menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 16.04.2022 в 03:43
Фанф прочитано: 1545 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 4 відгуки
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Гостре питання


16.04.2022, 03:43

Частина перша, де ставлять запитання.

 

Зеленський від самого початку зрозумів, що із Арестовичем, що тінню слідував за Єрмаком, щось не так. Може, спрацювала чуйка, може, досвід спілкування із великою кількістю людей, може, просто сам Арестович десь проколовся, але Президент був впевнений: із радником ОП не все в порядку. Просто якесь внутрішнє передчуття не давало йому спокою, не дозволяло розслабитись і майже сиреною волало, коли Олексій Миколайович опинявся десь поруч.

Другий радник, Михайло Подоляк, до котрого Зеленський теж підозріло приглядався, подібних переживань в нього не викликав, хоча і якимось двиним чином вмудрявся підтримувати адекватний контакт із Арестовичем. Спілкувався якось. Зеленського ж сама присутність радника Єрмака гнітила, ніби він знаходився в одному приміщенні не із звичайною людиною, а із якимось незрозумілим створінням. Незрозумілим і дуже небезпечним.

— Що з ним не так? — Президент все ж не витримав після ще одної наради. Запитав Подоляка, який затримався в кабінеті.

— З ким? — перепитав Міша, згадуючи, про що йшла мова на нараді.

— З Арестовичем, — хмуро сказав Зеленський.

— А, — Михайло аж плечима повів, — З ним все добре.

— Та якби, — прозвучало недовірливо.

Подоляк просто знизав плечима. Хто він був такий, щоб розказувати чужі таємниці. Зрозуміліше стало, коли почався повномасштабний наступ. Арестович, що вже був готовий звільнятись (і не тільки через підозрілі погляди з боку Президента, що волів не лишатись із ним наодинці), раптом оживився.

Поки всі навколо, хоч і були підготовлені до такого розвитку подій, панікували і пили валер’янку, Арестович ходив по коридорах із легкою посмішкою і своїм низьким муркотливим тоном запевняв українців (і Банкову зокрема), що все буде добре.

— Да що з ним, блять, не так? — Зеленський спитав Єрмака напряму. Той кілька разів кліпнув очима, не розуміючи питання.

— З ким, з путіним? — перепитався обережно, обходячи напруженого Президента і стаючи ближче до дверей. Зеленський не мав звички кидатись речима, але все могло початись вперше. Тим паче, коли відбувалась війна, а він кілька днів не спав.

— З Арестовичем, — нетерпляче пояснив, — Я що, один це бачу? Схєрлі він такий спокійний?

— А, — Єрмак видихнув, але одразу ж знову напружився, — Я думав, ти знаєш... Він ж військовий психолог, вміє впоратись із стресом. Нам потрібні такі люди в штабі.

— Що? — Зеленський, який підозрював радника Єрмака вже чи не в шпіонажі на Кремль, разом зупинився. Просто закрив обличчя руками. Психологи дійсно були людьми дивними, але за роки роботи в шоу-бізнесі Володимир Олександрович до дивних людей звик. Щось інше не давало йому спокою...

— Вова, — почав Єрмак.

— Іди звідси, поки ти всю божевільню сюди не влаштував на роботу, — різко обрубав Зеленський. Важко зітхнув. Ні, в штаті психологи були, але на Арестовича він реагував надто різко. Ну напрягав його цей тип, чисто по-людські.

Єрмак, вочевидячки, неправильно його зрозумів. Не зрозумів, тому що хвилин через п'ять в двері кабінету постукали і знайомий радник заглянув всередину, слабко посміхаючись.

— Вов, я зайду? — спитав.

Зеленському кортіло послати його, але він стримано кинув. Брови насупив незадоволено.

— Ну, може зі мною поговориш, зрештою? — спитався, підходячи ближче. — А то ти людей все розпитуєш і розпитуєш, нервуєшся і нервуєшся...

Зеленський сіпнувся від цього муркотливого тону, сіпнувся і стиснув щелепи. Подивився на Арестовича, що стояв перед ним, холодно і прискіпливо.

— Що з тобою не так? — зрештою спитав. Прямо. Як, напевне, і варто було з самого початку.

— Не так, — повторив вдумливо, — Що ти маєш на увазі? Мою зачіску?

Тільки погляд, на відміну від розслабленого тону, холодний і гострий. Байдужий певною мірою навіть. Зеленський відверто незручно себе почував. Він якось відчував, переживав це особливим чином: коли людина каже одне, але має на думці зовсім інше. Ніби погано натягнута, чужа маска. Ніби цвяхами до обличчя прибито.

— Ні, — повторив тихо, — Оце. Дивишся на мене, ніби на пусту стінку. І ще либишся при тому. Фальшиво.

Арестович кліпнув очима. Схилив голову набік, і Президенту здалося, що в його погляді спалахнула цікавість. Лише на один момент.

— Більшість не помічає, — відповів тихо, знизав плечима, — Але багато хто знає.

— Знає що? — вимогливо прозвучало.

У відповідь лінива посмішка. І все ще продовжував поглядом пропалювати у Зеленському діру. Зрештою, вирішив сказати:

— Тобі дуже важливо все знати і контролювати, так? 

— Льош, припини оце, — Зеленський скривився.

— Оце?

— Брехню, — одказав Президент. — Може, з тебе і був гарний актор, але зараз... Виглядаєш просто жахливо.

Усмішка щезла з його обличчя. Натомість вираз став відверто байдужим, навіть трохи знудженим, рівним.

— Тобі легше? — спитався.

— Ти що, на наркоті якійсь сидиш? — перепитав хмуро. — Га?

— Ні, — і навіть плечами повів. — Все простіше. Розкажу тобі по секрету.

Нахилився ближче. Володимир Олександрович відсахнувся.

— Ти, блін, як маніяк-психопат, — випалив, зробив крок назад. Уперся в стіл, навіть пошарив по ньому рукою у пошуках канцелярського ножа. Просто про всяк випадок.

— Соціопат, Вова, — лагідно поправив, знову посміхаючись, але цього разу посмішка не викликала відрази, ніби дійсно була правдивою. — Вітаю, ти був близько. Небагато людей на великій дистанції можуть відчути, що щось не так.

— Да ти одне сплошне "не так", — відбив Зеленський.

Йому треба було подумати про те, що тут відбувалось, і чим загрожувало існування Арестовича на Банковій. Соціопат, це... що взагалі таке? На думку приходили тільки переглянуті раніше фільми із маніяками та вбивцями. Може, його варто було ізолювати?

— І що, — промуркотів Олексій, вільно складаючи руки навхрест, — Вимагатимеш мого медичного обстеження, звільнення і препарування?

Завмерли один навпроти одного, в повній тиші. Зрештою, Арестович розслабив руки і додав:

— Слухай, якщо ти думаєш, що серед політиків виключно здорові люди, маю тебе розчарувати, — проговорив тихо та розмірено, — Мені навіть мало би бути образливо, що ти причепився саме до мене. Чи, навпаки, я мав би бути втішеним через те, що ти вирішив саме на розпитування про мене витратити стільки свого часу під час, нагадаю, війни в країні?

— Я хочу бути впевненим у тих, хто біля мене, — тихо, але вперто одказав.

— Тобі дати слово, чи контракт кров'ю підписати? — Арестович насмішливо перекотився із п'ятки на носок і назад, — Може, думаєш, що я демон? Хочу твою душу?

Зеленський був в одному міліметровому кроці, щоб для себе визнати те, що радник ОП дійсно нагадував чимось нечисть. Може, поглядом, чи інтонаціями, чи просто якоюсь атмосферою, бо поруч із ним завжди було відверто... стрьомно.

 — Якщо ти зараз думаєш над тим, щоб відсторонити єдину людину, котра тверезо дивиться на ситуацію, — додав радник, — то подумай двічі. Це просто невигідно. Для тебе в першу чергу.

Зеленський перевів подих. В принципі, Арестович був правий, і за півтори роки роботи із Єрмаком він добре показав себе, і зараз, коли записував щоденні брифінги і став такою "спокійною" константою для українців... Логічніше було лишити його тут, ніж звільняти, і взагалі не знати, що він із усіма тими знаннями і інформацією, здобутою в Офісі Президента, може зробити.

— Чорти б забрали, — зрештою виказав Президент, — Ти лишаєшся, але я буду стежити за тобою. Якщо ти даси мені хоч один привід...

Арестович байдуже знизав плечима.

Після тої розмови Зеленський якось надто гостро почав бачити неспівпадіння між рухами, мімікою та інтонаціями, що видавав Арестович. Той, помічаючи на собі погляд Президента, шкірився у нещирій слабкій посмішці.

А потім Зеленський ґуґлив соціопатію, і волосся в нього волосся ставало дибки. Потім дзвонив начрозвідки і СБУшнікам, котрі давно були в курсі, виносив їм мозок і замвовляв психіатричну експертизу усього штабу і себе в першу чергу.

У експертизі було відмовлено, але гірше було попереду. Арестович, що на камеру розказував військовим про те, як не можна чинити із полоненими, і що українці — це європейська нація, почав зникати кудись вечорами та ночами, і якось повернувся із чужим пальцем.

Палець виявив Подоляк; відреагував абсолютно спокійно, просто спитав:

— Чий?

— Кацапа, — Арестович знизав плечима, продовжуючи вертіти в руках шматок людського тіла.  — Він прикольно згибається. Антистрес.

Зеленський, що проходив повз, подарував Подоляку вельми красномовний погляд, котрий важко було би передати словами. Але Подоляк, як перемовник, вмудрився це вербалізувати:

— Ти ж в курсі, що стресуєш Президента?

— Ага, — Арестович зігнув кацапський палець.

Не зіштовхнувшись із опором або прямою забороною, він продовжив тягати в свій кабінет людські рештки. Подоляк бачив його із обгорілим ребром, колінною чашечкою, навіть слухав жаління на те, що СБУшники відібрали череп.

Веселіше стало в той день, коли Кадиров десь в соціалці пообіцяв прийти під двері радника та вбити його. Арестович дуже сильно оживився і сказав, що на пару днів зникне, але все буде нормально і він потім повернеться. Єрмак, котрий не відчував в ньому гострої потреби на той час, мляво погодився.

Олексій повернувся на Банкову вже наступного вечора.

— Це тобі, — він кинув чорний пакет на спільний стіл.

Зеленський, котрий самотньо жлуктив каву, відволікся від планшету. Поглянув на подарунок, потім на Олексія.

— І? — спитав, очікуючи промови, презентації, абощо. Арестович знизав плечима у відповідь, ніби він тут взагалі не при ділах, і знати не знає, що там.

— Ти притягнув в штаб шматок кацапа, — резюмував Президент. Від пакету тхнуло кров'ю. — Знову. Ну Льош, ми ж про це говорили... Наші напрягаються, СБУ напрягається, ЗМІ вже щось підозрюють...

Позіхнувши, Володимир Олександрович відтягнув на себе край пакету. В якийсь момент "дай мені тільки привід" перетворилось на "ну це ж Льоша". Під час війни всі вони стали ближче, і єдиною людиною, котра спокійно вислуховувала всі верески, крики і емоції, а потім холодно вертала усіх до реальності, був Арестович. Декотрі його слова були різкими, пару разів йому хотіли набити єблішко за такі вирази, і Зеленський, котрому не хотілось зайвого кровопролиття, попросив його фільтрувати себе.

Арестович кивнув і з того часу говорив обережніше. Говорив "це війна, люди вмирають" та "ми робимо усе можливе". Косився на Зеленського, видивляючись його реакцію. От як зараз.

— Ну що, "Льош". Мужик шукав мене, але я найшов його першим, — Арестович слабо посміхнувся, — Тим паче, у вас там довга історія. З п'ятнадцятого року тебе вбити намагається. Намагався.

Зеленський закотив очі, відвертаючись від голови, що була акуратно упакована в чорний пакет.

— Отого ніхто не має бачити, — протягнув Президент, скептично розглядаючи мертвого Кадирова, — Європейці нас не поймуть.

— Зате чеченці — залюбки, — вишкірився Арестович.

Не постукавши, до кімнати ввійшов Подоляк. Завис на секунду, принюхуючись та запитально поглянув на Президента та радника, але, на його щастя і попри всі його підозри, Зеленський був живим і неушкодженим. Він зупинився поглядом на мішку, що лежав посеред столу.

— Льош, ти знову? — видихнув. Арестович завів руки за спину і прийнявся посилено робити вигляд, ніби він не розуміє, що відбувається.

— І нащо ти його сюди притяг? — поцікавився Подоляк, — Знаєш, Азовці би тебе не взяли через те, наскільки ти відбитий. Навіть за їхніми мірками.

— Кадиров не дотримався обіцянки і не прийшов під мої двері, — замріяно промуркотів Олексій, — Тому мені довелось відшукати його власноруч. Як бачите, хвилюватись немає про що.

— Ага, — коротко кивнув Подоляк. Глянув на Зеленського, розуміючи, перед ким Арестович вихвалявся, мов кіт дохлою мишкою. — То Льоша такі отримав свій махач. Ладно, я задовбався як срань господня, а цього навіть для мене забагато. Піду трохи посплю.

— Міш, — окликнув його Зеленський, але той вже вискочив за двері. — І що мені тепер із тим робити?

Арестович дивився в стелю. 

— Льош, я не буду його приховувати чи закопувати надворі, — незадоволено проказав Президент. Радник перевів на нього погляд із якимось неприроднім, дивним блиском. Зеленський перешарпнувся.

— А якщо я його почищу і буде просто біленький череп, залишиш? — спитався, додаючи в тон жалісливі інтонації, але вкупі із маніакальним блиском в очах це звучало відверто страшно.

— Ні, — Зеленський зітхнув і почав відчитувати Арестовича, мов малу дитину: — Льоша, не можна притягати в штаб голови убитих ворогів, бо, по-перше, вони смердять, по-друге, журналістам, що тут постійно швендяють, не треба знати, що ти тягаєш шматки русаків, як трофеї, а по-третє, мені шматки русаків теж тягати не треба.

Арестович закотив очі.

— Але жест доброї волі я оцінив, — Зеленський криво посміхнувся, — Дякую. Тільки забери оце і десь сховай, де ніхто не знайде.

Арестович навіть повеселішав. Ніби. Це лякало Зеленського ще більше, і він ґуґлив розлади особистості набагато активніше. Якби за ґуґління давали диплом, Президент би вже давно заробив собі на диплом психіатра, як мінімум.

Наступного дня Арестович, що виглядав дуже піднесено та втішено, шарився із чужим ножем. Ніж відібрала охорона, і він пішов жалітись Подоляку.

— І як нам з ним бути? — спиталась Верещук. — Вова, він сьогодні явився на роботу із людським ребром.

— Це старе, — Зеленський відмахнувся.

— Ні, старе було попалене, а це біленьке і свіже, — Верещук вперла руки в боки.

— Слухай, ну він як кіт, — Зеленський, що на початку волів звільнити Арестовича за першої-ліпшої нагоди, зараз навіть якось прикипів до нього душею. — Носить дохлих мишей, складає тобі на подушку, його тре похвалити і потайки викинути, щоб він не побачив.

—  Я взагалі думаю, що він те ребро наживо видрав, — поділилась Верещук. — В мирний час він такого не коїв. Принаймні, не на роботі. В нього скоро скелет буде в кабінеті зібраний.

— Ага, — байдуже кивнув Зеленський, розглядаючи звіти, — Ну, буде. Назвемо Жоріком. Або Рамзаном.

Верещук сплеснула руками і вийшла з кабінету Президента.

Пізніше Зеленський спустився на нараду ОП. Він був трохи раніше, і тому всі тільки всідались на місця. Навіть не дивлячись на Арестовича, він сказав:

— Льош, прибери, — маючи на увазі шматок кацапа, або іншу штуку, котру той вертів в руках.

— Кого? — спитався Арестович, підіймаючи трохи зацікавлений погляд на Зеленського. Той промовчав, але, проходячи повз, поплескав Арестовича по плечу.

— Кірєєва, бляха, — видихнув Подоляк, — Він мене дістав, що сил моїх нема.

Арестович байдуже знизав плечима. Як виявилось потім, Подоляка він почув. Із цими новинами, власне сам пан перемовник завітав ввечері до Президента. Той сидів за робочим столом із купою паперів і техніки.

— Вова, — Подоляк підійшов до його столу, криво посміхнувся і награно радісним голосом продовжив, — Я казав, як сильно я люблю тебе, як Президента?

— А якщо без цирку? — трохи роздратовано спитався той, — Кажи, що там. Тільки якщо ти домовився із кацапами про...

— Нє-нє-нє, — Подоляк виставив руку перед собою, — Нє. 

Він зробив паузу, важко вдихнув повітря. Видихнув.

— Кароче, я думаю... Наш Арестович прибрав Кірєєва, — врешті сказав, і поспіхом додав, — Ну, я тільки підозрюю. Я ж попросив, а потім він кудись зник, а потім найшли Кірєєва...

— А вмер від чого?

— Так кажуть, що застрелили, — невпевнено додав Подоляк.

— Ну нехай так і скажуть, що його було знайдено мертвим, і... що з ним там зробили, — Зеленський закотив очі.

— СБУ його шльопнули через зраду і під час втечі, — пролунав голос від відчинених дверей. — Я тут ні до чого.

Отримав у відповідь два повних недовіри погляди.

— Краще думай, як кацапам сказати, що Кірєєв всьо, — Арестович обійшов Подоляка і підійшов до стола Зеленського, — і як це повипливає на перемовини. Бувай, Міш.

Подоляк, точно розуміючи натяки і відчувши себе зайвим, поспішив забратись з офісу.

— Льош, — Зеленський суворо подивися на радника, — Припиняй. Ти що, навів на нього СБУ?

— Трошки, — Арестович знизав плечима.

Президент тяжко зітхнув.

— І що мені з тобою робити?

Арестович легко застрибнув на стіл, всівся і навіть трохи нахилився до Президента.

— А що ти хочеш?

— Щоб ти не тягав в штаб рештки кацапів і не прибирав людей за бажанням Подоляка, — відрізав Зеленський.

— А за твоїм бажанням?

Зеленський відповів відверто незадоволеним виразом обличчя. Арестович нахилився трохи ближче. В очах відблискувало світло люстри, і від того погляду ставало моторошно. Зеленський в такі моменти думав про те, що Арестович мріє і його ребра видерти і скласти в себе в кабінеті, щоб потім носитись із ними, ховати в ящиках стола і погладжувати, поки ніхто не бачить.

— Ну, скажи. І що ти зробиш, якщо я продовжу? — спитався той. — Звільниш мене?

Зеленський спохмурнів ще більше.

— Повикидаю всі цяцьки, — суворо одказав він, — І посаджу під домашній арешт.

Арестович був враженим до глибини душі, навіть відсахнувся від Президента.

— Вова, ми живемо в вільний країні.

— Льоша, по тобі психлікарня ридає кривавими сльозьми, — Зеленський відмахнувся, — А у нас військовий стан. Буде треба — забезпечимо тобі кімнату із м'якими стінками.

Арестович закотив очі.

— Я згоджусь лише в одному випадку, — проказав, посміхаючись. Зеленський посилено ігнорував холодок, що пробігся по шкірі.

— Якщо ти поїдеш зі мною, — ледь не прошепотів, окремо вимовляючи кожне слово своїм низьким, муркотливим тоном. — Бо якщо ти не почнеш нормально спати...

— Я зрозумів тебе, — нервово одказав Президент.

— Не схоже, — Арестович посміхнувся та зліз зі столу, — Зовсім не схоже.

Він пройшов до дверей, що вели з кабінету, але на половині шляху обернувся і сказав ту саму фразу. котру почув від Зеленського ще в перші дні повномасштабної війни:

—  Я буду стежити за тобою. Якщо ти даси мені хоч один привід...

Частина друга, де Арестович випробовує межі дозволеного.

— Вова, спать, — а в чужому голосі ніби крига відлунює.

По шиї із гучним тупотом у сталій тиші пробіглись мурахи. Коли він взагалі встиг зайти?

Президент підняв очі від тексту промови, повільно перевів погляд на радника, що вільною ходою абсолютно невблаганно наближався до його столу. Зупинився впритул, опустив руки на стіл, сперся всім тілом і трохи нахилився вперед. Вперився просто в очі. Зеленському на мить закортіло мати дуже довгий стіл. Принаймні, тоді Олексій би точно не міг отак над ним нависати. Загрозливо і лякаючи.

— Льош, — він виклично підняв брови, — Нагадай мені, коли ми дійшли від "ти сидиш смирно і не маячиш, інакше по тебе їдуть санітари" до "ти керуєш моїм режимом дня і наказуєш мені іти спати"?

Арестович зітхнув, навіть очі підняв догори, взиваючи до якихось умовних божеств, в котрих сам, як теолог, ані краплі не вірив. Сказав трохи роздратовано, ніби це було давно очевидно і зрозуміло:

— Тоді, коли ти це дозволив.

— Я не дозволяв, — одказав Зеленський.

— І тим не менш, ти зараз відкладаєш оці листки, підіймаєшся і ідеш спати, — знизав плечима радник. Мотнув головою в сторону дверей: — Шнеля.

 Зеленський відкинувся на своєму зеленому президентському кріслі, навіть ногу на ногу поклав. Протестно.

— Вова, тебе на руках віднести? — лагідно спитав Арестович, але при тому погляд він мав зовсім не лагідний і не добрий. "Або сам підеш, або по шматках винесу звідси" — казали його очі.

Зеленський у відповідь на те посміхнувся. Втомлено.

— Іноді мені здається, — він подався вперед і сперся руками об стіл, потім зручно підпер кулаком щоку, — Що ти би охоче вирвав мені якесь ребро чи там позвонок.

Дивився на Арестовича спокійно, але із напускною нудьгою у позі. Ніби намагався зрозуміти, чи радник вже небезпечний і його треба усувати, чи можна ще якийсь час потримати в ОП. Той у відповідь на висловлену думку оживився, навіть про погрози віднести Зеленського в ліжко забув.

— А тебе це лякає? — спитав.

Кортіло відповісти "да сам факт твого існування в тридцяти сантиметрах від мого обличчя лякає до усрачки", але Зеленський відмахнувся від цієї думки. Вперився в радника довгим поглядом.

— А ти хочеш мене лякати?

— А в мене виходить? — трохи насмішливо.

Стільки питань, і жодної прямої відповіді. Так, ніби підказки треба було шукати в голосі, інтонаціях, поглядах. Президент точно не збирався програвати і цій грі.

— Думаєш, я дозволю? — спитався, схиливши голову набік.

— Я думаю, ти вже дозволив, — Арестович закінчив раунд запитань. — Знаєш, адже я тут тільки через те, що ти дозволяєш мені тут бути, Вова. Я все ще працюю в ОП тому, що ти дозволяєш мені працювати. Тягаю шматки окупантів тому, що ти дозволяєш мені їх тягати. Шугаю тебе спати тому, що ти дозволяєш мені приходити сюди, говорити з тобою так, як я говорю, і слухаєшся мене.

Арестович нахилився трохи ближче, не зводячи прямого погляду темних очей з Президента.

— І з тобою я зроблю рівно те, що ти дозволиш мені зробити, — пошепки закінчив він своїм спокійним, муркотливим тоном.

Серце Зеленського зупинилось, пропустило усі можливі удари, а потім спробувало пробити собі шлях назовні через грудну клітину за допомогою істеричного стукоту об ребра та адреналіну, що вивільнився у кров. Володимир Олександрович зціпив зуби, опановуючи себе.

— Льош, — одказав він, напружуючись для рівного контроля кожного м'яза обличчя і безмежно дякуючи рокам кар'єри в шоу-бізнесі, — Я дозволяю тобі відвалити в туман і лишити мене у спокої, ферштейн?

Арестович навіть посміявся трохи. Вишкірив білі зуби. Зеленський подумав: "Блять, Вова, не лізь, воно тебе зжере". Радник не зсунувся зі своїх позицій ані на міліметр.

— Котра зараз година? — спитався.

Зеленський кинув погляд на планшет.

— Пів на третю ночі, — відповів неохоче. Він збирався досидіти до четвертої, потім піти поспати годинки чотири, потім в душ і знову на роботу. Арестович в його геніальний план не вписувався.

— Яка прикрість, — повільно продовжив радник, не зводячи із Зеленського очей, — Це саме той час, коли ти підіймаєш свій президентський зад і ідеш вниз, спати свої шість годин.

"А ти ще більше мене постресуй, я взагалі не зможу більше ніколи в цьому житті заснути" — подумав про себе Президент. Промовчав. Заплющив очі, розплющив, неохоче піднявся з-за столу. Арестович все одно не дав би йому ще попрацювати. Під наглядом радника вийшов з кабінету.

— Тобі не здається, що його все більше плющить із кожним днем? — спитався він у Тимошенка за ранковою кавою, косячись на Арестовича, який про щось розмовляв із Подоляком.

— Кого, Мішу? — невимушено перепитався Кирило, — Ну та, оті кляті перемовини нікому щастя не додають, розумієш...

— Та ні, — пошепки обірвав його Зеленський, — Арестовича.

— А, — Тимошенко оцінююче ковзнув поглядом по другому радникові, — А що, він почав таскати ще щось, окрім кісток?

— Тобто наявність у нього в кабінеті наочного посібника із анатомії тебе не смущає взагалі? — спитався Президент.

— Ну та нє, — той знизав плечима, — А що тут такого. Колінна чашечка взагалі досить миленько виглядає...

Президент нервово сьорбав свою каву. Арестович зловив його погляд і вишкірився у посмішці. Останні його посмішки не викликали такого відчуття відрази і брехні, і від того ставало відверто моторошно. Олексій не грав якусь роль, він був собою, а Зеленський уявити собі не міг, на що справжній Арестович був здатним.

— Чому він причепився саме до мене, — зрештою запитався в Подоляка, трохи пізніше, — Ти ж теж не спиш ночами.

— Так а я не Президент, — весело відповів той. — Це ти у нас значима фігура, Вова. Для країни. Не дивно, що люди за тебе турбуються і людям ти подобаєшся.

— Він якось від великої любові вскриє мені грудну клітину і вирве мені ребро, — пробурчав Президент, — Пом’яни моє слово.

— Тобі? — Подоляк закліпав очима. — Та нє. Хіба тебе кокнуть кацапські ДРГ, тоді на пам'ять видере. А так — ні.

— Як ти так із ним спєлся? — раптом із цікавістю спитався Президент. — І він тебе взагалі не лякає?

Подоляк знизав плечима. Посміхнувся собі під носа, але промовчав.

— Якось та й є, — просто одказав.

Зеленський потрохи намагався зрозуміти, як йому тепер жити із радником ОП, котрий в якийсь момент почав забирати з його рук чашки з кавою, ганяти його спати, зупиняти в коридорі та поправляти комір його куртки.

В процесі він мало замислювався, хіба обмінювався із Арестовичем багатозначними поглядами. На відміну від звичайних людей, котрі у відповідь на відверто красномовні погляди Зеленського могли ніяковіти чи, навпаки, дратуватись, Арестович, хоч і точно зчитував послання в далеку пішу подорож, ніяк не реагував.

 Коли Зеленський думав в цілому про ВСЕ те, що відбувалось, його хапали дрижаки. Коїлось щось точно недобре, і він не був спроможний точно оце "недобре" відслідкувати і зупинити, хоча б через те, що окрім Арестовича його голова була забита важливішими державними справами.

— Що це? — спитався, простеживши за плавними, динамічними рухами руки. Арестович поставив перед ним паперовий стаканчик із якимось логотипом, потягнувся поправити свою сіру куртку, що трохи збилась на плечі, опустив руку вниз і пробігся пальцями по столу.

Зловив погляд Зеленського, схожого зараз на кота, що спостерігав за червоною крапкою від лазеру. Задля цікавості помалював вказівним пальцем кола на поверхні столу. Президент не відводив очей. Тільки втомлено кліпнув.

— Зрозуміло, в тебе перегруз, — тихо підбив підсумки.

їЗеленський потер переносицю і глянув врешті радникові в очі. Краще би далі залипав на руки, бо під уважним, прицільним поглядом стало враз незручно. Ніби його на молекули розкладали, або наживо намагались здерти шкіру з кісток.

— А це матча-лате, — додав Арестович, побарабанивши пальцями по пластиковій кришці.

— Ага, — згодився Зеленський. Його погляд беззвучно промовляв "І що ти хочеш мені цим сказати?", проте Арестович, як і завжди, проігнорував це запитання. Подивився на годинника на руці.

— Матимеш півтори години, — повідомив просто, — Потім зайду.

— Навіщо?

— Розбиратись із твоїм перегрузом, — вишкірився у відповідь.

Зеленського ніби під холодну воду засунули. Він перешарпнувся, нервово глянув на Арестовича та нахмурився. Його геть не заспокоїли слова Подоляка про те, що Олексій не збирається його розбирати на шматки за життя (а от після смерті  — однозначно). Принаймні, на Мішу Арестович таким поглядом не дивився. Звідки тому було щось знати?

Трохи більш щасливий радник розвернувся та пішов геть, навіть не попрощавшись. Напружений Зеленський, що дивився на нього підозрілими широко відкритими очима, йому подобався більше, ніж той, що засинав за роботою.

І все, що було треба — посміхнутись йому. 

За виділений час Зеленський встиг навіть записати вечірнє щоденне звернення, поговорити із Штатами та домовитись про поставки. Досить туманна відповідь Байдена про те, що "ми переглянемо надіслані Вами вимоги" його зовсім не задовільнила і Володимир Олександрович вкотре наголосив на тому, що час спливає. Байден обіцяв зробити усе можливе, щоб пришвидшити процес.

Президент сидів, вільно розкинувшись на оббитому зеленою шкірою диванчику, навіть ногу на ногу поклав. Строчив листи, редагував завтрашню промову. Відписував представникам інших країн. В очах трохи підпливало від чорного тексту на білому екрані.

Арестович таки явився через обіцяні півтори години. Прийшов, завис в дверях, роздивляючись Зеленського, що вдумливо задрочив в планшет.

— Майже третя година, — сказав. Президент сіпнувся і підняв на нього роздратований погляд.

— Я в курсі, — прозвучало серйозно.

— Віддай, — попросив, забрав планшета з рук і поклав на стіл. Президент проводив його втомленим та нудьгуючим поглядом. — І розслабся. Я би сказав, що не кусаюсь, але не буду брехати.

Зеленський, що внутрішнє вже напружився, нервово склав руки на колінах. Зробив вигляд, ніби йому взагалі не упало, за чим тут прийшов Арестович, і навіть коли той легко опустився поруч на диван, лише запитально підняв одну брову.

— Подивись на мене, — прискіпливо оглянув, торкнувся пальцями його підборіддя, легко нахиляючи голову Президента праворуч та ліворуч, — Ні, так справа не піде. Ти вже пливеш.

Зеленський, котрий взагалі не викупав, що від нього хоче один зовсім не умовний Арестович, кілька разів мигнув очима та нахмурився. Сам Олексій точно знав, чого хотів, і, по-перше, хотів би подякувати дизайнерам кабінету, котрі закупили диванчики із фігурними дерев'яними підлокітниками, що мали ніби порожнину всередині.

— Знімаємо перегруз, — промуркотів. Сів напівобертом, зігнувши одну ногу в коліні, пальцями синхронно торкнувся вилиць Зеленського легко перебіг вниз, по лінії щелепи, трохи розім'яв перенапружені м'язи шиї, опустився на плечі. — Розвантажуємо свідомість.

Зеленський навіть очі прикрив, трохи засипаючи від теплих доторків. Дарма. Чужі пальці з плечей перейшли нижче, пройшлися по його руках, ковзнули на спину, легко торкнулись м'язів попереку...

А потім Арестович вчепився руками в нижній край його футболки і потягнув догори, стягнув з Президента і кинув кудись на підлогу. Рукою натиснув йому на грудну клітку, змушуючи відхилитись назад. Шалено кліпаючий Президент навіть не встигнув помітити, коли його радник встиг стягнути із себе спортивну флісову куртку і завести його руки догори, щоб перемотати і закріпити їх в районі підлокітника за допомогою довгих рукавів і кількох міцних вузлів.

Поки Зеленський, вражений до самих п'яток, намагався порухати зв'язаними навхрест руками, Арестович так звично, ніби вже сто разів із ним це пророблював, закинув його нноги на диван, влаштовуючись поміж них. Загалом підтягнув Зеленського ближче, наскільки це було можливо. Пробігся пальцями від колін по зовнішній стороні стегон; вже сильніше провів правою рукою про животу і зупинився на ключицях, відчутно натиснувши і притискаючи Зеленського до поверхні дивану.

Той, трохи оклигавши, зібрався щось видати, але замість слів зустрівся із поглядом Арестовича. Спокійним, владним абсолютно і точно хижим. Очі Зеленського широко відкрились від шоку. Десь на межі свідомості він відчув, ніби час навколо них зупиняється і перетворюється на липкий та в'язкий сироп.

Тверда рука на його грудях, легка посмішка, примружені очі. Його власне серце, зробивши добру паузу, калатає так швидко, що радник навіть бачить пульсацію і слабке подьоргування вен на шиї. 

Очі в очі. У Зеленського після першого шоку погляд стає таким впертим, трохи розлюченим, відверто войовничим. Олексій опускає руки на чужі ребра, рахує виступаючі кістки пальцями. Перебирає. Утримує зоровий контакт. Точно знає, на власному досвіді, що нижні пари трохи згибаються, якщо на них надавити, і вирвати їх буде легше, ніж інші. Проводить руками вздовж боків, до лопаток... 

Посміхається так, в своєму звичайному манері. Нахиляється зрештою, повільно веде носом лінію вверх, по грудній клітині і до шиї, відчуваючи, як Зеленський різко видихає, як разом скорочуються усі м'язи і він напружується, вигибається, але все же подається трохи ближче.

Цілує в шию. Цілує, тому що знає, як важливо не лишати зайвих слідів там, де їх можуть побачити. Тільки торкається, а Президент вже сіпається, видихає повітря і кусає губи.

Не говорять, взагалі не говорять, навіть не думають говорити: Арестовичу не потрібні слова, щоб робити те, що йому кортить робити; в словесний пінг-понг він побавиться із Зеленським пізніше. Володимиру ж Олександровичу і сказати нема чого, навіть якби хотілось: думки всі поплутані і його самого ніби паралізувало, ніби весь разом якось напружився, завмер, і якось вийшло, що зі сторони спостерігає і за Арестовичем, і за своїми руками, і за футболкою, котру з нього спочатку стягнули, а потім кинули на підлогу.

Арестовичу подобається все: від рваних видихів і теплоти чужого тіла, до стояка, шо він відчував, нахиляючись над Президентом. Живі люди теплі. З ними все зовсім не так. Провів долонями по спині, відчуваючи, як від його доторків спочатку напружувались, а потім розслаблялись трапецієвидні м'язи; як Зеленський нервово рухав лопатками. Замріявся на мить, цілуючи його шию і навіть вже рота відрив, щоб цапнути, але вчасно зупинився, натомість закусив губу та прижався до чужого тіла, дряпаючи його щетиною.

Зціпив зуби; він взагалі раніше часто зчіпляв зуби, коли його щось не влаштовувало або доводилось терпіти. Напруження м'язів, що він відчував щелепою, трохи відволікало. Зовсім трохи. Потім він перейшов на стискання кулаків, а потім взагалі відмовився від цієї надто очевидної для інших звички, тільки от іноді вискакувало.

Арестович завмер, просто вслухаючись в чужі вдихи та видихи, в стукіт серця. Що б Зеленський собі не фантазував, а рвати з нього наживо ребра або оці миленькі лопаточки було би просто кощунством. Живим він був набагато приємніший на дотик, вигляд і запах зокрема.

Все ж не втримався, нахилився і зімкнув зуби на плечі; вперше почув тихе скавуління від Зеленського. Жодних заперечень ані коли затягував з нього футболку, ані коли руки зав'язував над головою. Насправді, Арестович очікував як мінімум тисячі запитань чи кількох посилів, і навіть готовий був вербально пояснювати, що, навіщо і як він буде робити, проте це все не знадобилось.

Притискав його до себе, проходячись пальцями по поясниці, чіпляючись зубами за ключиці, лишаючи на шкірі червоні сліди, витягаючи із Президента стогін за стогоном, притискаючись так, максимально близько, що і власна футболка почала відверто заважати, як якийсь непродуманий, зайвий бар'єр між ними.

Подоляк ввірвався до кабінету без стуку, завчасного оповіщення чи взагалі вітального слова. Зупинився, швидко оглянувши картину перед ним: нога Зеленського на стегні його радника, руки зв'язані чужою кофтиною і прив'язані до ручки дивана, футболка на підлозі. Пальці Арестовича на його боках, зверху на ребрах.

— Льоша, да йоб твою мать, — видав він, пройшовшись поглядом по чоловікам на диванчику, — Розв'язуй Президента, тут пиздець.

Арестович незадоволено стиснув зуби, але потягнувся руками до вузла, послабив, розплутав руки Володимира Олександровича. Підняв футболку з підлоги та вручив йому, трохи відсунувся навіть, дозволяючи забрати ноги і теж сісти рівно.

Зеленський, все ще в шоці від того, що майже відбулось і від того, що взагалі відбувалось, швидко натягнув футболку, кліпаючи очима. Перевів погляд на Подоляка.

— Тобто тебе взагалі нічого не смущає? — спитався сипло, очікуючи якоїсь більшої реакції. Арестович вирішив, що наступного разу вони із Зеленським таки будуть говорити в процесі, тому що він хоче чути його хриплий, просівший голос.

— Вова, мене смущає те, що кацапи о третій ночі танками обстрілюють ЗАЕС, — відрізав Подоляк.

Зеленський скочив із місця. Арестович закрив обличчя рукою в виразі вічного фейспалму.

— Вони ЩО? — перепитав, відбираючи планшет.

— Міцніше тримай, — Міша вручив Президенту гаджет, що мав в руках, — За хвилини три нарада. Потім треба дати офіційну заяву.

— Да блять, — Зеленський подивився шоковано на одного радника, потім перевів погляд на другого, — Це все дійсно відбувається, чи я заснув і мені сниться нічне жахіття?

— Відбувається, — підтвердив Арестович із відсутнім видом, закинувши ногу на ногу.

— Злиться, — пояснив Подоляк Зеленському тихо, і додав тут же гучніше: — Ну сорян, Льош, кацапи спеціально підібрали час, щоб вас зупинити. 

Той у відповідь закотив очі.
 

Категорія: Знамениті актори/акторки Знамениті актори/акторки, Гумор, Психологія, Популярні коміки, Політичні постаті, Слеш | Додав: JavaScript | Теги: Олексій Арестович, Володимир Зеленський
Переглядів: 1545 | Завантажень: 0 | Коментарі: 4 | Оцінка: 4.7/3
Ставлення автора до критики: Обережне
Кращий відгук:
Всього коментарів: 4
ОХ, це вийшло ну просто дуже гаряче, навіть без рейтингу! Заінтригували конкретно, особливо з соціопатом Арестовичем, котрий готовий усіх кацапів зарити для свого Президента. Навіть сумнівів немає, що дав би хто волю Арестовичу, так і було б. А у кінці так взагалі, фантазія розійшлася не до жартів. Щось дуже хочеться побачити що буде якщо такого Арестовича кинути з Президентом наодинці... Все-таки сподіваюся, що ви напишете рейтинг з Президентом, ДУЖЕ сподіваюся. Дякую за такі шедеври!

Матінко, як же мене винесло з пальця кацапа, який прикольно згинається, я заледве власним сміхом не подавилась. Авторко, ви прекрасна і ваші творіння також!!!

АААА, ох, ну це було ТАК гаряче, я разів десять згоріла поки читала!! Ну просто слів немає наскільки чудово у вас вийшло нагнати еротичну та небезпечну атмосферу, ох. Окремо дякую за зв'язаного Президента, тепер тільки про те і буду думати дивлячись його звернення... І буду перечитувати увесь день, бо зупинили на такому моменті, що я чудово розумію Арестовича...

В третє перечитую. Це дуже цікава робота і дуже правдиво описаний соціопат Арестович. Захоплююсь вашою роботою і дякую!
Момент з ребрами змусив посміхатись ніби я несповна розуму
Чекаю продовження

avatar
Гостре питання
Завантаження...