menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 06.04.2022 в 23:47
Фанф прочитано: 1631 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 12 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Його Президент. Частина 2


06.04.2022, 23:47

Частина сьома, де мрій не справджується, але Зеленського продовжують берегти і навіть змушують трохи спати.


Зеленський повернувся з лікарні живий, цілий та неушкоджений. Злий, як усі дев'ять поверхів пекла разом узяті. Арестович роззявив було рота, щоб щось сказати про "радій, що не пристрелили", але зловив палаючий вогнем погляд і стулився одразу.

Менше за всіх йому було треба напрошуватись на роль блискавичника для люті Президента. І він просто посміхався собі під носа, заглядав в стрічку на Фейсбуці. Жартував про Чорнобаївку. Записував відео. Слухав ниття Подоляка про "відбитих кацапів" і шкодував, що у нього не заникан десь коньяк.

— Як малим дітям пояснюємо, — стогнав Міша, — Прийшли "денацифікувати", да бля, де ви бачите нацизм? Де притискають російську мову? Давайте обговоримо на конкретних прикладах, звідки ви то взяли?

Подоляк уронив голову на складені руки і пробурчав:

— Уяви собі, мені вчора ляпнули, що Бандера керує Зеленським.

Арестович вперше оживився за всю розмову. Він, мріючи про коньяк, вислуховував Подоляка, вставляв "ну-ну, Міш" і "вони просто розумово відсталі, та".

— В теорії, цілком могло би бути, — Олексій примружив очі, — Може, в нього вселився бойовий дух Степана Андрійовича. Аби тільки цього разу не вмерти від рук кацапських спецагентів.

Подоляк підняв голову зі столу. Подивився на друга роздратовано.

— По-перше, не ляпни таке десь на камеру, бо русня з розуму зійде, — він втомлено потер носа пальцями, — А по-друге, щось ти багато із Зеленським носишся останнім часом. Або мало. Незвично, коротше.

— Я? — щиро здивувався Арестович, котрий дні три обмінювався із Президентом тільки кивками і короткими привітаннями, — Тобі здається.

— Мені здавалось, що нам перепадуть польські міги, — відрізав Подоляк, — А тут я впевнений. Ви спочатку братались і спали вобнімочку, а тепер що, посварились? Ти ж в курсі, що не на часі?

— Все не на часі, — туманно відповів Арестович.

— Льош, — почав Подоляк, — У нас тут психологів нема, за мікрокліматом всередині колективу стежимо самотужки, дорослі люди.

— Звідки ти слів таких набрався?

— Семінари твої на ютубчику дивився.

— Серйозно? — голос Арестовича навіть став трохи вищим від здивування.

— Та, — потягнувся, — Я під них сплю іноді. Але ну і несеш ти пургу... То що у вас, блін, трапилось?

Арестович завис, думаючи, чи говорити, чи ні. Він вже робив спроби перевести тему, але Подоляк вперто вертався назад. Схоже, звичка з перемовин.

— Я був проти того, щоб Володимир Олександрович йшов до лікарні, ризикуючи своїм життям, — повільно, ледь не по складах з себе вичавив.

— Ну, мені здається, що проти не була тільки Верещук, але вона би його і в гумкоридори запхнула, — Михайло вишкірився, але Арестович не підтримав його, — Ладно, тупий жарт. По коридорах і так стріляють, був би там Зеленський — стріляли би втричі більше.

Арестович тільки зітхнув.

— І це все? — спитався Подоляк. Підставив кулак під щоку. — Ви реально на тиждень розісралися через це? Льошик, скіко тобі рочків?

— Давай ти не будеш використовувати мій вік для підступних маніпуляцій, — низьким тоном пробурчав Арестович, — Ти лише на три роки старший від мене.

— Льоша, а не я розісрався із Президентом під час війни в країні, — Подоляк розвів руками, — Може три роки такі щось важать?

Арестович закотив очі. Демонстративно. Та на Подоляка таке не діяло.

— І що ти хочеш, щоби я робив? — врешті невдоволено спитався, навіть губи піджав, — Пішов і сказав "Вова, я радий що тебе не вбили, більше так не роби"?

— Ну а шо, — Михайло нервово повів плечами, — Чи ти до кінця війни будеш дутись і з ним не розмовляти?

— Ти все надто ускладнюєш, — пробурчав Арестович, — Все не так погано. Я не "не розмовляю" з ним...

— Ой, Льош, — навіть легко стукнув рукою по столу, — Ви як підлітки, їй-богу. А вам обом за сорок.

Арестович у відповідь лише роздратовано зітхнув. Проте, через кілька хвилин незручної тиші, він все ж проговорив:

— Добре, я тебе зрозумів.

Подоляк фиркнув, вирішивши не продовжувати цей діалог. Мало йому було русні, що виносила йому мозок, переконуючи у тому, чого ніколи в Україні не було, так ще й Арестович найшов собі про що накрутитись.

До переговорної завітав втомлений Федоров, мовчки огледів двох радників. Тихо спитав:

— А наш де?

— Заборонена інформація, — відбив Подоляк ліниво, — За такі розпитування по тебе вже виїхало СБУ.

— Та там Нестле з кацапського ринку ніяк не звалить, — пробурчав Федоров, — Може, він би поговорив із швейцарцями абощо, мене ж вони не слухають. Тім Кук, курва, слухає, а вони чисто нуль на масу. Мразі.

Подоляк зітхнув і знову затягнув свою пісню про росіян, що на перемовинах заливають йому про культ Бандери. Арестович обрав звалити подалі, щоб знайти якесь менш наповнене негативом місце. Ноги звично привели його під кабінет Зеленського. "Тоді, так і треба" — вирішив він про себе, поки терпів обмацування від охорони.

— Вов? — запитався з порогу.

Зустрівся із втомленим поглядом Президента. Завис, тільки двері причинив. Склав руки на грудях і зрозумів, що фіга з два він прийшов вибачатись. Не хотів. Не вважав себе винним.

— Не знаю, навіщо я взагалі прийшов, — так і видав Арестович.

— І ти вирішив мене тим грузити?

— Подоляк там виливає душу на Федорова. Він тебе шукав.

— Подоляк чи Федоров? — прозвучало зовсім вбито, жодних ознак життя в тоні.

— Федоров, — тихо відповів Арестович.

— Добре, я йому напишу, — Зеленський повернувся до планшету, очевидно для всіх закінчуючи розмову. Проте, Арестович не сунувся з міста.

— Льош, не маяч, — попросив втомлено.

— Ага, — згодився одразу.

Згодився, підійшов ближче до столу, зупинився праворуч. Сперся на край, розглядаючи друковані документи, папки, складені один на інший звіти, стаканчики з-під кави.

— Ти знов не спиш нормально? — спитався з-за плеча.

Зеленський накрив очі рукою, виражаючи всім тілом глибокий фейспалм.

— Війна швидко не закінчиться. Пора режим встановлювати. Іди в підвал.

— Сам іди в підвал, — відповів втомлено, але почав посміхатись від того, наскільки нелогічно і кострубато складалась розмова.

— Тільки з тобою, — Арестович опустив долоню йому на плече, — Давай-давай-давай.

Зеленський навіть чомусь послухався його, важко піднявся з-за столу, забрав телефон, прокрокував крізь кабінет до дверей. Однаково збирався вже іти.

— Вова, — його зупинив голос Арестовича.

Президент повільно обернувся. Олексій хотів сказати щось про його надмірно виражене бажання отримати кулю в лоба, і про все, що піде за тим. Хотів сказати, що Зеленський зовсім про себе не дбає, і що скоро відкинеться від серцевого нападу із такими дозами кофеїну. Замість того сказав:

— Вов, я хвилююсь за тебе, — тихо, навіть не впевнений був, що Зеленський його чує на відстані, — Можеш, звісно казати, що я тут тобі ніхто і не маю права, але я неспокійний, коли ти ризикуєш власним життям.

— У нас війна, — одказує теж пошепки, але без злості, — Ми всі ризикуємо своїми життями. Нас всіх можуть вбити.

— Ти ризикуєш більше за інших.

— Якби, — кинув розчаровано, обернувся і вийшов за двері. Арестович лишився в кабінеті сам.
 

Частина восьма, де дорослі люди вчяться говорити словами через рот, а Арестович розуміє щось нове про себе.


Після тої маленької розмови все ніби повернулось на звичні кола. У Банкової нарешті виробився певний розклад, були завезені ліжка для сну і облаштовані спальні в підвальних приміщеннях, також туди ж спустили усі необхідні прилади та техніку на випадок прямого влучення в будівлю. Залужний не був параноїком, і тому, коли він упевнено казав "да, і оце не забудьте, його теж на низ", у Арестовича завмирало серце.

Зрештою, Банкова йому подобалась. Місцями очі боліли від позолоти і пишності, і хотілось забратись геть в більш сучасну частину будівлі; іноді він навіть віднаходив у цій красі свій, особливий шарм. Якби він приділяв більшу увагу своїм враженням, то давно б зрозумів, що цей "особливий шарм" обстановка набувала, коли на горизонті маячив Президент: сидів в своєму кабінеті, обговорював із Кабміном стан справ або просто крокував коридором у темно-зеленій формі. 

Арестович, не знаючи, що коїлось у нього в голові, як завжди, сидів у спільному коворкінґу, закопавшись в отримані звіти. Зрідка відволікався на сторінку в Інстаграмі. Президент поруч щось пошепки промовляв, ніби містично-магічне заклинання. Повторював промову перед... Швейцарією? Якусь із тих, з котрими до нього докопався Федоров.

— Диви, — Арестович без попередження сунув Зеленському під ніс свій пост з Інстаграму, де перефотошопив плакат ведучої на "Арестович, я хочу від тебе дітей".

— Не смішно, — відказав Президент. Навіть трохи спохмурнів.

— Ревнуєш? — спитався Олексій, посміхаючись, але чомусь замість звичних підколок у відповідь отримав тишу. Подоляк би закотив очі і відпустив шпильку про перуку чи стару рекламу прального порошку. Але Зеленський дивно і якось незвично замовк.

 Арестович відірвався від телефону і поглянув на роздратованого Президента, не до кінця ще розуміючи, чому і сам відчував, ніби ляпнув щось дуже і дуже... не те.

— Припиняй ті жарти, війна в країні, — тихо одказав Зеленський і відійшов за планшетом на інший кінець конференц-залу.

Арестович лише напружено дивився йому в спину.

— Я щось не так... — спитався він пошепки у Подоляка, котрий бився над транскрибацією перемовин.

— Забудь, — одказав той, кинув короткий погляд на Зеленського, і додав зтиха, — Війна.

Арестовичу хотілось додати "Да не тільки", але він стримався. Може, дійсно війна, і в нього їде дах? І в Зеленського теж. І у всього Офісу Президента разом узятого теж їде дах. Він надто часто про це думав. Якби думки справджувались, Банкова би давно перетворилась на міську божевільню.

Олексій оглянув людей навколо: буркотливого Зеленського, що кожного дня ніби все більше марнів від почутих новин, Подоляка, котрого вже дістали перемовини, Рєзнікова із замацаними окулярами. Кудись подівалась Верещук і десь бігав Єрмак.

За час війни вони стали якось ближче, не так, як було раніше. Менше офіціозу, менше суперечок, менше розглядів. Максимальна оперативність, і він вже для більшості не "Олексій Миколайович", а "Льоша", якщо не "дєвочка-конфєтка". Подоляк так кликав його, коли хотів побісити. Спільна загроза змушувала всіх діяти, як один організм із одною метою: знищити ворога. І Залужний із хитровидуманими планами дій, і Зеленський із промовами, і радники, і міністри, і Офіс Президента, і всі оператори, монтажери і режисери працювали на одному фронті.

Арестович думав про своє минуле: багато думав про довоєнний час, багато згадував. Як він тільки потрапив до Офісу Президента, як хотів іти цієї зими. Як на початках незадоволено дивився на Зеленського, очікуючи побачити перед собою блюзніра і клоуна, що випадково зайняв президентське крісло.

І наскільки він був здивованим, зустрівшись із Володимиром Олександровичем обличчям до обличчя. Наскільки справжня людина відрізнялась і від змальовано Слугою Народу Голобородька, і від "квартального" Зеленського, і від розтиражованого ЗМІ "клоуна-президента".

Коли Арестович ще пару місяців назад, абсолютно спокійний і впевнений у своїх словах, казав, що Зеленський не кине країну, не здасть її у війні, а буде битися до кінця — він мав для того всі підстави. Бачив, відчував цю заховану сталь всередині живої людини: в жестах, в ледве вловимій напрузі, в надламаному вигині брів. Якби його хтось спитав, він би сказав, що спокійний за країну не через те, що п'є якийсь там Арестол, а через те, що на чолі стоїть Зеленський.

— Не всі ми його обирали, — проговорив Арестович собі під носа, ковзаючи очима по звітах, — Але тепер він наш Президент.

Він ще довго думав про це.

Думав, читаючи звіти, думав, коли Зеленський пішов таки записуватись, думав, коли Верещук втекла дзвонити Червоному Хресту, думав, коли розпочались перемовини і Подоляк випхав його з "коворкінґу". 

Думав по дорозі до залу із трибуною, де Зеленський записував чергове звернення. Стрів його на порозі.

— Слухай, ми можемо поговорити? — спитався. 

Зеленський кинув погляд на годинника. Знизав плечима.

— Та, маю хвилин п'ятнадцять.

— Чудово, — Арестович зробив крок вперед, змушуючи Президента на крок відступити. Двері причинив за собою, заодно зловив кілька підозрілих поглядів від хлопців із автоматами.

— Скажи їм, що я безпечний, а, — попросив тихо. Зеленський лише посміхнувся у відповідь.

І тиша. Олексій сам не знав, що сказати, просто дивився на втомленого Президента із легкою посмішкою на вустах.

— Це все? — спитався той, трохи напружуючись. Арестович міг принести з собою і погані новини. Багато поганих новин. Особливо, коли отак дивився: зосереджено, не відводячи погляду, ніби вичікуючи найменших змін у виразі обличчя Зеленського.

— Ти що, — врешті спитався радник, прискіпливо розглядаючи Президента примруженими очима, — Насправді мене... ревнуєш?

Не ті погані новини, про котрі він підозрював. Зеленський разом видихнув напругу, і з тим ніби ще більш втомленим став. Вже без посмішки, із темними колами під очима, в своїй вічній темно-зеленій футболці, на котрій іноземці з легкої подачі рашистів вже встигли розпізнати нацистський хрест.

— Льош, — він сказав спокійно, — Ти саме про це хочеш зараз поговорити? Під час війни?

Не заперечив, не злякався, навіть не спробував посміхнутись, віджартуватись, чи звалити все на втому. Спитався серйозно і навіть якось безбарвно. Як про доконаний факт. Лишився стояти, де був, тільки голову набік схилив у німому питанні.

До Арестовича повільно, мов до дуже довгошийого жирафи, доходило усвідомлення того, що Зеленський вже собі все зрозумів. При чому, все зрозумів першим. Виходило, ніби Президент дуже і дуже давно в усьому розібрався, поставив де потрібно крапки, з'єднав потрібні точки, і зараз дивився на нього запитально і трохи незадоволено, ніби Арестович у критичній для країни ситуації підняв тему правильної назви для сира і сира. Ніби питав про щось, вже сто разів обговорене, усталене і навіть забуте.

Олексій мав би сказати "Так, не на часі, ти правий" і взагалі закрити ту тему. Зеленський, напевно, все знав вже коли вони сварились через візит до лікарні; знав, коли Арестович у найнаглійший спосіб "засинав" у нього на плечі; знав, може і відколи Олексій вперше згадав його в якомусь із інтерв'ю.

— Якщо ти зрозумів... — тихо почав Арестович. Далі рвалось дитяче "то чому ти мені не сказав, а?", але він зупинив себе.

— Льош, — Зеленський склав руки на рівні грудей, — Я одружений, ти одружений, плюс у нас тут ще трохи інші справи. Забудь, і пішли працювати.

— Чекай, ти казав "п'ятнадцять хвилин", — одказав Арестович, у котрого тільки почала прояснятися загальна картина в голові, — Тобто, я один не в курсі того, що між нами відбувається?

— Ото ти зараз от серйозно? — тихо перепитав, навіть голос просів до рівня реклами Шарму, — Що означає "не в курсі"? Я від початку військового стану прокидаюсь поруч із тобою, якщо не в твоїх обіймах, ти постійно маячиш десь на горизонті, турбуєшся про мене, намагаєшся несмішно жартувати...

— Дійсно, виглядає досить очевидно, — вдумливо проказав. — Я і не думав, що...

— Льош, ти йобнутий ілі да? — спалахнув Зеленський. Високо підняв брови, все ще не вірячи в те, що радник його не розігрує, вдаючи дурня.

— Да в смислє йобнутий, — Арестович, здавалось трошки підхопив від Зеленського отой запал, — ти мій Президент, я думав це... патріотизм.

Зеленський двічі кліпнув очима. Арестович протер руками скроні і тихо додав:

— Або божевілля через війну.

— Так, все, — Президент зробив різкий жест рукою, відмахуючись від цієї розмови, — Вважай, що п'ятнадцять хвилин пройшло. Договоримо, коли ти розберешся із собою, патріоте.

Він обійшов Арестовича, і навіть встиг схопитись за ручку двері.

— А ти, виходить, із собою розібрався? — спитав його, навіть не обернувшись.

— Так, — роздратовано видихнув Зеленський.

— І тому прийшов сваритись через поїздку в лікарню, — ледь не по складах промовив. От чого його не відпускала думка про те, що говорили вони тоді вони про щось зовсім інше. 

— Так, — згодився повторно.

— Тоді вважай, я теж вже розібрався, — проговорив тихо, і кинув через плече, обертаючись: — Я зрозумів, що спокійний зараз через те, що саме ти керуєш державою. Я вірю в тебе, і мене панічно лякає думка про те, що через твою впертість тебе може пристрелити якійсь рашистський снайпер. І мені чомусь не байдуже, скільки годин ти спиш, скільки кави п'єш, і наскільки рівно б'ється твоє серце.

Зеленський розтиснув пальці, рука ковзнула по ручці вниз. Посміхнувся про себе. Обернувся теж, щоб зустрітись поглядом із серйозними очима радника.

— Зізнаєшся в коханні? — спитався.

— Виходить, що так, — одказав.

— І що нам тепер із тим робити? — Президент переривчасто видихнув, — Льош, війна.

— Війна завтра не закінчиться, — Арестович знизав плечима, —  І ми, якщо пощастить, до завтра не зникнемо теж. І...

Він замовк. Все так дивно відбувалось. От він, абсолютно упевнений у власних діях, ледь не мітлою ганяв Зеленського спати, а от виявляється, що про мотиви таких дій він навіть не замислювався. А Зеленський встиг замислитись. Чорти.

— І? — перепитав Володимир Олександрович, не дочекавшись завершення думки.

— І п'ятнадцять хвилин вже пройшло, — договорив Арестович.


Частина дев'ята, котру, я сподіваюсь, ніколи не побачить Володимир Олександрович.


— Міша, — Арестович бовтав ногою, вдумливо спершись щокою на плече Подоляка, від чого усі слова звучали більш змазаними і менш зрозумілими, — Скажи мені, як ти розумієш, що це саме воно?

Подоляк, що сидів поруч на диванчику і писав пости в Телеграм, Твіттер  та Фейсбук одночасно, навіть відволікся від роботи. Поворухнув плечем, трохи струшуючи Арестовича.

— Льош, скільки тобі рочків? — спитав автоматично замість відповіді. — І що таке "воно"? Книга Кінга?

— Я зрозумів, — серйозно промуркотів Арестович, ігноруючи шпильки, — що дійсно люблю Зеленського.

— Ми всі зараз любимо Зеленського, — Подоляк навіть повернувся до редагування поста, — Такий зараз час.

Він раптом зупинився, згадуючи, як легко Арестовичу вдавалось приспати Володимира Олександровича, як він намагався тягати Президенту каву, як сварився через візит до лікарні...

— Ну, може ти трохи більше за інших, — тихо додав. Потім завмер. Відклав телефон, — Чекай. Льош, ти зараз от прям взагалі серйозно?

— Ага.

— А він що?

— А він в курсі, — флегматично відповів Арестович, крутячи в пальцях телефона, — І СБУ, виявляється, в курсі. Може, бляха, пару мільйонів українців теж в курсі. Я одного не розумію, чому я був останній в черзі на інсайт?

— Ну як тобі сказати, — Подоляк навіть руками розвів, — Ми всі, думаю, трохи іншим були зайняті. І що ви вирішили?

— Да нічого не вирішили, — Арестович закотив очі, — Що ми можем вирішити.

— Льош, то, звісно, максимально очевидна штука, — Подоляк знову взяв до рук телефона, — Але не грузи зараз Зеленського. Йому і так важко.

— Я і не збирався, — в його тоні ковзнули ображені нотки. Арестович провів пальцем по екрану, розблоковуючи телефон. З заставки екрану на нього дивився трохи молодший пан Президент, що яскраво посміхався, стоячи серед соняшникового поля. 

Коли Зеленський зробив це фото, щоб привітати аграріїв, то навряд чи він знав, що колись воно набуде прихованого символізму: посівна, мертві окупанти, незламний Президент вільної країни. Арестовичу подобались старі фотографії, що вривались в його світ ніби з минулого життя, нагадуючи, що колись було трохи легше, трохи інакше, не гуркотіло ППО, бомби не падали на мирні міста, а Зеленський виглядав куди молодше і посміхався щиро і легко.

"Квартал почати передивлятись, чи що?" — подумав Арестович. Джерело його спокою, стоячи в оточенні соняхів, посміхалось йому з екрану телефону.

Олексій вдумливо прогортав стрічку із новинами.

 — Котра там година?

— Двадцять три по, — відповів Подоляк, закінчуючи розсилати пости по різних мережах.

— Тоді я пішов.

Арестович піднявся із Подоляка, потягнувся і вийшов із кабінету. Минулого разу під час розмови із Президентом він не витримав ваги усвідомлення і ганебно втік, пославшись на те, що виділені Зеленським п'ятнадцять хвилин вже закінчились.

Покинувши втомленого Михайла Михайловича, радник ОП встиг погуляти Банковою, зробити кави, вийти на вулицю та подивитись на зорі з хмарками, слухаючи, як гримить артилерія. Посміхаючись, він зупинився неподалік від Зеленського, що в хвилини затишшя записував нічну промову просто неба перед будівлею, наочно демонструючи усім, що нікуди він не втік.

Президент максимально оперативно реагував на усі підозри про втечу новими зверненнями або відео, що знімав на фронталку. Це було для нього важливо.

Після завершення зйомок Володимир Олександрович, подякувавши операторам, підійшов до нього із якимось питанням, проте не встиг задати. Отримав в руки паперовий стакан із ще теплою кавою, а Арестович похлопав його по плечах, незадоволено відмітивши, що на нічному повітрі Зеленський встиг трохи змерзнути.

— Ти ще зляж мені тут із застудою, — він потягнув Зеленського назад, до будівлі.

— А що, не будеш тягати мені курячий бульйон? — спитався награно-ображено.

— Ні, буду тягати тобі балони із штучним киснем, — відбився Олексій.

— Та якби, коронавірус ми ж вже перемогли, — вишкірився Президент, сьорбаючи каву на ходу, поки охорона не помітила і не відібрала. Він-то Арестовичу довіряв, а от хлопці із автоматами — ні. І навіть на його прохання припинити докопуватись до радника не відреагували належним чином, попросили не заважати робити свою роботу, якщо він хоче ще рік-другий потоптати ряст.

— Куди ми ідемо взагалі, — спитався Зеленський, але без питальної інтонації, а ніби трохи сварився. — Льош?

— Поняття не маю, — в тон йому відповів Арестович, лавіруючи між мішків із піском. Зупинився посеред темного коридора і оглядівся. Світло місяця ледве пробивалось крізь великі вікна, а вимикачі знаходились десь або на початку, або в кінці коридора.

В темряві він був раптово схоплений за руку і відтягнутий кудись з середини коридору до стіни, за колонну. Зеленський поставив каву на підвіконня і завмер перед Арестовичем.

— У нас секунд тридцять, поки браві хлопці із автоматами не прийдуть по мою душу, — колишній комік, тепер Президент України, пробував пожартувати. Насправді, по часу до обходу у них було хвилин зо п'ять.

Арестович кивнув, не до кінця розуміючи, що ці "тридцять секунд" все-таки значать. В темряві дуже слабко розрізняв риси Президента, і не помічав ані лукавої посмішки, ані того, як демонстративно він стріляє очима. Зрештою, той не витримав і запитав:

— Так ти мене цілувати збираєшся, чи мені навшпиньки стати треба?

— Я... що? — перепитав Арестович. Зеленський не став чекати, просто схопив Арестовича за комір футболки і потягнув на себе. 

Скільки би сантиметрів різниці між ними не було, це все було компенсоване одним різким рухом руки. Володимир Олександрович, все ще посміхаючись, наблизився настільки впритул, що відчував на губах гарячий подих Арестовича і рух повітря, коли той вдихнув, щоб щось спитати.

Всупереч усім надбанням, усьому  внутріньому спокою, знанням філософії та загальній природній балакучості, в світі існувало щось, що вводило Олексія в тотальний ступор. Це "щось" він помилково називав патріотизмом на перших порах, і це "щось" не давало йому спокою, коли він дивився на Зеленського, що припинив спати, глушив чашками каву і мерз на вулиці.

Якби йому дали можливість, Арестович би, напевно, спитав щось дуже банальне, по типу "А чого тридцять секунд?". Але можливості він не отримав.

Зеленський перехопив початок слова своїми губами і повільно, все ще утримуючи радника за комір футболки, поцілував. Потім швидко торкнувся кутика губ, зловивши чужу посмішку.

— Я так розумію, — в проміжках між легкими поцілунками встиг такі-видихнути, — говорити ми  не збираємось?

— А ти хочеш зараз говорити? — Зеленський перепитав таким тоном, що в голові радника саме питання нівелювалось ще до його постановки

— Ні, — одказав Арестович і у відповідь Володимир Олександрович досить слабко цапнув його за губу. Олексій спробував кусатись у відповідь, але Зеленський, ледве чутно сміючись, відхилявся, не даючи себе упіймати.

Зрештою, радник опустив руки йому на плечі, притягаючи до себе, обіймаючи та відбиваючи жодне бажання втікати взагалі кудись. Зеленський навіть пальці навколо коміра розімкнув, щоб обійняти Арестовича у відповідь.

Олексій, до котрого, здається, нарешті дійшло, навіть грайливо лизнув чужі губи, а коли Президент видав короткий смішок і розтулив рота, поцілував вже не жартома і не легко.

Зеленський відповів не поспішаючи і взагалі не думаючи ні про що; інтуїтивно, наче так мало бути, наче вони були двома підлітками, що затискались десь після уроків.

І, як і підлітків у порожній класній кімнаті, їх очікувано шугонув охоронець.

Розчувши кроки в коридорі, Президент поспіхом згадав, що, взагалі-то, "тридцять секунд" закінчились вже досить давно. Ненав'язливо зняв з плечей руки Арестовича, обернувся на звук. Навіть встиг подумати, що, якщо це якісь ДРГ або кілери по його душу, то він помре максимально дурною смертю.

— Володимире Олександровичу? — постать Зеленського вихопив ліхтарик, — Ви що тут робите серед ночі?

— А що я можу робити посеред ночі на роботі, ще й під час війни? Нюхаю кокаїн, звісно — саркастично одказав Президент, прикриваючи очі від сяючого світла, — В обличчя не світи.

— З Арестовичем нюхаєте? — спитався співчутливо, вже світячи в обличчя радника. Трохи навмисно.

— Звісно, — згодився той, активно кліпаючи, — Я його дилер, ви не знали?

—  Авжеж, — по тону було просто чути, як хлопчина із автоматом закочує очі. Він подумав: "Да краще б кокаїн, зате не швендялись би десь по ночах". Але вони швендялись.


Частина десята, в котрій щось відбувається, але нічого не відбувається.

   

Олексій, в цю невідповідно чудову погоду для війни, записував брифінг. В футболці. Трохи нервово, навіть для себе.

Записав чемно, побажав усім спокою, навіть зробив собі помітку про те, щоб зняти відео-дев'ятихвилинку про третю хвилю. Змерз трохи.

В футболці був не тому, що на вулиці березень, не тому, що плюс десять, і навіть не тому, що підкачався чи вирішив показати світу своє татуювання, ні. Як то красиво кажуть, він пожертвував свою утеплену кофту на захист найбільшої цінності держави: її спер Зеленський. Просто "Льоша, я візьму курточку, ага, спасибі", просто зняв її зі спинки стільця позаду Арестовича, поплескав того по плечу і поскакав далі. Ну, бо хто не скаче...

Олексій навіть не встиг поставити питання про те, де Президент встиг провтикати свою зелену кофту, чи що взагалі коїлось із його військовим гардеробом: той в оточенні хлопців із автоматами молодим сайгаком втік кудись на дуже важливе вручення. Радник лише дивився йому вслід із відверто незадоволеним і засуджуючим виразом обличчя.

Арестович, як і раніше, був проти того, щоб Зеленський маячив десь у незахищених місцях. Зеленський, як і раніше, клав на його думку і перся туди, куди вважав за потрібне. На початку вони через те голосно сварились, потім тихо і пасивно-агресивно гарчали один на одного, а зараз вже просто обмінювались красномовними поглядами, поки один із не закочував очі і не уходив від напруги. У них була ідилія.

— Ви просто як одружена пара, — сказала Верещук, спостерігаючи за Зеленським, що швидко тікав, по дорозі натягуючи темно-зелену кофту Арестовича зверху на бронежилет.

Олексій стиснув зуби настільки міцно, наскільки у нього виходило, щоб змовчати. Відчував шкірою на потилиці, як СБУшники ржуть над ним саме в цю хвилину. Верещук не знала, але певні речі із часом ставали очевидними. Замість нього у розмову втрутився Подоляк:

— Такі часи, пані міністерко. Ми всі зараз одна велика сім'я, — він притулив до себе Арестовича і скуйовдив йому волосся. Той сіпнувся, виплутуючись із обіймів друга.

Пан Президент повернувся на Банкову за кілька годин, але куртку прийшов віддавати десь о першій ночі. Обережно зазирнув до конференц-зали, де самотній Арестович в темряві гортав стрічку новин в Фейсбуці, намагаючись зрозуміти, що взагалі коїться в світі. Аналізував інфополе. Через те, що його аналіз обмежувався Фейсбуком та трохи Інстаграмом, результат був не зовсім задовільним, але на більше його поки не вистачало.

— Льош, я тут цейво... — Зеленський розстібнув блискавку на кофті.

Арестович підняв погляд від телефона, побачив у напівтемряві Володимира Олександровича, що мляво стягував з себе одяг. Закліпав очима. Президент нікуди не зник.

— Все нормально, — одказав Арестович, — Вова, я знаю, що в тобі є єврейські корені і навіть не чекав, що ти повернеш мені куртку.

— То я можу залишити? — Зеленський припинив мляво роздягатись і натягнув кофту назад, — Мої нормально не застібаються на броніку. Треба попросити знайти мені на пару розмірів більше, але все руки не дійдуть сказати.

— Залишай, — Арестович позіхнув, — А я піду спати.

Він піднявся зі стільця, і, трохи вихляючи, пройшовся до дверей. Озирнувся.

— Ідеш зі мною чи ще працюєш?

— За півгодини зідзвон з Ізраїлем, — Президент знизав плечима. — Тому я тут ще.

— Ага, — сказав Арестович. Заплющив очі. Ага.

Він ще постояв перед дверима в темній кімнаті, чомусь ніяк не міг зібрати себе, щоб відкрити. Сказав:

— Приходь після Ізраїлю.

Зеленський відповів:

— Добре.

Він дійсно прийшов о годині другий ночі після Ізраїлю і важко гепнувся поруч із радником. Арестович, не прокидаючись, посунувся. Трохи згодом оклигав, розплющив очі, подивився в темряві на Президента і закрив очі. Оце "приходь після Ізраїлю" мало би щось означати раніше, але зараз він губився в сенсах слів. Змучена стресом нервова система відмовляла йому в прокиданні і логічному осмисленні ситуації.

 Зеленський був після душу, в піжамних штанях і футболці, і збирався викроїти собі десь годин п'ять на сон, якщо йому пощастить із тим і москалі за ніч не утнуть ще одного обстрілу атомної енергостанції з танків. Пахнуло від нього якою карамеллю чи чимось таким: або від одягу або через місцеві гелі для душу.

Банкова, мов хитрий організм, оживала, перелаштовувалась і вчилась працювати в умовах війни. Хтось поїхав додому, хтось втік, інші продовжували ходити на роботу або ж лишались в Урядовому кварталі на ніч. Загалом, приміщення перелаштували досить швидко; люди перелаштовувались довше. Зеленський перші дні майже не спав, і зараз все ще мав досить збитий графік сну: говорив ночами із прем'єр-міністрами, президентами та парламентами. Його піднімали, коли щось траплялось, і загалом уся ситуація не сприяла нормальному функціонуванню живої істоти.

Зранку мав заїхати перукар, щоб підстригти його і підрівняти бороду, бо, за словами медійників, ота " брутальна сексуальна неголеність" скора мала перетворитись на "безхатченко біля Сільпо". Окрім того, планів було багато.

— Льош, нам потрібні хімарси, — дуже незрозуміло поговорив він. — Триста кілометрів...

Арестович уткнувся носом в чуже плече. Зеленський слабко посміхнувся, провалюючись в сон.

 Проте, десь за три години зі сну його вирвали раптові і неочікуваної очікувані звуки. Спочатку Зеленський легенько штовхнув Арестовича, щоб той заціпився, але потім все ж продер очі та взяв до рук телефон із світлим екраном.

— Льош, що це взагалі таке? — Зеленський сунув під носа Олексію телефон, на котрому додаток голосом Арестовича закликав повертатись до нормального життя, і запевняв, що все буде добре.

— Це ми провтикали початок тривоги, — напівсонно відказав Арестович, відмахуючись від Президента.

— Ми, взагалі-то, вже в підвалі, — зауважив Зеленський.

— Тоді ми красавчики, — відказав Арестович, — Вова, я би дуже наполегливо порадив тобі стулитися і заснути, або, принаймні надати іншим можливість провести час із користю для оновлення організму...

З кожним словом він говорив ще тихше, поки, зрештою, не дійшов до нерозбірливого бурмотіння. Зеленський кілька секунд подивився на свій телефон, потім на Арестовича, що навіть у напівсні видавав складні мовні конструкції. Лишалось ще десь зо півтори години сну до будильника або невідомо скільки сну до ще якоїсь фігні, котру могли утнути кацапи. Він вирішив згодитись із словами Арестовича і заплющив очі.

— Відбій повітряної тривоги, — зауважив телефон Арестовича голосом Арестовича, — Можете повертатись до нормального життя. Все буде добре.

Олексій перешарпнувся, підняв голову та пошукав свій телефон. Підніс до обличчя, дійсно, відбій тривоги. Тільки...

— Вова, з якого часу... Коли вони встигли? — спитався Президента, що лежав поруч.

Замість відповіді Зеленський просто спробував намацати його голову і повернути на подушку. Притис Арестовича до себе, обійняв і якось незрозуміло прошепотів:

— Це все Мінцифри.

— А їм не треба моєї згоди на те все? — перепитався Арестович.
Зеленський вже встиг прокинутись і заснути назад, тоді як його раднику треба було набагато більше часу, щоб роздуплитись.

— Це Мінцифри, — повторив Зеленський, — у них є все. Все схоплено.

Схопленим почував себе тільки Арестович, але він не те щоб був проти.

— Тільки не придуши мене, — пробурмотів він і заплющив очі, пригорнувшись ближче до свого Президента.
 

Частина одинадцята, в котрій Арестовича відправляють спати на диван.


Зеленському був потрібен час. Йому потрібно було спокійно сісти, все обдумати, намітити шляхи для вирішення поставлених перед ним питань. Йому потрібно було віддихатись і зупинитись. Хоча б три хвилинки поміж нарадами, діалогами, відео-конференціями, записами звернень та інтерв'ю.

Часу дійсно критично не вистачало. Дійшло до того, що він почав засинати за столом, а кава припинила діяти, проте йому все ще за жодних умов не вдавалось наздогнати втрачені хвилини. Він вже сорок днів війни жив із постійним відчуттям того, що крізь його пальці сиплеться пісок. 

Володимир Олександрович іноді потайки дивився на свої руки, перевіряючи. Піску не було, але відчуття, що не покидало його від початку війни, лишалось із ним, ніби міцно приклеєна плівка десь в районі горла та легень. Дихати не заважало, але щомиті було із ним важким нагадуванням про... все.

Арестович шастав на інтерв'ю, записував брифінги, і, о чудо, — невже щось у лісі здохло? — нарешті знов повернувся до виконання прямих обов'язків радника Єрмака. Це означало, що все потрохи й саме вертається назад, до звичного укладу життя.

Війна все не закінчувалась. Перспективи були не те, щоб дуже фантастичними: після поїздки в Бучу Зеленському хотілось просто закритись в кабінеті і пару годин сидіти на підлозі, дивлячись порожнім поглядом в стінку. Арестович тоді якимось неприроднім чином крізь всі свої звіти, обов'язки, інтерв'ю і пости в Фейсбуці це помітив і ввечері витяг Зеленського на "кілька слів". 

— Вова, можна тебе на кілька слів? — так і спитався, стукаючи до напівосвітленого кабінету.

— Звісно, — Зеленський хитнув головою, ніби струшуючи усі думки. Олексій повільно, аналізуючи навколишню обстановку, підійшов ближче. Президент сидів на самоті у напівтемному кабінеті із купою листків і вимкненим планшетом. Олексій оминув стіл, зупинився праворуч від Зеленського.

— Кажи, — вільно сперся бедром об край столу, трохи згинаючись, щоб не так нависати над Президентом.

— Це ти хотів кілька слів, — не зрозумів Зеленський.

— Твоїх слів, — пояснив Арестович. Володимир Олександрович важко вдихнув. Видихнув. Говорити він не мав про що. Йому просто було боляче і важко, і що із цим робити він не те щоби добре знав. Сподівався перетерпіти, стиснувши зуби, а зранку знов повернутись до перемовин, листів, звернень і обговорень проєктів та законопроєктів.

— Ми не розраховували, — зрештою тихо прошепотів радник, котрий разом із Президентом відвідав звільнене місто, — так? Ми не розраховували на таке.

Зеленський відкинувся на спинку президентського крісла і закрив очі.

— Ми всі думали, що буде... лайтово, — пошепки продовжував Арестович, — Що буде армія на армію, стрілянина між солдатами, знищення військової інфраструктури... Цивілізована війна у цивілізованому світі, так? Як ти там говорив... "вони теж люди"?

— Льош, припини, — Зеленський закрив очі руками, провів пальцями до скронь і подивися на Арестовича, що встиг залізти на стіл і слабко хитав ногами в напівтемряві кабінету.

— А ми їх переоцінили, — Олексій знизав плечима, — Знаєш, найбільша помилка, думати, що інші такі самі, як ми. Теж люди, теж відчувають, теж люблять, теж переживають... А це не завжди так.

— Вони влаштовують зараз геноцид в моїй країні, — процідив Зеленський, — Не путін, не командири чи офіцери. Прості росіяни, Льош. Всі ці нелюди, котрих вивезли "на навчання", котрі зараз стріляють в беззахисних цивільних, ґвалтують жінок та дітей, зав'язують людям руки і скидають помирати в колодці чи ями...

Президент так міцно стиснув зуби, що ще трохи — і почувся би хруст. Він гнівно видихнув повітря, що й так напружено висіло між ним та радником.

— Так, — тихо згодився Арестович, — ми були готові до втрат, готові до того, що це війна, але абсолютно не готові ані до бомб на пологові будинки, ані на обстріл лікарень чи швидких, ані на...

— А як ти взагалі це собі уявляєш, як ми мали до цього готуватись? — різко перепитав Зеленський. — Як підготуватись до прицільного вогню по дітях? Може, розкажеш, як бути готовим до того, що моїх людей просто винищують? Скільки ще помре?

— Багато, Вова, — твердо одказав радник, — Багато людей вже померло, і може загинути ще більше. І загине.

Зеленський кинув на нього повний болю і відчаю погляд.

— Будеш сидіти і скиглити? — різко перепитав Арестович, — Чи все, білий прапор, здаємось, будь ласка, закріпачте нас, от, візьміть Київ, тільки не стріляйте? 

— Припини, — роздратовано одказав.

— Да ніфіста, — перебив його Олексій, — Знаю, важко. Знаю, жахливо. Але як сядемо всі на жопку рівно і будемо оплакувати і жаліти — програємо війну. Втратимо все, втратимо всіх, тебе точно пристрелять, мене, думаю, теж, репресують усіх "націоналістів-бандеровців", а це десь сорок мільйонів...

— Льош, — Зеленський спробував втрутитись в потік слів, але не був почутим.

— Ти думаєш, вони просто так із собою крематорії привезли, — із посмішкою продовжував той. — Просто так закупили сорок тисяч мішків для трупів? М-м?

— Ти думаєш, я не в курсі? — він навіть трохи підвищив голос. — Я знаю. Все знаю. Досить докопуватись до мене.

— Вова, знання не завжди, — Арестович хотів сказати "не завжди супроводжується розумінням ситуації", але Володимир Олександрович не дозволив йому завершити думку.

— Стоп, — він навіть підняв руку, — Зараз. Зупинись, і просто... йди звідси. І сьогодні взагалі не приходь.

— Виганяєш мене спати на дивані? — Олексій посміхнувся, — Звісно, тобі легше злитись на мене, бо я тут, я поруч, сиджу, ще щось заливаю тобі. Мене можна і послати, і матом обкласти.

Він зліз зі столу і кинув гострий погляд на Зеленського.

— Легше тобі від того стане? — спитав.

Повисла пауза. Напружена і важка, коли Зеленський боровся із усіма почуттями всередині, не знаючи, як виразити їх назовні. Він дійсно злився, і на Арестовича теж. І на кацапів, і на уряди інших країн, і на кляте НАТО, і на колаборантів, на весь світ злився.

Весь світ був готовий ненавидіти. Але світ — великий і складний, далекий і недосяжний. А Олексій тут і поруч, і ненавидіти його було би набагато легше. 

 Арестович, що не волів іти просто так, і так і не дочекався відповіді на останнє питання. Просто підсумував усю розмову:

— Це боротьба за право на життя, Вова. Здамося або програємо — і не буде більше України. Нас теж не буде. Нікого. Є тільки один варіант — рухатись вперед.

Президент кивнув на це. Олексій посміхнувся у відповідь, і нарешті зробив те, про що Зеленський просив його ледь не від початку розмови: заціпився і пішов. Не обернувся, не зашпортався на порозі. Подумки поставив нагадування зайти до Зеленського зранку, коли він трохи заспокоїться.

Арестович вийшов у темний коридор і повільно закрокував до себе, засунувши руки у кишені штанів. Він знав, як працює психіка, знав, як формуються афекти, чому вони закріплюються на тому, на чому закріплюються. Знав, дуже добре розумів, що Зеленський злився від безсилля, і щоб хоч якось повернути контроль та владу над ситуацією, йому потрібно було перенести ту злість на щось в зоні досяжності і зробити із тим щось. Знайти винного і покарати його, або виявити причину невдач і усунути її. Так би мовити, випустити пару.

Тільки от знання дійсно не завжди допомагає.
Категорія: Знамениті актори/акторки Романтика, Знамениті актори/акторки, Українські атори театру/кіно, Популярні коміки, Політичні постаті, Слеш | Додав: JavaScript | Теги: війна, арестович, війна в Україні, зеленський
Переглядів: 1631 | Завантажень: 0 | Коментарі: 12 | Оцінка: 5.0/5
Ставлення автора до критики: Обережне
Кращий відгук:
Всього коментарів: 12
Гейство і політика❤️ Моя любов

ААаааааААаа! Несамовито волаю та бігаю по стелі aaa За що ви так на найцікавішому? Уф, я дуже-дуже чекаю на продовження і що там у вас ще планується, тобто у них планується. Дуже кльово і легко написано. Якщо серйозно, вперше читаю слеш про політиків (цей таймлайн), але це реально зараз тішить і відволікає мене від похмурої реальності. Прошу, продовжуйте! І скажіть, якщо це не секрет, трошечки рейтингу передбамчається? dry

1176
Мені дуже хочеться, але я поки що не можу подолати всю мою повагу до Володимира Олександровича. Арестовича з Подоляком зашипити десь у порожньому кабінеті - запросто, а на Зеленського рука не підіймається smile
1
1178
Думаю, як прояв любові й поваги це цілком може бути - бо і любов і повага мають достатньо багато варіацій у прояві wink До речі, дякую за розмови ротом, маю на це окремий кінк (кінкіще!). Бо що може бути прекрасніше, ніж коли дорослі персонажі адекватно обговорюють усе. Це авввв love
2
Я б прочитала від вас і про Подоляка і Арестовича фф
1
1176
done
0
Клас! Дуже живі персонажі, класні діалоги і атмосфера) Дякую за главу

ВІН ДУМАВ ЦЕ ПАТРІОТИЗМ *ридає*
Моє серцеее

Дякую за частини було дуже смачно, ще довго крутитиму події в голові tongue

Аввввввв love  Боже, я дочекалась поцілунків, ураааа! Дякую, авторе, я вся у седречках лежу, це дуже-дуже круто і мило вийшло! Жарт про кокаїн просто топчик) У вас чудове почуття гумору.

Блін, ви мене звісно роздражнили цією главою!  happy Прям підстрибую на стільці в очікуванні, що ж в них буде далі. А такж бігаю та КРЕЧУ. Першій поцілунки це завжди окремий вид уруруру. Ох, і ще цей кінк на різницю у зрості...   drink

1176
Дякую за відгук!)
Я намагаюсь запхнути туди максимальну кількість алюзій і жартів, хе-хе. А про кокаїн мені болить, бо коли Наш перші дні війни просто не спав і виглядав як воскресший трупак, його ще й звинуватили кацапи, що ніби він сидить на наркоті. Праведний гнів!
2
Знову прийду я з комментом (так, так, я стежу за вами))
Дякую за урурур. Тема з носити одяг партнера теж одна з моїх улюблених *_*
А можна я обережно поцікавлюсь це в них все вже було чи ще ні? dry  (я маю на увазі не поцілунки за колоною, вони ж дорослі дяді))

avatar
Його Президент. Частина 2
Завантаження...