочитано: 400 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Vampires Will Never Hurt You (III)


16.03.2022, 18:49
III
Коли мати сказала, що всередині він виглядає ліпше, ніж зовні – це було применшення. Значне применшення. Щелепа просто відмовлялась вертатися на місце, відвиснувши мало не до підлоги.
Кам’яні долівки, блискучі завдяки тому, як сильно їх натирають, вишукані сходи перед очима, що ведуть прямо нагору і потім поділяються на два крила. Знизу ж, де зараз знаходився я, коридор продовжувався направо та наліво. Все було ідеально оброблено. Я ледве стримував захоплений подих. Це не було схоже на жодну з попередніх шкіл, усі вони були стандартними та нудними, більше схожими на лікарні, а тут…
Спочатку я уявляв собі обшарпану будівлю, де мені доведеться кукувати як мінімум найближчі два місяці. Нині я почав жалкувати себе дрібку менше. Зачаровано наближаючись до сходів, я дивився на здоровенні химерно оброблені вікна, не здивуюсь, якщо ручного виробництва.
Хтось легенько поплескав мене по плечу. Я здригнувся від несподіванки та розвернувся, і перевів наляканий погляд на вирослу переді мною постать.
— 
Вітаю, Френку, ласкаво просимо до нас у школу, — голлівудська посмішка освітила обличчя молодого чоловіка, котрий, певно, був директором.
Він був занадто молодий, щоб займати таку посаду, на мій взір. Готовий посперечатись, що майже кожна дівчинка готова на все заради пари зайвих хвилин його уваги. Був би я дівчиною – приєднався до них без роздумів: високий, статечний, очевидно – якщо не занадто – впевнений у собі чоловік, з зовнішністю фотомоделі для колекції спідньої білизни для Calvin Clein, що він взагалі забув у сфері освіти?
— 
Здрастуйте, — невпевнено відповів я, поставивши торби на землю. Хотілось протягнути та потиснути йому руку, щоб розвіяти власні думки про те, що, скоріш за все, він до абсурду ідеальний настільки, що навіть рукостискання у нього особливе.
— Я розумію, тобі треба звикнути до нової обстави та оточення, тому я не буду тягнути з привітанням й екскурсією, ти, певне, втомився, а завтра тебе вже чекають перші заняття. Давай я супроводжу тебе до твоєї кімнати та по дорозі розповім основні правила і моменти.
— А я буду мешкати один чи з кимось?
— Зазвичай у кімнатах мешкають по двоє, але тобі пощастило, у твоїй кімнати ти поки що будеш без сусіда. Це рідкість.
— Бездоганно, — я полегшено видохнув, злегка посміхнувшись йому. Я не розумів, чому, але на нього хотілось спричинити гарне враження, несвідомо.
— До мене можна звертатися містер Хемлон, від звертань зі словом «директор» мене пересмикує, тому давай без цього, а так учні воліють називати мене Хем. Я не проти, особливо якщо це старанні учні, які не створюють проблем. Це так, щоб ти знав, — він ледь-ледь підняв куточки губ, і, розвернувшись, пішов наверх по сходах у бік моєї кімнати. Я вхопив усе своє майно і поквапився за ним.

Решта будівлі виглядала не менш статусно, ніж головний хол. Поки ми йшли до мого помешкання, я роздивлявся кожний куток, іноді вимовляючи вголос «вау», і тоді Хем тихо посміювався. Тим часом коли ми шкандибали, він розповідав про стандартні правила поведінки і окремо підкреслив важливість комендантської години та перебуванні на території школи. Мовляв, це правила безпеки. Ніби це не зроблено виключно внутрішньої дисципліни.
— 
Ось твоя кімната, – він відчинив двері й пропустив мене всередину.
— Кому моя мати продала душу, що мене сюди прийняли?
— Думаю, нікому. Наш заклад направляє учнів на вірний шлях уже давнісінько та найчастіше ми робимо це безоплатно. Нам цілком вистачає приватного фінансування. Але ти, про всяк випадок, у неї уточни, хіба мало що, — він вирішив підтримати мій настрій.
— А я можу робити у своїй кімнаті все, що побажаю?
— Наприклад? — він трохи підняв брови, дивуючись від мого питання.
— Ну, раптом я захочу повісити, не знаю, якийсь плакат абощо…
— А, в цьому плані ти можеш робити зі своєю кімнатою все, ще побажаєш. Тільки не треба бруднити підлогу та стіни й ламати меблі, гаразд?
— Звісно, я збагнув.
— От і добре, Френку. Все, що тобі знадобиться, лежить на ліжку, навчальний день починається о пів на дев’яту, якщо що – звертайся, де розташований мій кабінет можеш дізнатися в інших учнів або подивитися на мапі. До зустрічі, – він поклав ключ від кімнати на тумбочку, знову осяяв мене посмішкою та пішов, акуратно зачинивши за собою двері.

Я залишився на самоті. Полегшено видохнув, поставив сумки на долівку. Що ж,  могло бути набагато, набагато паскудніше, це треба визнати. А тут дійсно щось нове, навіть інтригує. Головне, що не надворі, а до іншого можна звикнути.
Втомлено присівши на ліжко, я оглянув те саме необхідне для навчання: по-перше, це була форма, від чого мене перекосило. Форма? Ось і перше, до чого доведеться довго та страждально звикати. По-друге, лежало два чистих рушника, постільна білизна, невелика купка підручників і аркуш із розкладом.
У самій кімнаті не було нічого незвичайного: пісочно-бежеві стіни, підлога з темного дерева, яка точно буде огидливо скрипіти вночі, ліжко, тумбочка зі світильником на ній, дві розетки у стіні – по правий бік набір меблів дублювався для співмешканця, що не існує – а також ванна кімната. Окрема. А я боявся, що буде спільна на поверх.
Я розклав свої нечисленні манатки на полицях, багато часу це не зайняло. Поставив телефон і плеєр на зарядку. Необхідно буде зателефонувати матері та попрохати привезти мені ще одягу, відчуваю, у холодний сезон з опаленням тут буде скрутно. І попросити не забувати оплачувати мені зв’язок, щоб я міг їй писати й дзвонити.
Прийнявши душ, я вирішив приміряти шкільну форму. І це мені доведеться одягати кожного дня? Дякую, що хоч мантії не роздали й на церемонію сортування не відправили. Я навіть забув спитати, де тут що знаходиться, трясця. Я взяв із тумбочки аркуш із розкладом та перевернув його. Там була раніше згадана мапа. Однак, завбачливо. Їдальня була на першому поверсі. За розкладом вечеря була о сьомій вечора, а я розклав речі надто швидко, на годиннику була тільки п’ята. Супер. Дійдеться гурчати голодним шлунком ще декілька годин поспіль. Змінивши форму на більш зручний одяг, я застелив ліжко й забрався під ковдру, ведений втомою, що несподівано навалилася. Надміру багато подій та вражень для одного дня, не дивно, що мене вимикає. Поставивши будильник на о пів на сьому я закутався у покривало, намагаючись улягтися. Денний сон це нікому не нашкодив. Як тільки я ліг та нагрів ліжко, очі зімкнулись самі собою і я провалився у спання.
— 
Гей, прокинься.
Я розліпив очі й намагався сфокусуватися на тому, хто мене кликав. Наді мною стояв високий худорлявий хлопець з темним, очевидно випрямленим волоссям, у кумедних прямокутних окулярах. Так здебільшого описують ботаніків, і він виглядав саме один з них. Але, варто визнати, він мав комічний вигляд, навіть не виникало бажання на нього огризатися.
— 
Ти мене чуєш взагалі? Підіймайся!
— Чорт, гаразд, — сонно прошипів я та встав з ліжка, потираючи баньки.
— Майкі Вей, — він, як ні в чому не бувало, посміхнувся й протягнув мені свою худющу руку, і я легенько стиснув її, боячись, що коли стисну сильніше, вона розколеться, як у порцелянової ляльки. Він був досить блідий та сухорлявий. Я б навіть сказав, надмірно. Може, хворіє на щось?
— Френк Аїро, я тут, нібито, новенький, — я відповів йому хирлявою посмішкою. Мама казала спробувати завести собі друзів, тож чому б не почати з цього окулярика? Може, заразом і списувати буде давати.
— Ми на вечерю запізнюємося, Френк-Аїро-нібито-новенький.
— А, так, дійсно, я ж ставив будильник, — я метнувся до тумбочки, щоб подивитися час, але Майкі мене перервав:
— Я в курсі, я його вимикав. Чекаю тебе зовні, але давай прудкіше, добре?
— Зрозумів, дай мені декілька хвилин.

Я швидко умився прохолодною водою, щоб цілком змити з себе залишки сна, похапцем пригладив розкуйовджену шевелюру та марно намагався розгладити пом’яту футболку. Гаразд, по фігу, це безрезультатно.
За підсумком, я оспало плентався трохи позаду свого «нового приятеля» у бік їдальні, поки той вряди-годи обертався та кидав на мене зацікавлений погляд. Ну треба ж, здається, для всіх я на якийсь час стану дивовижним звірятком, яка краса.
Зайшовши до їдальні, я кинув на неї оцінювальний погляд. На відміну від інших кімнат, їдальня набагато простіша. Звичайні столи й стільці як у рядових школах, буфет, роздача, декілька автоматів із кавою, загалом, нічого примітного, різниця тільки у тому, що все дерев’яне, а не суцільна пластмаса та залізо, як зазвичай. Либонь, чогось більшого чекати було безглуздо.
— 
Ти можеш сісти з нами, якщо хочеш, — перервав мій потік думок Майкі, вказуючи кудись за своє рам’я.
— Так, круто, дякую, — намагаючись бути доброзичливим, відповів я, на що Майкі лише просяяв та рушив до потрібного столика, а я, бувши казна-чого вкрай незібраним, пішов за ним.

Він привів мене до столу, де сиділо ще два хлопці. Перший – похмурий, блакитноокий блондин із невеликою борідкою та проколотою губою, другий – кучерявий  юнак із широкою посмішкою. Оце компанія, навіть якщо захочеш, більш дивакуватого міксу людей не придумаєш. Білявий присвердлив мене до місця пронизливим поглядом, повним підозри.
— 
Агов, хлопці, познайомтесь, це Френк, той самий новенький, — він відрекомендував мене і сів за стіл, жестом запрошуючи мене сісти поруч. Я невпевнено присів, закучерявлений протягнув мені руку:
— Привіт, я Рей.

Я мало не засміявся, почувши його голос, він у нього був доволі характерний. Проте посмішка була такою щирою, що коли можна було б перетворити усю його доброту в електрику, як мінімум школу освітити можливо. Цікаво, вони усі тут такі життєрадісні або це просто удавана приязність для новачків? Я ледь помітно посміхнувся Рею у відповідь та стиснув його руку. Сподіваюсь, вони дійсно такі хороші, якими виглядають.
— 
Я Боб, — насуплено пробубнив білявий і продовжив дивитися на мене впритул. Було щось у цьому погляді… хиже, неприємне. І як ці двоє могли з ним спілкуватися? Таке враження, що він от-от вчепиться мені у горло та не захлинеться. Я нервозно сковтнув і через силу розтягнув губи у широкій посмішці, намагаючись навмисно роздратувати його своєю доброзичливістю ще більше.
— Приємно познайомитися, Бобе.

Він вочевидь не повірив моїй натягнутій усмішці. І правильно чинив. Ми близько половини хвилини бурили один одного поглядами, поки Рей не засік це та не смикнув Боба за плече.
— 
Гей, ти чого?
— Все гаразд, — відрізав той і, різко вставши з місця, вийшов із їдальні.

Так і знав, що навіть тут без відбитих не обійдеться.
— 
Ти вибач його, це він сьогодні нервовий, зазвичай він не такий, — вибачився переді мною Рей, незручно потупившись.
— Все добре, я таких зустрічав немало, — це була брехня.

Ніхто не витріщався на мене голодними очима, розлюченими – так, але не голодними. Та і чесно кажучи, внутрішньо мене не могла не насторожити вся ця привітність, де таке буває, що новачки відразу знаходять собі компанію, котра до них розташована? Чи я опинився у тій самці купці невдах, до яких нікому немає діла?
Я перевів погляд на Майкі, той спробував посміхнутися, але вийшло якось не дуже успішно. Він, очевидячки, нервувався. Я почав спішно їсти свою вечерю. І намагався ігнорувати той факт, що хлопці жодного разу за вечір і не доторкнулися до власної їжі.
***
З усім тим, за вечерею у мене вийшло розвести їх на розмову і дізнався, що Рей, як і я, грає на гітарі, а Майкі намагається навчитися. Вони, начебто, здаються нормальними, не беручи до уваги їх нервового друга та деякої відчуженості. Але, загалом, із цим можна працювати, гадаю, ми приятелюватимемо. Тим паче в інших я не викликав абсолютно аніякої зацікавленості, а докучати я не звик, але і в самотності проводити тут тижні не планую.
Після вечері ми повільно крокували по коридору у бік тих самих гігантських сходів та коли почали підійматися наверх, то я, як головний представник касти незграбних людей, оступився і мало не поцілувався носом зі сходами, якби мене не спіймав Майкі. Він схопив мене за лікоть та потягнув на себе, перш ніж моя мармиза зустрілась зі східцями. Його пальці були неймовірно крижані, наче він щойно повернувся з морозу. Як я не помітив цього, коли стискав йому руку при знайомстві?
— 
Агов, з тобою все гаразд? Не забився? Не вивихнув що-небудь? — його обличчя було досить близько, щоб я міг розгледіти занепокоєння у розширених очах навіть за лінзами окулярів. Він відсторонився та поставив мене на місце, стривожено роздивляючись від голови до ніг.
— Я в нормі, правда, спасибі, що спіймав, не хотілося у перший же вечір відвідувати медпункт із розквашеним вщент носом. Пізніше і кров би відтирати довелось.

Майкі гучно сковтнув і продовжував дивитися на мене, ніби чекаючи відповіді на якесь ваговите питання. І коли мовчання стало неслу́шним, тому що ніякого питання не було, між нами протиснувся Рей:
— От і добре, — наспів промовив він та попростував попереду нас.
— Чому в тебе такі льодяні руки? — спитав я раніше, ніж встиг подумати, і подумки вдарив себе чолу. Серйозно, Френку, ти поглянь на себе, сама тактовність, адже зневажаєш тих, хто лізе із зайвими запитаннями. Та і ким ти себе уявляєш, Беллою Свон?
— Я не знаю, вони завжди холодні, — він знизав плечима, намагаючись зберегти незворушність, — лікарі казали, що це нормально, у мене синдром Рейно, він доволі нерозповсюджений, тож… — він поправив окуляри, трохи зам'явшись, — не люблю розмовляти про свої хвороби.
— Чорт, вибач, Майкі, я просто, не знаю, здивувався?
— Усі так реагують, я вже звик, не вибачайся, — похлопавши мене по плечу, він двигнувся за Реєм по сходах, але помітивши, що я не йду за ним, обернувся, — ти йдеш?
***
Як виявилося, їх кімнати знаходились не так далеко від моєї: Майкі буквально через декілька дверей від мене, Рей же навпроти. Мої двері були крайні, і єдине, що мене цікавило, хто це мій сусід праворуч.
— А хто там мешкає? — я махнув головою у бік непізнаної двері, а хлопці раптом забарилися.
— Там… неважливо, можливо ви потім познайомитесь, — Рей прожо́гом побажав мені на добраніч та зник за дверима своєї кімнати.
— Майкі? — я перевів здивований погляд на нього в очікуванні відповіді, але і той від нього втік, хутко промовив «на добраніч», і теж пішов до себе.

Дивно. Може, там мешкає головний задирака школи? Головний псих? Головна красуня? Хто б там не був, рано чи пізно ми все одно зіткнемося.
Я зайшов до себе, зачинивши двері на замок. Ввімкнув маленький світильник на тумбочці, перевдягнувся в одну зі своїх улюблених футболок для сну, почистив зуби та завалився назад в ліжко. По тілу пробігли мурашки від холоду не зігрітої постелі, і я зіщулився, намагаючись зберегти те тепло, що залишилось. Ідея написати мамі повідомлення була доволі спонтанною. Але, загорівшись нею, я піднявся з ліжка, дістав мобільний та набрав коротке:
«На добраніч. Я вже сумую по твоїй їжі й крикам. Люди тут дивакуваті, мені підходять,
xo Френк»

Задоволений собою, я поклав телефон на тумбочку, вимкнув світильник та заховався назад під ковдру. Сьогодні вранці я жалівся на те, що моє життя звичайне та нудне, і ось я ген-ген від дому, з новими знайомими, зовсім один. Хотів перемін? Хотів нових відтінків у житті? На, бери, залишилось тільки розібратись, що мені з цим всім робити. Понад усе бісила власна невпевненість: ким мені тут бути? Поводитися як зазвичай чи спробувати наслідувати, як і обіцяв, пораді матері та намагатися бути собою, а там що буде?
 Врешті-решт, завжди можна буде повернутися до того, щоб бути цілковитим мерзотником, якого більшість терпіти не може. Стати гівнюком справа декількох бридких вчинків та слів, куди складніше буде переконати всіх – а в ідеалі й себе – що я можу бути іншим. Тому що все частіше мені здається, що я втопився у цьому образі й вже не зможу бути таким, яким мене хоче бачити мама. Дійдеться пройти крізь чималі метаморфози, щоб винищити у собі інстинкт самозахисту від усього, що здається хоч на крихту небезпечним, незвіданим та новим. Ця звичка, що в’їлася у підкірку. Але головне у цій справі почати, чи не так?
Ще одна з моїх шкідливих звичок – це засинати під час роздумів про щось дійсно вадливе.
Серед ночі мене розбудив звуки, лунали у коридорі. Спочатку це було більш схоже на шурхіт, потім на ледь-ледь чутні шаги, а слідом давляча тиша. Передусім я подумав, що це просто комусь не спиться, але коли пролунав гуркіт, я цілковито проснувся і з побоюванням почав дивитися у бік вхідних дверей. Гуркіт був негучний, ніби хтось або щось впало, наприклад. Чи хтось такий же незграбний, як я, чи щось там відбувається. Скоріш за все, перше. Заспокоївши себе цією думкою, я закрив очі та намагався заснути. Серце проти волі почало гупати швидше.
Стало до біса холодно. Раптом, ніби мою ковдру поклали до морозильника, а потім накрили їм мене. Холоднеча клешнями обгорнула моє тіло, і я мимоволі затремтів, як осиновий лист. Розкрив очі, втупившись у темряву, але не зміг поворухнути й пальцем. Що за чортівня? Спроби ще декілька разів поворухнути хоч однією кінцівкою з тріском провалилася.
У цей момент, окрім холоду, на мене почала накатувати паніка. Чому я не можу поворухнутись? Можливо, я збожеволів, але готовий поклястися, що це щось тримає мене та не дозволяє поворухнутись. Продовжуючи лежати обличчям до стінки, я спробував взяти контроль над емоціями та заспокоїти серце, що б’ється набатом. Щоку обдало чиїмось льодяним диханням. Якби я міг контролювати своє тіло, то стиснувся у крихітний ком, але я не міг.
— 
Який чарівний… — чийсь холодний шепіт прямо над моїм вухом, і тихенький смішок.
Я судомно сковтнув, крик застряг у горлі, стриманий лише охопившим мене жахом.
— 
Тихо, тихо, не треба здіймати галас, — рот ніби заліпило скотчем, хоча на ньому нічого не було. Я цілковито безпорадний та мене вб’є якийсь божевільний.
— Не вб’є, — хрипкий регіт над вухом обдавав усе новими хвилями морозу.

Це все закінчилося так само швидко, як і розпочалося. Я знову відчув своє тіло, невидимий скотч на губах пропав, а крижаний шепіт над вухом зникнув. Що це, блять, таке було?
Я сів на ліжко та прислухався до звуків за дверима. Тиша. Перевів погляд на вікно, і за ним теж було як у домовині. Певно, я просто перенервував і це плід моєї хворої уяви. Якось я читав про сонні паралічі, можливо, це був він? Інакше як пояснити відчуття сторонньої присутності, і те, що я не міг ні кричати, ні посунутися.
Мій план згорнутися у ком все ще був у силі, тож я ліг і закрив очі, знову та знову прокручуючи у себе всередині голос та був впевнений, що цієї ночі мені вже не заснути. І навіть не помітив, як відключився, виснажений власними думками.
Будильник як завжди пролунав невчасно. Він взагалі ніколи не може продзвеніти впору. Перший навчальний день на новому місці, а я розбитий, наче пив усю ніч. Абияк піднявшись з ліжка з глухим стогоном, я застелив його та сів зверху. Взяв телефон у руку і побачив непрочитане повідомлення від мами. Вона теж побажала мені на добраніч та написала, що сумує. Я посміхнувся. Хоч щось зробило цей ранок ліпше. Звичайні процедури у ванній кімнаті, збір підручників у рюкзак, процес одягання форми. На все про все я витратив приблизно пів години. Значить, до першого уроку залишилось ще стільки. Що там у нас першим? Англійська? Чудово, у цьому я непогано розуміюсь, спробую показати себе не з кепської сторони. Ввімкнувши дисплей телефону, я на мить не повірив тому, що побачив:
8:25                                                        
Не може бути, я ставив будильник на сьому! Дідько, проспати у перший день, це ж треба бути таким невдахою!
Наспіх схопивши аркуш із розкладом та мапою, я вилетів із кімнати, замикаючи її на ключ. Так, мені потрібне сусіднє крило. Дібрався до кабінету я досить швидко, запізнився, мабуть, хвилини на дві максимум. Постукавши у двері, я заздалегідь ввімкнув запас фраз із розділу «на автоматі». Відчинивши двері, зайшов до кабінету та як робот видав:
— 
Вибачте за запізнення, можна увійти?
— А ти в нас хто? Вперше тебе бачу, новенький?
— Так, Френк Аїро, сер.
— Не міг знайти кабінет?
— Так, сер, — не зовсім, але це не має значення.
— Ну що ж, заходь, займай вільне місце і вмикайся у навчання.

Я кинув на всіх присутніх погляд. Усі роздивляли мене у відповідь, крім одного. Він підняв очі, що виражали крайній ступінь байдужості, й у той же момент відвів їх до вікна, за яким мрячив дощ. Сальне довге чорне волосся, синці під очима, у чорній сорочці та дивній куртці з хутряним оздобленням. Куртка, очевидно, була з чужого плеча, вірніше навіть жіночого. Він перевів погляд на аркуш під рукою і продовжив щось малювати, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо. І саме поруч із ним залишалось вільне місце. Їх було декілька, але мною заволоділа дитяча цікавість: хто він такий? Чому так чудернацьки виглядає? Що малює? З таким сусідом на заняттях, безсумнівно, не занудьгуєш, а якщо він виявиться мовчазним та закритим, то на ньому можна буде випробовувати усі витівки, що виникають у голові. У всякому разі, від нього користі більше, ніж сидіти самим або он з тією дівчиною через парту ззаду, яка, я стовідсотково впевнений, відмінниця на всю макітру, а це нудьга смертельна.
Я підійшов до свого місця і, діставши підручник, крадькома поглянув на нього ще раз, розгорнув книжку на потрібній сторінці, глибоко зітхнув. Від нього пахло чимось пряно-терпким. Запах був незвичний, я спіймав себе на тому, що абсолютно безсоромно жадібно втягую ніздрями повітря, щоб знову вловити ці ноти. Вийшовши з потоку думок, я зіштовхнувся із ним поглядом та упіймав розтягнуті в усмішці тонкі губи. Він весь був якийсь неподобний, але притягальний, навіть його болотного кольору очі з золотими цятками. Ми дивилися один на одного декілька секунд, після чого я, нарешті, згадавшись, відвернувся, нахмуривши брови. Не можна так витріщатися, подумає ще чогось зайвого, тільки проблем мені у перший день не вистачало. Він тихо фиркнув і чомусь це здалось мені знайомим.
Взявши у рук олівець, він повернувся до малювання, а я ревно намагався збагнути те, що витлумачує вчитель.
Дивацький цей юнак. Чи це я дивний?
Категорія: Відомі музиканти/виконавці Психологія, Відомі музиканти/виконавці | Додав: GruftineGruft | Теги: Слеш, my chemical romance, Відомі музиканти/виконавці
Переглядів: 400 | Завантажень: 0 | Оцінка: 2.0/1
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Vampires Will Never Hurt You (III)
Завантаження...