menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 13.04.2022 в 02:19
Фанф прочитано: 1590 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Перемовини та поради


13.04.2022, 02:19
— Міша, у мене ефір, Міша, — Арестович трошки навіть голос підвищив, вивертаючись із обіймів Подоляка. Після перемовин той завжди дивився на адекватних людей, що не запевняли його в необхідності "денацифікації", очима, повними любові.

Що стосувалось Арестовича, то оте "очима, повними любові" було трохи більш конкретним і більш... приземленим. 

Ні, Арестовича все влаштовувало. Влаштовувало, коли Міша зсередини замикав двері до його кабінету, повертаючи ключа, влаштовувало, коли Подоляк падав поруч на нараді ОП, торкаючись його плечем, навіть влаштовувало вислуховувати півгодинні монологи про те, як же перемовника дістали ті кляті кацапи і любі-рідні шукачі зради.

— Льоша, — сказав Подоляк якось, лежачи головою в Арестовича на колінах, — До мене докопались за те, що ми руки їм тиснемо, я просто, бляха, радий за тих журналістів...

— Так, я бачив твій брифінг, — вдумливо відказав Арестович. Подоляк тоді зреагував різко на питання журналіста: пообіцяв, що якщо це допоможе повернути ще кількох українців з полону, він піде і ще раз кожному потисне руку чи не в порядку живої черги.

Арестович, посміхаючись, тішив себе тим, що Подоляк міг би і викинути щось гірше: принаймні в їхніх міжособистісних розмовах він в описових словосполученнях не губився.

Роботи в кожного було достатньо: Михайло пропадав на перемовинах, кожного разу сподіваючись на те, що його не шльопнуть по дорозі на, під час, або дорогою з. Арестович був до того менш паранояльним і відкрито запевняв другого радника в тому, що ніхто їх збивати нічим не буде, ніяких отрут у воду не піділлють, і взагалі нищити українську делегацію просто економічно невигідно.

І сам же намагався дуже, дуже сильно повірити в свої слова, щоразу дивлячись на шістьох (а потім, після того як СБУшники хлопнули Кірєєва, вже п'ятьох) членів делегації.

— Що ви їм сказали? — спитався Арестович із помірною цікавістю, — Ну, про те, що вас так раптово поменшало.

— Що Кірєєв нас дістав і ми здерли з нього шкіру, а потім власноруч закопали за невідповідність конституції два нуль імені Бандери, плюс за неправомірне вживання російської мови поза межами перемовин, звісно, — із серйозним обличчям відповів Подоляк, — Що ще ми могли їм сказати?

Олексій посміхнувся.

— Насправді, нас навіть не спитались, — Михайло подарував раднику таку саму легку усмішку і трохи наблизився, щоб легко поцілувати в губи.

Арестович любив ті моменти, коли до нього забігав Подоляк. Любив, бо йому самому знайти Михайла було куди важче: той мотався на перемовини, з перемовин, на брифінги  до Львова, зі Львова, потім до Києва, потім обговорював із колегами результат, доповідав ОП про результат, слухав Верещук за коридори та дивився на зруйновані будинки, в котрі прилітали бомби під час "мирних" перемовин.

І десь за усім цим він іноді знаходив дві секунди на те, щоб легко копнути Арестовича ногою під столом, поплескати по плечу, поки проносився повз в коридорі, або, ба, навіть обійняти чи цьомнути, коли міг вирвати  хвилинку часу. Арестович, що за три секунди, в котрі Подоляк устигав його обняти і побігти на літак, не встигав навіть роздуплитися, згодом почав просто ловити Михайла за руку і затискати десь, де тільки міг. Сам Міша не те, щоб був дуже проти того, щоб на пару хвилин кудись запізнитись, особливо якщо в ці пару хвилин він мав в обіймах Арестовича.

Йому відчайдушно не вистачало людського тепла. Конкретного людського тепла, котре із серйозним виразом обличчя несло пургу про "Арестовичі по середах в кіно не ходять", а потім муркотало йому ще більші нісенітниці на вухо. Від цього Подоляк конкретно так плавився.

Після більш близького знайомства із російською божевільнею-дефіс-дитячим-садочком він в цілому переглянув своє життя і почав по-справжньому цінити адекватних людей. Арестович, на його щастя, в ту категорію був включений. Загалом, в категорію "адекватних" потрапляв будь-хто, хто знав, що Бандера мертвий, а нацистів в Україні ніколи і не водилось. Хоча би через те, що кацапів не можна було назвати "нацією" навіть із дуже і дуже великими натяжками.

От і зараз Олексій сидів, гортаючи сторінки новин і надісланих в Офіс Президента звітів, а також перекинуті Єрмаком питання, з котрими варто було розібратись. Сидів напівлежачи, із закинутими на стіл ногами. Так краще працювалось. В двері постукали.

— Та, — відповів він, в тому, не поспішав зняти ноги зі стола. Зрештою, то був його власний стіл, а не стіл Зеленського. За таке СБУ не паяють "держзраду" навіть при великому бажанні.

Подоляк заскочив до кабінету, посміхаючись і одночасно намагаючись приховати усмішку. Вже через бісики в його очах хотілось посміхнутись у відповідь.

— Міш, ти надовго? — спитався, втомлено оглядаючи другого радника.

— Ну, — той пошарив рукою по ручці дверей, проте не знайшов ключа в замку. Арестович зрозумів.

— Міш, маю купу роботи, — він просто похитав головою.

— Робота від тебе не втече, — відповів із лукавою посмішкою.

— А ти втечеш? — Арестович підтримав було загравання, але на екрані планшету спливло нове сповіщення від любого Єрмака. — Може, втечеш мені за кавою, га?

Михайло закотив очі, але відкрив причинені двері.

— Тільки не фрапучіно, — зауважив, вертаючись до екрану.

— Льош, я знаю, яку каву ти п'єш, — гукнув Подоляк з коридору. І навіть не додав "Сьогодні — жодної", хоча цілком міг би.

Повернувся він за півгодини, огледів все ще закопаного в звіти Арестовича, поставив поруч каву, обійняв і навіть цьомнув в лоба. Олексій слабо повідбивався, але за каву подякував. 

Звільнився він десь о пів на другу ночі.

Цілий день за екраном давав про себе знати: йому хотілось пройтись коридорами перед сном, а може, такі відшукати Подоляка, якщо той не поїхав на ніч додому, а лишився на Банковій.

Кабінет Міши був очікувано темним, проте кабінет був не єдиним місцем, де Подоляк міг присісти комусь на вуха, (а в випадку із Арестовичем, не тільки на вуха).

Він завітав до кімнатки для запису, де наткнувся на невиспаного Зеленського, що очікувано працював десь вночі, вранці, в обід і ввечері теж. Арестович навіть не знав і не здогадувався, коли той встигає спати, і чи встигає взагалі.

— Ти як, Вов? — спитався тихо, підходячи. Президент відповів йому красномовним поглядом.

— А кому зараз легко? — відповів питанням, стиха посміхаючись.

— Нікому, — Арестович знизав плечами, — Але це означає, що ти маєш заганяти себе так, щоб тобі було важче за всіх.

— Льош... Важче за всіх Азову, який тримає Маріуполь, — відказав Зеленський.

— Я тобі відкрию таємницю, — Олексій промуркотів своїм низьким тоном, — Навіть Азовці іноді сплять. Бери з них приклад

Отримав у відповідь посмішку.

— До речі, бачив Подоляка? — спитався, згадавши, власне, за ким зайшов. Зеленський потер скроні.

— Він додому поїхав, завтра на ранок в Туреччину. Туди ж перенесли перемовини, — Президент позіхнув.

— Я поняв, — Арестович навіть трохи піджав губи, розчаровано, — Спробую дістати його завтра.

— Ага, — згодився із ним Зеленський і повернувся до роботи.

Арестович ночував на Банковій, зранку мотався на запис брифінгу, по обіді — на запис інтерв'ю, між тим кидав звіти Єрмаку (а хотілося би — в Єрмака). Загалом, Арестовичу подобалась його робота. Подобались люди, а він вважав, що трохи знався на людях.

І він, як експерт і провідний знавець людських душ, абсолютно точно міг визначити, в які моменти Подоляка варто було ізолювати від інших, вколоти седативне і взагалі потримати кілька днів в кімнатці із м'якими стінами.

В такі моменти, як зараз. 

Міша повернувся з Туреччини злий, як чортяка, втомлений і дратівливий. Визвірився на Верещук, і десь півгодини майже матом орав на неї. Арестович почув голос Подоляка, проходячи повз кабінет для запису брифінгів і звернень. 

Почув з коридору, пошкодував, що не мав з собою жодних заспокійливих таблеток чи транквілізаторів в дротиках. Відмітив одразу, що це була б дуже хороша ідея: як мінімум Зеленського можна було би безпроблемно вирубати на 6-8 годин, коли він не давався на прямі умовляння піти поспати.

Арестович відчинив двері до кімнати.

— Да знаєш, де я їх мала? — орала Верещук на Подоляка, — Я тобі зараз все розкажу, і наглядно, курва їхня блядь мати, продемонструю! Срані пиздовикрути...

Арестович завмер, сперся на косяк плечем і склав руки на грудях, спостерігаючи за діалогом, котрий він першопочатково визначив, як загрозливий для пані Ірини. Жінка навалювала на кацапів не гірше за Мішу, і Олексій припускав, що саме в нього вона тому і навчилась. 

— Привіт, Льош, — хмуро привітався Михайло, жестом зупиняючи Ірину від продовження. Та гнівно видихнула і кивнула Арестовичу.

— Я зовсім не проти спостерігати за вашими емоційними відреаговуваннями, — одповів той, — Продовжуйте, тільки хоча би в курс справи введіть.

— Та ці мразі не дали провести гумкоридори, — Верещук копнула стілець, — Жодне москальське слово не варто нічого, якщо вже в мінус не іде. 

— Я поняв, — Арестович кивнув, потім стрельнув очима в Подоляка, — Міш, зайдеш потім? Маю кілька питань.

Отримав у відповідь красномовний погляд, на те закотив очі і вийшов крізь відчинені двері в коридор. Зазвичай після перемовин у Подоляка було дві протилежні реакції: або хуєсосити кацапів (для чого у нього була групова психотерапія із Верещук і рештою делегації), або обіймати українців і просити підтвердити голосно і щиро, що в країні немає нацистів, небо синє, поле жовте, а Зеленський все ще Президент.

— Льош, — Подоляк постукав до кабінету трохи згодом.

— Та нема у нас нацистів, — автоматично відповів Арестович те, що від нього зазвичай хотіли чути у подібного роду ситуаціях.

— А якщо знайду?

Арестович одразу підняв погляд від гаджетів, вмить оживившись. На обличчя сама собою наповзла дурнувата посмішка. 

— Пізно ти, кацапи вже знайшли, — одказав.

— Блять, ну Льош, не починай, — стрігерився Подоляк. Арестович замість відповіді тихо розсміявся. Подобалось йому підколювати Михайла, що поробиш.

— Ключі, — той   простягнув руку долонею догори.

— Або що? — в тон йому спитався Арестович, проте ключа віддав. Із посмішкою подивився на те, як радник зачиняє двері. 

Той нічого не відповів, лише стрельнув в нього очима та посміхнувся. Олексій автоматично перехопив посмішку, віддзеркалюючи. Розвів руками, навіть ногу на ногу закинув, розвертаючись до Подоляка в кріслі. Мовляв, ну, що будеш робити?

— Льош, я тебе з того крісла або зараз витряхну, — пообіцяв Подоляк, — або вдруге зламається. 

Арестович, завбачливо піднявши перед собою руки, став з крісла, закусив губу, і крізь примружені повіки спостерігав за тим, як Подоляк відсовує крісло геть, і як легко штовхає його до столу, наблизившись.

Не фейсом об тейбл — і вже добре. Після минулого разу Арестович пообіцяв собі більше на таке не згоджуватись. Все, в принципі, закінчилось нормально, але кілька разів він такі приклався чолом об стінку. 

Він легко застрибнув на стіл, не дав Міші навіть можливості відійти, схопив за комір розстібнутої куртки і потягнув на себе, а коли Подоляк все ж підійшов ближче, затиснув його між розведених колін, схрестивши ноги за ним. Подався вперед, і зовсім бездумно запитав:

— Ну що, розкажеш мені, як пройшли перемовини?

— Льош, — Подоляк опустив руки на його ребра, легко стискаючи, — Ти що, сьогодні хочеш жорстко?

— Можливо, — у відповідь ухилився, зовсім близько підтягнув до себе другого радника, обійняв додатково руками і поцілував. Без усяких зволікань, що були йому притаманні, без очікувань, навіть не дражнячи.

Одразу, язиком проникаючи якомога глибше, ловлячи гіркий присмак кави, котру Міша ніколи майже не цукрив і наштовхуючись на активну відповідь, поки чужі руки проводили по його боках і спині, перераховували кількість ребер (ніби вона могла змінитись за пару днів) і стискали кофту на спині.

— Знімай, — прошепотів Подоляк, переривчасто вдихаючи повітря. Арестович і сам відчував, ніби температура в кабінеті піднялась градусів на п'яттнадцять. Дихати було важко, думки  крутились навколо одного: Михайла, зовсім поруч, живого і теплого, котрого він хотів тут, зараз і всього, і можна було би навіть ще раз спробувати на столі. Чи на дивані. Чи просто притиснутим до стінки. Якщо з іншого боку до нього притискатиметься Подоляк, Арестович був згодним на будь-що.

Дяка богам, Подоляк був не в курсі.

Він просто, продовжуючи цілуватись із Арестовичем, розстібував  на ньому сіру куртку і стягував, геть, допомагаючи виплутатись з рукавів, поки Олексій нервово стиска його плечі і, зрештою, навіть прикусив губи, промурчавши щось незрозуміле.

У нього був дивний настрій. Може, просто скучив. Або дуже скучив. Або накопичився стрес, котрий треба було зняти вже, зараз, і негайно.

— Міш, — майже пошепки проговорив; його й так низький голос просів ще нижче: — А тепер розкажеш мені, що у вас за хуйня з Кримом вийшла?

Подоляк відсторонився і подарував йому зовсім неможливий погляд. Трохи роздратований, трохи хтивий, трохи відверто веселий. Замість відповіді нахилився і цапнув за шию.

— Нє-нє-нє, Міша, нє, фу, плюнь, — зашипів Арестович, долонями стукаючи Подоляка по спині, — Що я потім буду...

Подоляк його проігнорував, просто продовжив цілувати  трохи нижче, затягуючи шкіру до рота. Арестович щось тихо простогнав, але отримав спокійну відповідь: 

— А харе задавати тупі питання, — від його подиху по тілу розбіглись мурахі, — Ніхто нічого нікому не здасть, і припини мене піддівати, або до кінця війни будеш ходити в красивих чорних водолазках.

— Немає в мене чорних водолазок, — відмахнувся Арестович, притискаючись ближче. Він відчував, як все тіло горіло вогнем; відчував стояк Міши крізь тканину джинсів, і навіть навмисне йорзав на столі, потираючись об нього і вслухаючись, як переривалось чуже дихання від його рухів.

— Значить позичиш у Зеленського, — прошепотів на вухо перед тим, як лагідно вкусити. Вже не так, не намагаючись відхопити шматок від Арестовича, навпроти, досить легко і майже лоскотно.

Якби хтось спитав Арестовича, той би навіть згодився на те, щоб від нього от прямо зараз відхопили шматок, і не жалкував би про це.

— А можна ми хоч щось зробимо без прямого дозволу пана Президента? — спитався Арестович, тягнучи вбік зеленку куртку Подоляка.

— Ні, — одказав Подоляк, — Тільки після публікації відповідного наказу із трьома печатками і двома підписами, у двох екземплярах...

Арестович тихо посміявся, уявляючи, як щоразу підходить до Зеленського із наказом і словами "або підпиши і дозволь Подоляку мене виїбати, або зроби це сам". Його би, звісно, послали далеко і надовго, але це зараз хвилювало найменше.

Олексій просто продовжував вперто поводити стегнами, дражнячи радника, схопився за низ його футболки, намагаючись стягнути її з нього. Подоляк піддався, винирнув із вузького коміра із звабливо скуйовдженим волоссям. Арестович не стримався, подався вперед і коротко поцілував перед тим, як притиснувся ближче і зарився носом у шию другого радника.

— Що ми? — пошепки спитався Михайло.

— А сам як думаєш? — перепитав Арестович, — Ти ж у нас розумний хлопчик. Або попереджай, або, як закінчиться війна, гратимеш як схочеш.

— Льош, — коротко поцілувавши в шию, — Руки.

Стягнув з нього футболку, притиснувся ближче, шкіра до шкіри, вдихаючи знайомий запах, вбираючи в себе чуже людське тепло, запам'ятовуючи кожен дотик, кожний видих, кожен рух; навіки закарбовуючи все це в пам'яті.

Завтра це все могло просто щезнути.

Сьогодні Арестович, котрого торкалися, цілували і стискали, плавився в чужих руках. Плавився і десь на межі свідомості продовжував шепотіти:

— Міш, ти ж знаєш, що кацапи ніколи не згодяться на наші вимоги.

Подоляк, у котрого від муркотіння Арестовича від вуха по тілу розповзались мурахи, і котрий відверто за одне тільки "сексі-муркотіння" був готовий дрочити на Арестовича до кінця життя, просто притиснув його ближче, з одного боку бажаючи заціпити, з іншого — ловити кожне слово.

Вони так і зійшлись: Арестович кілька разів зловив замріяний погляд Подоляка під час брифінгу. Потім почав показово облизувати губи, коли зустрічався із другим радником очима. Потім, слово за слово, і ось вже Мішу притисли до стінки, і подих в нього тоді перехоплювало так само, як і зараз.

— І загалом, жодне слово з боку ерефії не варте паперу, на котрому буде надрукована ваша угода, — продовжив шепотіти Арестович. Причепився він до новин.

— Льош, — відповів Подоляк, вже свідомо і з наміром розстібаючи на Арестовичі ременя, — Ти або зараз перемикаєшся із теми перемовин, або я найду відкритий секс-шоп і куплю тобі кляп.

— Купи, — згодився Арестович, — Вдінемо на Єрмака, він мене вже заколєбав.

Тримався за Подоляка, поки той розстібав його і власні штани, тихо шепотів щось про те, як напише Подоляку красивий і детальний список покупок із сердечками і намальованими райдугами.

— Я в дизайнерів навіть кольорові фломастери позичу, — прошепотів, а Подоляк просто диву давався, як же в нього зносить дах від голосу Арестовича, навіть коли той видавав відверту вафлю.

Ближче підсунувся, хоча куди вже ближче, хіба проламати Подоляку грудну клітину і влізти всередину (а він вже давно був там, навіть не знаючи про це). Чесно видихав уривки фраз і не міг зібрати себе докупи, коли Міша дістав його член із білизни; коли притиснув до свого, коли вже так звично і так гаряче провів пальцями донизу, коли Олексій потягнувся рукою, щоб йому допомогти.

Йому здавалось, що кров всередині перетворилась як мінімум на бандера-смузі, і випалювала його вени, змушувала виділяти стільки тепла, на яке був неспроможний і ядерний реактор в Чорнобилі.

— Міш, а знаєш, що відрізняє людей від тварин? — шепотів, просто, щоб говорити щось, спокійно, розмірено, наскільки це було можливо, перериваючись та обриваючись в такт рухам Подоляка, що впевнено надрочував обом.
 
— Льош, — стиснув пальці, вибиваючи з Арестовича голосний та переривчастий видих, — Я пам'ятаю з минулого разу. Ми здатні будувати складні... автоматизовані... механізми...

Арестович кусав губи так сильно, що відчував солоний присмак крові.

— Припини читати лекції з філософії, — одказав Подоляк, проводячи великим пальцем по головках і розмазуючи по ним обом змазку, — Інакше у мене буде ставати кожного разу, як Ютуб вмикатиме твої семінари.

— А може, я того і намагаюсь досягти? — спитався у відповідь, відверто насміхаючись, — Щоб кожного разу, як ти бачиш мене, чуєш мене, чи думаєш про мене, у тебе вставав член? Може, це і є мій секретний план?

Міша відчував, що він вже майже на межі, і звабливий шепіт Арестовича йому добряче паскудив життя від першої появи Олексія в його полі зору. Арестовича хотілось грати, хотілось заціпити (і він дуже добре виглядав із його членом у роті), і одночасно хотілось слухати, щоб він муркотів собі стишеним голосом про що завгодно: читав прогноз погоди, Вікіпедію чи свою стрічку новин на Фейсбуці.

Михайло відчув, як на його руку лягла чужа, переплітаючи пальці і трохи пришвидшуючи темп, перебираючи ніби контроль на себе, так, як хотілось Арестовичу.

Міша потягнувся ближче, продовжуючи цілувати його, торкатись його губів, штовхатись язиком в його рот, облизувати його, знаходитись близько, неймовірно близько, слухати схлипи і видихи, відчувати, як крізь його грудну клітину калатає серце.

Він намацав сіру футболку Арестовича, щоб завчасно упередити можливий безлад; зрештою, вони були на роботі. Обидва проводили тут більшу частину життя від початку повномасштабного наступу.

— Чому завжди моя? — роздратовано трошки спитався, спробуючи кусатись.

— Бо мою ти кудись закидаєш постійно, — пошепки одказав, дозволяючи, утім, і кусатись, і тертись неголеною щокою об свою.

І стискати свої плечі, завмираючи і вигибаючись в оргазмічних судомах, і спиратись на себе, поки сам Михайло ловив зірки і білі спалахи, кінчаючи на футболку іншого радника, притискаючи його до себе, мружачи очі і слухаючи зовсім незрозумілий шепіт.

А потім Подоляк потягнув його на диванчик, і поніс би на руках, якби Олексій не був такою шпалою, а так просто потягнув за собою, щоб огорнути в свої обійми, притиснутись, закрити очі, і вихопити хоча би кілька годин сну. Кілька годин безпеки, тепла, знайомого шепоту і розміреного дихання. Всього трохи.

Бо вже за півтори години дзвонив телефон і доводилось вставати і нестись на нараду, працювати, перебирати документи, жонглювати формулюваннями і змінювати напрацювання із нав'язливою ідеєю десь на периферії про те, що це, насправді, нікому не потрібна робота.

Трохи згодом Подоляк все ж повернувся до кабінету Олексія. Із ним під боком працювалось набагато легше, і реальність менше гнітила.
 
— Льош, а от скажи, — звернувся ніби не до цілого Арестовича, а до ніг у різнокольорових шкарпетках, котрі радник завинув йому на коліна, зручно вмостившись на диванчику.

— Сказати що? — промуркотів у відповідь, навіть робочий планшет прибрав.

— Скажи мені, ти ніколи взагалі не переживаєш? — Михайло поклав руку Арестовичу на литку і почав барабанити пальцями по джинсовій тканині. Олексій у відповідь подивився на нього непроникним поглядом.

— Ти підозрюєш мене в соціопатії? — спитався із легкою посмішкою.

— А ти соціопат? — перепитався обережно.

— А треба, щоб був? — серйозним тоном. І, не зводячи очей, — Тебе це збуджує?

— Та іди ти, — Подоляк навіть його ноги спихнув з колін, — Мені, знаєш, вистачає психів на перемовинах.

Арестович тихо розсміявся. Жартувати далі про "так от що ви там робите цілими днями" він не став, жаліючи виснажену психіку Подоляка. Лише поплескав по плечу та запропонував сходити по каву.

— Соціопати, Міш, такого не роблять, — зауважив він, підіймаючись з дивану.

— Не ходять по каву? — інтуїтивно продовжив Подоляк, чия увага була зосереджена на планшеті.

— Не прив'язуються і не закохуються в інших людей, — відбив Арестович, виходячи з кабінету.

Михайло підняв очі на двері, не до кінця розуміючи, чи йому почулось, чи Арестович дійсно ляпнув щось... таке. 

— Що ти робиш, коли він починає жалітись на кацапів? — спиталась Верещук біля кавового апарату, втомлено розмішуючи цукор в своїй чашці, — Вчора півгодини його слухала. Він потім слухав годину про Червоний Хрест, але все ж. Ви ж ніби найкращі друзі, як ти його стопаєш?

Арестович, безпомилково зрозумівши, що "він" — це Міша, у відповідь вишкірився, приховуючи нервовий сміх. Поправив високий ворот водолазки. Видихнув, і знову із невимушеним виразом обличчя відказав:

— Я? Я з ним розмовляю, — трохи понизив голос і стишив темп, — Просто згоджуюсь, що все так, кацапи дійсно не в адекваті, і що, дійсно, треба купа витримки і самоконтролю, щоб не бити їх фейсом об тейбл на перемовинах, але це ж ди-пло-ма-тія...

На останньому реченні він настільки стишив голос, що слово "дипломатія" вимовив ледь не по складах. Верещук кліпнула очима, потім перешарпнулась, подивилась в стакан із кавою, далі на Арестовича.

— Я зрозуміла, — стримано відповіла, часто закліпавши, — Ти в нього замість колискової. І що, допомагає?

— Ну, він або вирубається, — сказав, не подумавши, — Або...

Завмер на півслові, знов вишкірився, і видав першу-ліпшу пристойну думку:

— Або намагається мене прикласти фейсом об тейбл і вимагає кави.

Навіть стаканчик в руках підняв на доказ того. Отримав втомлену посмішку у відповідь.
Категорія: Знамениті актори/акторки Романтика, Знамениті актори/акторки, Політичні постаті, Слеш | Додав: JavaScript | Теги: Михайло Подоляк, Олексій Арестович
Переглядів: 1590 | Завантажень: 0 | Оцінка: 4.8/4
Ставлення автора до критики: Обережне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Перемовини та поради
Завантаження...