menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 28.03.2022 в 15:43
Фанф прочитано: 1555 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 2 відгуки
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Радник


28.03.2022, 15:43
Міша влетів до кабінету на повному ходу. Він не розрахував силу, з якою збирався зачинити двері, і необачно грюкнув нею так, що дверний отвір струсився, а табличка "Радник голови Офісу Президента" зі зворотного боку і зовсім впала на підлогу з гучним залізним дзвоном.

Будь-хто йому б сказав, що гучні удари зараз — справжній злочин. На доказ цього Подоляк сам підскочив на місці, сіпнувшись убік від дверей і голосно вилаявшись. Проте на його колегу, що мирно сидів у гостьовому кріслі та втикав у телефон, це не справило жодного враження.

Не вітаючись з ним, Міша сів за стіл і запустив руки у волосся, простонавши чи то від роздратування, чи то від розпачу.

— І тобі добрий вечір, — Льоша навіть не глянув на Подоляка, а той промимрив щось невиразне у відповідь. — Як там наші переговори?

— Хуйово, — пробурчав Міша, все ще витріщаючись у стіл. — Лавров заїбав, сцикло смердюче. Вони нічого не приймуть крім нашої капітуляції. Хочуть, щоб ми їм піднесли Київ на блюдечку, і тоді, можливо, Вову, — Подоляк кивнув на двері, туди, де орієнтовно коридором знаходився кабінет президента, — лишать живими.

Льоша відкрив рота, щоб щось відповісти, але не встиг. Просте питання розпалив Мішу, як двигун, тільки він працював не на солярці, а на енергії чистого гніву.

— Бляха, я злий, як чорт! — Подоляк підірвався і почав міряти кабінет кроками. — Шість годин! Шість годин ми сиділи і ні-ху-я. Летіли до цих бульбожорів прямо над фронтом, унизу наші хлопці, танки, БТРи... Думаєш, вони зупинили вогонь на час переговорів? Хуй там! Але я вже навіть не скаржуся, що нашу їбучу делегацію могли збити будь— якої миті. Сука, ми прийшли, виклали все за п'ять хвилин, а вони сидять у своїх шовкових костюмах і кліпають очима. "Ну пааслушайте, гаспадзин Путин велел передать...". Єбал я в рота, що він там хотів нам передати, маразматик засохлий! — Міша на секунду завмер, переводячи подих гучними вдихами-видихами. У великій сірій флісці та камуфляжних штанах він виглядав ще нещаснішим, ніж зазвичай. Форма була йому ні за розміром, ні до лиця. — Та які там зелені нахуй коридори! Вони не їбуть, що таке дипломатичний протокол, щури московські... Блять, Льоша!

Гучний удар долонею по столу нарешті змусив Арестовича відірвати погляд від телефону.

— Так, Міш? — перепитав він спокійно, ніби його попросили проконсультувати з асортименту у магазині, а не змусили слухати.

— Може, якщо ці єблани мене не слухають, то хоч ти мене вислухаєш? — з помітним докором процідив Подоляк, свердлячи колегу поглядом. — Чи що у тебе там таке важливе в телефоні? Якесь чарівне заспокійливе? Тоді дай і мені блять-будь-ласка, бо ти сука єдина людина в цій країні, яка примудряється зберігати спокій, коли на подвір'ї ЙОБАНА ВІЙНА.

Він важко дихав, то стискаючи руки в кулаки, то розтискаючи їх, і думав про те, що, якщо Льоша зараз не відреагує на нього, він точно йому вмаже так, як хотів вмазати Лаврову парою годин раніше.

Арестович не зрушив з місця — він так само спокійно сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу, і тільки недбалим рухом повернув екран телефону до Міши.

— Кенді Краш, — наспівуючи озвучив він, спостерігаючи, як Подоляк хмуриться, вочевидь не розуміючи, про що йдеться.

— Що? — тупо повторив він і підійшов ближче, щоб розглянути екран.

— Кенді Краш, — терпляче повторив Льоша, простягаючи телефон. У тиші було чути музику з гри, а на екрані виблискували кольорові цукерочки.

Зовсім спантеличений Подоляк взяв телефон, часто закліпавши від яскравого світла — у кабінеті, як і в усій будівлі, під час комендантської години світло було погашено.

— Ну гра така, три в ряд, — Льоша встав і тицьнув на екран, щоб показати, як жовті цукерки утворюють комбінацію, а з неї вилітає з тихим хрускотом цукрова рибка, розбиваючи ще більше цукерок. — Дуже раджу.

Міша механічно провів по екрану, спостерігаючи за хлопавками та конфетті на екрані. Він відверто випав у осад.

— А якщо з'єднати більше, ніж три цукерки за раз, то будуть супер-цукерки, вони дають бонуси, — флегматично, ніби звертаючись до тупого, повідомив Арестович. Він лагідно схопив Мішу за плечі і силоміць посадив у велике крісло, розвернуте до заштореного вікна.

Кілька хвилин у тиші було чути звуки цукерок і шипучок під дурнувату мелодію губної гармошки. Подоляк втупився в екран, а Льоша, присівши на стільницю і склавши руки на грудях, спостерігав за ним, як батько спостерігає за дитиною, яку нарешті вдалося відволікти іграшкою.

— І це все? — якось розчаровано спитав нарешті Міша. Він справді трохи розслабився, відкинувся на спинку крісла й уже втягнувся в 42-й рівень. — Ось так незворушний Олексій Арестович порається зі стресом? Поки вся країна не їсть, не спить, проклинає русню і як другого пришестя чекає новий брифінг радника президента, він грає в Кенді Краш? — Подоляк недовірливо звів брови, підняв очі на Льошу і ніби чекав пояснень.

Той лише тихо засміявся.

— Так, я бачив меми, — і скромно посміхнувся. — Хоча тіктоки про двохсотих мені подобаються більше, — відірвавшись від столу, Арестович почав повільно походжати до вікна. — Запитуєш, як я зберігаю спокій? Все набагато простіше, — він зупинився біля вікна, розглядаючи в щілину штор освітлену вулицю. — Я дрочу.

Від несподіванки Міша поперхнувся повітрям.

— Ти серйозно?

— Ти ще скажи, що сам не дрочиш, — Льоша докірливо всміхнувся.

— Та дрочу, кхм, але... але не зараз же, — Мішу так вибила з хисткого спокою фраза Льоші, що він аж відклав телефон.

— А що таке? — Арестович знизав плечима. — Напруги багато. Злості також. Ми політики, зброї нам ніхто не дасть і в тероборону не пустить стрілятися. Маємо світити обличчям. А позбавлятися стресу якось треба.

Оксамитовий голос Льоші звучав так переконливо, що ще трохи, і Подоляк свято повірить у логічність усіх аргументів. Але бунтарська жилка і невиказане обурення взяли гору.

— Та як тут подрочиш?! У громадському туалеті, щоб Льоха Резніков "потримав мені ствол"? Він же міністр оборони бляха, він звик. Чи, може, в бункері, під романтичний звук сирен, поки нагорі вибухають збиті ракети?! — Міша не знав, чому обурюється більше: тому, що подрочити у штабі, де замкнена хуєва хмара людей, майже неможливо, або тому, що, на відміну від нього, у Льоші це не викликає проблем.

— Ну, дивись, зараз же тихо? — знову включивши свій фірмовий розсудливий голос, почав Арестович. — Повітряної тривоги нема. У конференц-залі записують нове звернення президента. Значить, усі там, і ти їм зараз не потрібен. Висновок? — він відвернувся від вікна, недвозначно дивлячись зверху вниз на Подоляка, який, наче на зло, розвалився в кріслі, широко розставивши ноги.

— Ти ще скажи, що допоможеш мені, — похмуро буркнув Міша й потягнувся назад за телефоном з цукерками, як на його член лягла тепла долоня.

— Та без проблем.

Несподівано Арестович опинився дуже близько. Він сидів навпочіпки перед Мішою, склавши руки на його промежині. Вигляд у Льоши був традиційно незворушний.

Час, що зазвичай біжить занадто швидко, застиг. Радники президента свердлили один одного поглядами, наче змагалися, хто перший здасть позиції.

Серце заколотилося зрадливо голосно. Так, що віддавало у вухах та горлі. Під ложечкою занудило, як коли він почув перший у житті вибух.

Міша думав лише про одне. Аби не встав. Аби не встав. Аби не встав.

Блять.

– Все зрозуміло, — прозвучало як діагноз. — Нічого тут без мене не можуть.

Ліниво схиливши голову на плече, Льоша потягнувся до ширинки Подоляка. Він навіть устиг розстебнути верхній ґудзик, коли Міша схопив його за пальці і стиснув що було сили, вороже дивлячись на Арестовича, як загнаний у куток пес.

— Мужик, відійди, поки не пізно, — на грудях, низько й загрозливо попередив він.

— Нам все одно тут ще стирчати та стирчати. На тебе ще не одні переговори чекають, — на Льошу погрози не справили жодного враження. — Якщо не випустиш пар, то й дуба дати недовго. А ти ще нам потрібен, — він м'яко посміхнувся. — Хто писатиме Вові всі його надихаючі промови про добро і зло?

Міша не розумів, що відбувається.

Зовні він спостерігав, як Льоша розстібає йому ширинку, як відтягує резинку трусів, щоб дістати кам'яний від багатоденного утримання член.

Усередині він, здається, вмирав. Міша думав про те, як загине під обстрілом диверсантів, як розіб'ється в підбитому гелікоптері, як стече на смерть кров’ю від пострілу в притул на переговорах або як задихнеться під завалами розйобаного ракетою офіса на Банковій. Виявляється, це було не страшно. Страшно було те, що він уже не міг зупинити Льошу.

Погляд заплив ще більше, а всередині все стиснулося, коли Арестович узяв д рота.

Губи спритно обхопили член, язик лоскотав голівку. По тілу розліталися, як снаряди "Града", гарячі хвилі збудження, посилали нервові сигнали в живіт, у груди, по кінчиках пальців. Тут уже змусити його зупинитись було неможливо.

— Блять, у тебе двоє дітей, зхуялі ти так добре смокчеш? — Міша закинув голову назад, стискаючи волосся Арестовича в кулаку, щоб він не наважився зупинитися.

А потім завила сирена.

Довга, протяжна, утробна. До цього звуку ніколи не звикнути. Він одразу викликав інстинктивне бажання втекти. Сховатися. Рятуватися.

Подоляк смикнувся в бажанні зірватися з місця, але Льоша залізною хваткою тримав його за ноги, продовжуючи працювати язиком.

— Арестович. Блять. Сирена, — задихаючись, процідив Міша.

Вони мають бігти до підвалу. Там зараз полетять ракети. Їх шукатимуть.

Сука їбучий адреналін. Насрати на сирени. Хочеться лише кінчити. Хочеться нестерпно. І Льоша це знав.

Однією рукою він обхопив основу члена, рухаючись частіше, а другою поліз під кофту, обпалюючи пальцями напружений живіт.

У цей момент Міша дещо зрозумів. Він не помре у збитому літаку. Він помре, поки йому відсмоктує Льоша Арестович. Зате як…

Дихати вже не було чим. Його стегна самі рухалися назустріч роту Арестовича. Подоляк хотів, щоб Льоша заковтнув його член так, щоб йому погано стало. Щоб він зрозумів, як йому, Міші, було хуйово весь цей час. Щоб він стер зі свого обличчя цю незворушну усмішку. Щоб він відчув те саме, що відчуває Міша щоразу, коли дивиться в очі делегації орків.

А Міша тим часом відчув, як кінчає.

У голові вибухали феєрверки звуками ракет та блядського Кенді Краша. Перед очима танцювали кольорові цукерки упереміш зі спогадами спалахів останніх днів. Повітря в задушеному закритому кабінеті, здається, зовсім не залишилося.

Зате через кілька секунд по тілу розлилося щось м'яке. Це відчуття звільняло, змушувало м'язи вийти зі спазму, розслабитись або навіть перетворитися на желе.

Це було... полегшення.

Льоша акуратно облизав наостанок голівку і подивився на Мішу "а-я-ж-казав" поглядом. Подоляк усе ще зі складністю фокусувався на незворушному обличчі.

— Так ось яке воно, заспокійливе від Арестовича, — хрипко хихикнув він.

— Приймати щодня за потребою, — Льоша спокійно сів у ногах Подоляка, поклавши голову йому на коліно.

— Дякую за пораду.

Сирени більше не гули. Вибухів теж не було чути.

З'явилося раптове бажання пограти в Кенді Краш і нарешті виграти цю чортову війну.
Категорія: Політичні постаті Гумор, Повсякденність, Політичні постаті, Слеш | Додав: Anaria | Теги: арестович, війна в Україні, подоляк, війна, політика. президент, політика
Переглядів: 1555 | Завантажень: 0 | Коментарі: 2 | Оцінка: 5.0/2

Всього коментарів: 2
Божечкі, напишіть про них ще щось ❤️

1320
Певно що напишу)))
0
avatar
Радник
Завантаження...