menu

Новини

Автор фанфіку:
...
Псевдонім на сайті: ...
Група: ...
Статус: ...
Про фанфік:
Дата написання: 11.04.2022 в 20:50
Фанф прочитано: 1290 раз
Час прочитання:
До фанфіку залишено: 0 відгуків
Якщо рамочка порожня - ви ще не прочитали жодного фанфіку.
Покликання
BB-Code
HTML-код

Сподівайся на краще - готуйся до гіршого


11.04.2022, 20:50
— ...на цьому мабуть усе. Нараду закінчено.

Пан Президент піднявся з крісла. Оглянув колег важким поглядом, вдихнув, щоб щось сказати, але замість того бухнувся назад у сидіння, і, поклавши кулаки на стіл перед собою, став тихенько й ритмічно набивати по них ґулю.

Так було щоранку після наради на Банковій. Після оголошення результатів ночі, підрахунку усіх втрат, планування подальших дій на день
.
Ніхто не поспішав по справах. Власне кажучи, у кожного в цій кімнаті з білими стінами і вже легендарним прапором розміром з президента були причини не хотіти братися до справ. Переговорна за місяць війни стала таким собі острівцем викривленого, але спокою у вирі офісу Президента. Тут не відбувалося нічого, окрім розмов. Поки Верховний головнокомандувач і його команда тут, їх не можна було турбувати. Поки верхівка влади тут, вони могли собі дозволити не думати хоча б кілька хвилин про те, що чекає на них у наступному.

Михайло Михайлович Подоляк був вдячний всесвіту за ці миті. Він цінував цей своєрідний ритуал і намагався увібрати його по максимуму, наче заправитися, щоб вистачило до наступного ранку. Бо терпіння бракувало усім, хоч як би там не казав Стус.

Міша оглянув присутніх. З Зеленським все й так ясно — він за увесь час війни поспав загалом години дві і, здається, хотів врятувати чи не кожну комашку, що проживала на території України. Доля точно не готувала очільника 95-го Кварталу до такого підвищення, і Подоляку було шкода, якою ціною Вова його зносив. Тому ніхто навіть не намагався зашкодити президентовому селфхарму —про смаки щодо зняття стресу не сперечаються.

Навпроти Міши сидів Арахамія. Члени переговорної групи перекинулися короткими поглядами, а потім Давид повернувся до свого неймовірно цікавого заняття: він грав у хрестики-нолики сам із собою просто на паперах, що вони підготували до нового дня переговорів з рашистами. Міша може й хотів зробити якесь зауваження, однак і сам розумів, що усі ті аргументи кацапам до одного місця і документи скоріш за все просто не знадобляться.

Поруч Іра Верещук з напруженим обличчям читала свою «Чуму» Камю. Піджала губи, роздула гнівно ніздрі. Річ у тім, що вона читає цю книжку уже місяць і не просунулася ані на сторінку. Інші намагалися натякнути, що, можливо, варто обрати на позакласне читання щось легше за Камю — «Гаррі Поттера» там, чи «Кайдашеву сім'ю», але Іра була непохитна. Всі розуміли, що книжка не дається їй не тому, що Камю якось складно пише, а тому, що Верещук все одно не читала, а була думками десь далеко, плануючи нові гуманітарні коридори і проклинаючи кожного орка, що пускає кулі у нещасні маршрутки з хрестиком.

Сам Міша досі не знайшов свого способу поратися з напругою. Набивати ґулі, як Зеленський, не хотілося. Читати, як Іра, не було сил. Займати руки псуванням цінних паперів, як Арахамія, не дозволяла совість. Можливо, Подоляк просто забув, як це — відволікатися від роботи. Забув, як це — переключатися на якусь фігню, тільки щоб дозволити собі трохи відпочити, щоб дати розрядку мозку. Він тільки й робив, що планував, якими ще фразами можна вразити, вколоти Лаврова і компанію, щоб нарешті домогтися хоч якогось відгуку. Тому він пішов поглядом далі у пошуках нових рольових моделей.

Кілька зазвичай зайнятих місць були порожні — міністри Шмигаль і Резніков, пан Залужний і пан Стефанчук приєдналися до наради у зумі. Єрмак взагалі не прийшов. Напевне, спить у себе в кабінеті. І тільки одна людина на всю Банкову, що сиділа з іншого боку довгого стола, розвалившись у своєму кріслі, напружувала своєю ненапруженністю. У той час, як інші усіма правдами й неправдами рятувалися від жахів війни, він дратував одним своїм виглядом.

Якщо проти кого і варто було вводити санкції — то це проти Олексія Арестовича і його незворушного пофігістичного спокою.

Саме зараз він щось клацав у телефоні, з якого щосекунди виривалися нові звуки — голоси й уривки з пісень. Пан радник дивився тіктоки, що, виявлялося, дуже бісило у хиткій тиші ранку.

— Ви знаєте, що зараз у багатьох школах телефони просто забирають на початку дня? — процідила Ірина Верещук, перегортаючи нарешті сторінку з таким виглядом, наче вона зараз з'їсть когось.

Усі синхронно подивилися на Арестовича.

— Окей-окей, тільки не треба так напружуватись, — заспокійливо промовив Льоша й легенько закотив очі, закриваючи тікток. Напевне, відкриває твітер.

Усі повернулися до своїх справ, окрім Міши, який, завтикавши, затримав погляд на Арестовичі трохи довше, аніж варто було. Його помітили, і через секунду Подоляку відповів багатозначний, майже грайливий погляд від краша українок №1. Це було м'яко кажучи незручно. Подоляк покрутився на стулі і надзвичайно уважно втупився у свої записи з наради, де крім «русофобія недостатня» з трьома знаками оклику і цифри 14 400 нічого не було.

Ще кілька хвилин панувала тиша, аж допоки Арестович знову її не порушив.

Йому подзвонили. На дзвінку стояло «Доброго вечора, ми з України».

— Так? — спитав він тихо. Йому щось коротко відповіли, й Льоша підняв брови, а його обличчя якось дивно сіпнулося. — Ого-о-о, ну зрозуміло. Я так і знав.

Усі знов поглянули на Арестовича у побоюванні почути якусь невтішну оперативну інформацію, якщо його інтонація відповідала дійсності.

— Зрозумів, усе передам. Так, почекайте годинку і давайте іншим. Бувай, — Льоша скинув дзвінок і оглянув присутніх. — Залужний дзвонив. Сказав, Вова не бере.

Усі поглянули на Зеленського — той заснув просто за столом.

— І серед всіх, кому Залужний міг подзвонити, він обрав тебе? — Подоляк передчував, що для цього є кілька причин: або новина дуже погана, або дуже хороша.

— Так, Мішенька, він обрав саме мене, — улесливо, непомітно просікаючи кожне слово отрутою, відрізав Олексій. — Тому що я краще за всіх вмію повідомляти світові найважливіші новини.

— Ну що ж там такого тобі розповів Залужний? — Арахамія приховував, але йому, як і всім, кортіло дізнатися. — Росіяни випадково стрельнули гіперзвуковою в Кремль? Чи вони нарешті знайшли Бандеру?

Міша ледь стримався, щоб не захихотіти.

— Ну, не такі чудові, але все ж... — Льоша похитав головою, оцінюючи вагу новини. — Коротше, приготуйтеся аплодувати: Чорнобаївка шостий раз.

Арахамія приснув і почав сміятися, Верещук відклала книжку і гордовито усміхнулась.

З душі Подоляка наче камінь впав, і одночасно з тим почало підійматися якесь обурення.

— І це треба було тягнути кота за хвіст заради такої новини?

— Мм?.. Що там? — Зеленський різко підняв голову, ледве розліпивши одне око і вдаючи, що він у курсі справи.

— Володь, вставай, — проспівав Арестович, — там Чорнобаївку вшосте рознесли.

Пан Президент закліпав частіше, наче у мить протверезів, сів прямо у кріслі й помітно підбадьорився.

— Господи, скільки ж я спав? — розминаючи щелепу, перепитав він.

— Не хвилюйся, єдине, що ти пропустив — це несмішні жарти Льоши, — кинув Подоляк й знову невдоволено втупився на Арестовича.

— Та ну тобі, Міш, краще порадій тому, які орки тупі, — з легким докором кинув Арестович.

— Це я і так знаю, щодня на власні очі бачу, — Міша помахав переговорними паперами.

— Ну от. А там, де тупі, завжди є ще тупіші. Можливо, це не остання Чорнобаївка, — він ще веселіше усміхнувся, хоча очі Арестовича були напрочуд зосереджені на Подоляку.

— Сподівайся на краще — готуйся до гіршого. Ми не можемо розраховувати на ворожу тупість. Це просто збіг, хоч і приємний, і я б на твоєму місці не обнадіював себе, — Міші дуже не подобалося, як Арестович на нього дивиться. Йому було незручно, навіть тривожно, але обурення, що швидко росло зсередини, не давало як слід зрозуміти інші відчуття.

— А я кажу, що буде ще Чорнобаївка, і не одна, — вже з відкритим нахабством заявив Льоша. — Повір людині, що розуміється на військовій справі трохи краще за тебе — без образ.

Без образ? Та він здається, тільки й хотів, щоб його, Мішу, образити. Наче спеціально цькував на себе, лише незрозуміло, навіщо.

— Та які тут образи? — Подоляк знизав плечима. — Особливо з вуст людини, що тільки й вміє, що триндіти на камеру про те, як ми охуєнно тримаємось.

Це було занадто. Якась частина Міши жалкувала про сказане, однак більшістю його наповнювала лють на цього нахабного нарциса-пиздабола, що уявив себе найціннішим аналітиком в Офісі Президента, поки інші надривають зади буквально на всіх фронтах.

У переговорній наче повітря наелектризувалося. Усі мовчки спостерігали, як Подоляк і Арестович жбурляють одне в одного погляди-блискавки, сподіваючись у такий спосіб пригнітити ворога на місці.

— То давай закладемося, — несподівано мовив Льоша й переможно розвів руками, наче він уже переміг.

І не чекай, Льош.

— Давай, — Подоляк блиснув очима, хоча всередині все стискалося і переверталося.

Він ненавидів азартні ігри і все, що було пов'язано з закладанням. Проте зараз важливіше було втерти Арестовичу носа й трохи збити його пиху.

— Тоді закладаюся, — Олексій піднявся з крісла й почав крокувати кабінетом до Міши, — що росіяни прийдуть в Чорнобаївку і, відповідно, будуть розбомблені... десять разів. Як у тому анекдоті, — він зупинився над Подоляком, наче вказуючи на свою перевагу.

Той швидко встав, щоб зрівнятися з суперником.

— Якщо не дійде до десяти протягом... тижня, ти програв.

— Згода.

— На що закладаємося? — у Подоляка ледь вистачило сил, щоб його голос не затремтів.

Чесне слово, під тиском смердючих росіян не було стільки напруги, скільки зараз. Він відверто боявся того, що може забажати Арестович.

— На бажання.

І не дарма.

— Згода.

Вони потисли руки, стискаючи долоні одне одного надто сильно, наче хотіли зламати одне одному пальці.

Не відпускаючи Подоляка, Льоша повернувся до інших. Усі дивилися на них, затамувавши подих.
Здавалося, що радники президента зараз уклали якусь історичну угоду, а не посперечалися про тупість орків.

— Пане Президенте, будете нашим гарантом безпеки? — ввічливо поцікавився Арестович.

— Наче в мене є вибір, — Володя невпевнено пройшов до них, поглянув по черзі на кожного, а потім важко зітхнув і розбив руки. — Дитсадок, хлопці, чесне слово.

— Обіцяємо, що на робочому процесі це аж ніяк не відобразиться, — фірмово заспокоїв Льоша, а Міша тільки коротко й трохи сором'язливо кивнув.

Він наче уклав угоду з дияволом. І й нього була лише надія, що оптимізм Арестовича дасть збій. Проте, як-то кажуть, сподівайся на краще — готуйся до гіршого.

Після того ранкового випадку усі, здається, забули про азартне сперечання радників президента. Окрім самих радників президента. Наступний тиждень обіцяв перетворитися для Подоляка на тортуру.
Перший день пройшов спокійно. Він вселив у Мішу надію, що Арестович і правда помилився. Але потім все покотилося у тартарари.

Через день стався сьомий раз. Інтернет пошуткував, що хлопці із ЗСУ можуть сім разів. «Це ще нічого не означає», нагадував собі Подоляк.

Однак наступного дня стався восьмий. Інтернет пошуткував про восьме чудо світу. Тепер уже всі зацікавилися гостросюжетним серіалом від Netflix і почали чекати на другий сезон. Окрім Міши, звісно.

Вони саме сиділи з Арахамією у переговорній і чекали на підключення онлайн російської сторони. Ці дистанційні переговори були не ефективніші за онлайн-пари в студентів: сидиш з вимкненим мікрофоном, чекаєш, допоки виступить твій колега, і чекаєш, коли вже настане перерва.

— Ну то що? — несподівано спитав Давид. Він погано приховував цікавість.

— Що «що»? — тупо перепитав Подоляк.

— Боїшся програти Арестовичу? Там в Чорнобаївці ще та залупа, — Арахамія ніяково хихотнув.
Міша ледь не впав зі стільця.

— А ти сам по залупі не хочеш?.. Добрый день, колеги, — на екрані перед ними з’явилися москальські пики і свій гнів довелося приховати хоча б для початку.

Арахамія безневинно закліпав очима, за що отримав стусана у колінку під столом.

Ставало страшніше. Міша хоч і не виказував цього нікому, але вже і сам почав подумки готуватися до програшу. Ні, він програти боявся. Звісно, йому дуже свербіло, що нахабство Арестовича наче сила гравітації перемагає навіть закони здорового глузду — хоча в рашистів і такого не водиться, чого тут дивуватися восьми разам. Однак найбільше Подоляк став боятися того, що забажає Арестович, коли виграє.

Бо після дев'ятого разу це стало майже очевидним. Виносити присутність Арестовича стало майже неможливо. Щоразу, чк вони навіть просто перетиналися коридором, він якось напрочуд сильно радів Подоляку, підморгував йому і смикав бровою, наче... наче загравав. Так, він тупо грався з Мішою і випробував його нерви, наче той був дівчинкою-підлітком, хоча Міша бляха старший за Льошу. Йому блін полтос, а він бігає від колеги, як НАТО від серйозних рішень. Тому Подоляк, як доросла зважена людина, вирішив взагалі забратися з Банкової і піти попити каву для розмаїття на сусідню Лютеранську.

— А ти часом не уникаєш мене?

Подоляк і жалкуватого вигляду бариста за віконечком кав'ярні, що саме робив йому американо, підскочили з несподіванки.

— Господи, Арестович! — гаркнув Міша, повертаючись до неголеної і вкрай вдоволеної пики.

— Ну, ти не перегинай. Я, звісно, і філософ, і теолог, але ще не Господь, — вдавано скромно відказав Льоша, спираючись на підвіконня кав'ярні. — Маленький капучіно на арабіці, будь ласка.

— Твій жарт застарів років на сто, ти знаєш? — настрій різко впав.

Подоляку хотілося якнайшвидше звідси забратися, найкраще — забитися у своєму кабінеті, але тепер від офісу його відділяли нестепні сто метрів вулиці, на яких Арестович його точно наздожене. Шляхів для відступу не лишилося.

— Визнаю. Але ж і ти його зрозумів. Варто задуматися, Міш... — Льоша всміхнувся, дивлячись, як Подоляк із клацанням стискає щелепу, розплачується за американо і кидає зелененького «франика» у баночку чайових з написом «на байрактар».

Ким би був Арестович, якби не використав цей момент для того, щоб нахилитися непристойно близько до Міши й не наспівати тихенько на вушко:

— Готуйся.

Хребтом пробіг морозець. Міша знов відчув те саме неприємне відчуття, що й того дня, коли вони заклалися: страх навпіл зі збудженням і якимось бажанням замість дипломатичного ігнору вмазати з ліктя по цій вічно непохитній пиці.

Йому коштувало усього терпіння не піддатися інстинкту.

«Треба протриматися ще трохи. Ще два дні. І все».

У Подоляка вистачило сил тільки на те, щоб мовчки забрати каву, розвернутися на 180 градусів і важко покрокувати назад до офісу, думаючи про те, що він відірветься на росіянах під час переговорів. На них хоча б можна було безкарно покричати. А з Арестовичем він розбереться вже завтра.

Як би він не хотів відтягнути час, завтра настало надто швидко. До кінця «закладного» тижня лишалося два дні.

Подоляк сидів у своєму кабінеті. На вулиці вже була комендантська година. Усе світло погасили, лише одна лампа на столі освітлювала переговорні папери, які Міша оглядав знову і знову. Справи йшли дуже туго, але йшли. Орки вже відмовилися від «денацифікації». Почали говорити про компроміс. Звісно, їм ніхто не вірив, і Міша сам розумів, що переговори існують скоріш для вигляду, щоб їм потім не сказали, що вони навіть не спробували. Та він все одно не міг працювати «для вигляду». Не міг не переживати усім нутром, коли бився о стіну нерозуміння в очах рашистів. Це майже вбивало його щоразу. Але по-іншому він не вмів. Напевне, треба повчитися продуктивності в когось з депутатів — у Миколи Тищенка там...

Вечірню тишу порушило раптове вторгнення без стукоту. З-за дверей з'явився Арестович, і він був напрочуд серйозний. Неквапно, але твердо зайшов, закрив двері, наче на них чекала якась складна розмова.

— Перевіряв новини? — спитав він таким тоном, з якого жодної емоції не можна було зрозуміти.
Нутрощі Міши зробили сальто. Що вже сталося?

Він автоматично потягнувся до телефону. Розблокував, в на екрані засвітилася стрічка фейсбука, на якій телефон і заблокувався. Не встиг Подоляк щось спитати чи зробити, як стрічка автоматично оновилася сама собою і висвітила пост — кого ж іще — Олексія Арестовича, датований кількома хвилинами тому.

Йому було достатньо побачити купу скайликів, щоб зрозуміти. Неслухняні очі все одно ковзнули далі по тексту і прочитали вирок: «десятый раз в Чернобаевке — встречай!».

Слів не було. Одні емоції.

На якусь хвилину світ завмер. Подоляк просто перестав розуміти, що коїться.

Він мовчки глянув на Арестовича. У того на обличчі сяяла тріумфальна посмішка. Міша встав з-за столу, пройшов кабінетом до Льоши. Зупинився. Ще раз глянув у холодні, хоч і веселі очі. А потім... теж усміхнувся і простяг руку у жесті примирення.

Куточки рота Льоши смикнулися, наче він хотів приховати подив. Він доброзичливо потиснув руку у відповідь.

— На секунду мені здалося, що ти мене вдариш, — наче зізнався він якимось обережним тоном.
Подоляк, намагаючись триматися якомога більш природно і не виказувати напруги, коротко розсміявся.

— Ну що ти, ми ж дорослі люди, а суперечка дитяча. Чого б мені хотілося вдарити людину, що переслідувала мене весь тиждень і не давала спокою своїм психологічним тиском? — Міша не втримав сарказму, і ще так закотив очі, щоб Арестовичу стало непереливки. Насилля не буде, вирішив він, то хай хоч буде токсичний гумор.

— Ну пробач, — Льоша присоромлено опустив на мить очі. — Ти мені просто дуже подобаєшся... коли злий, — поспіхом додав він. — Такий праведний у своєму гніві, чи то як казковий персонаж, чи то як дитина.

Що? Подобається, коли злий? Як дитина? Так, Міша, спокійно. Йому просто щастить стільки пиздіти і не отримувати за це пизди. Його просто не сприймають всерйоз. От і ти не сприймай.

— Кхм, ну то що ти хочеш, щоб я зробив? — намагаючись заповнити ніякову тишу, Подоляк почав ходити кабінетом, склавши руки у кишені. — Покукарікати у Верховній Раді? Не проблема, Кива там і не таке витворяв. Може, подзвонити Дуді серед ночі? Та ми дзвонимо йому як до себе додому, він навіть не здивується. Чи, я не знаю, віршика тобі розповісти? Ти знав, що в Шевченка є чудова серія... — Міша раптово зкис, — ...похабних віршиків?

Вигадуючи те, що він би сам забажав, Подоляк не помітив, як Арестович зник з поля зору. А даремно.
Льоша опинився позаду, заглядаючи Міші в обличчя. Він стояв впритул. Тут ні про який дипломатичний етикет не йшлося. Тут взагалі ні про який етикет не йшлося. Це було настільки безсоромно близько, наскільки ніхто на Банковій не дозволяв собі наближатися одне до одного. Тим паче ніхто і ніколи не наближався так близько до Арестовича.

— А ти взагалі знаєш, що таке «бажання»? — прошепотів Льоша на вухо, так оксамитово, вкрадливо, що знайомі мурахи побігли не тільки потилицею, а й по всьому тілу. Страшно і звабливо водночас. — Ти ж наче людина освічена.

Чорт. Цей шепіт до нестями гіпнотичний. Міша раптом зрозумів, за що Арестович став крашем українок від самого початку війни.

— Кхм, — в горлі раптом пересохло, наче там щойно вибухнула вакуумна бомба. — Певне, що знаю, — його голос, зазвичай серйозний і похмурий, невпевнено підскочив. — Тільки нічого, що в цій будівлі кожен другий має вищу освіту, навіть прибиральниці?

— Й справді, — обережно обійнявши Мішу за плечі, Льоша нахилився ще ближче, так, що Подоляк вухами відчув гаряче дихання. Арестович був наче шкільна вчителька, що зараз чи то хвалить, чи то погрожує, й у будь-якому разі придушує своїм авторитетом. — Тоді ти маєш розуміти, що бажання — це не тільки забаганки мозку. Це таке почуття, що підіймається знизу, від самої землі, розпалюючи кожну клітинку тіла, змушуючи серце битися швидше, а м'язи судомно скорочуватися.

Він реально якийсь гіпнотизер. Як інакше пояснити, що по тілу Міши й справді почала підійматися, накриваючи, хвиля гарячого... О, ні. Це просто самонавіювання. Це стрес. Нестача сну. Можливо, ковід. Чи просто багата уява, що на фізичному рівні відобразила те, про що говорить Арестович.

Тоді чому Подоляк не може це припинити? Чому йому скручує усі органи, чому серце біжить марафон і пульсує аж у скроні? Чому йому нема чим дихати і навіть поворухнутися?

— Я завжди дуже точно добираю слова, Міш, — пальці Льоші ковзнули нижче й переплелися у кишенях з пальцями Подоляка, який безвольно стояв, відчуваючи, як пута Арестовича все міцніше поглинають його. — І не просто так грав на бажання, — він подався вперед, наче змій обплів шию Міши й заговорив зовсім тихо, на одному видиху вкладаючи слова в уста іншого радника президента. — Моє бажання — це ти.

Усередині щось розірвалося. Луснуло, наче кулька, яку надували й надувалич аж допоки вона не витримала. Здається, це розірвався шаблон в Подоляка. Бо все, що він чув, все, що відбувалося, не налазило на голову. Бридня якась.

Це пробудило у ньому гнів, а отже змогу рухатися. Міша смикнувся — він хотів вирватися «з полону», витягнувши руки з кишень, однак Арестович спритно розвернув його обличчям до себе й зібрав пальці «замком» на шиї Подоляка. Тепер вони стояли так близько, що майже торкалися лобами й дихали одним гарячим повітрям.

— Льош, ти не в собі, — голос в Подоляка трохи тремтів. Він реально не знав, що робити. — Може, тобі лікаря покликати?

Він не хотів кривдити Арестовича, однак якщо доведеться, вмаже йому лікувального ляпаса. Бо він заходить надто далеко.

— Міш, ну ти як дитина, — тон Арестовича лишався непохитно-спокійним, наче все, що відбувалося, було чимось природнім. Або дуже давно спланованим. — Програв, то хоч гідно прийми програш. І розплатися.

Він почав трохи хитатися туди-сюди, поступовими рухами водячи стегнами, щоразу усе ближче до тіла Міши.

— Збоченець, — тільки й міг відказати Подоляк. Тіло його не слухалося.

Йому було соромно визнати, що усе, що відбувається... подобалося йому. Йому подобалося усе те хтиве, що робив Льоша. Як дихав йому у вуста. Як ходив стегнами й наче необачно торкався своїм членом члена Міши. Як уже запустив пальці йому у волосся. Тіло мліло, ставало м'яким, наче пластилін, і хотіло тільки віддатися цим рукам.

— А ти чекав від мене іншого? — з викликом прошепотів Льоша, ледве встигнувши закінчити фразу перед тим, як Подоляк вп’явся в нього з поцілунком.

Його охопив жар, не схожий ні на що. Ані на гнів, що викликали російські дипломати. Ані на лють, що виникала, коли він дивився нові кадри вбитих українців. Ні, це було щось інше. Це було бажання одночасно скрутити Арестовичу голову й повалити його на підголу.

Те, що увесь час дошкуляло Міші, як Льоша був поруч, те відчуття, що скручувало все тіло — то було збудження. Тільки зараз він зрозумів, що уся суперечка була лише приводом, щоб розпалити його, вивести на емоції. Геніальна маніпуляція.

Арестович був правий. Іншого від нього й годі чекати.

Міша втратив рахунок часу. Коли він знову відчув себе, то вже стояв навколішки, спираючись на стіл, а Льоша наосліп розстібував йому ширинку, одночасно покриваючи поцілунками шию.

— Ти... вирішив... остаточно мене принизити? — насилу ковтаючи, прошепотів кудись у повітря Подоляк.

На секунду він відчув, як овіває прохолодне повітря його голий зад, а вже за секунду позаду «прилаштувався» Льоша. Стояк у нього був кам'яний. Власне, вже не тільки в нього.

— Я ж казав, сприймай це, як... — Арестович поліз йому під футболку, а носом терся десь за вухом, — ...як відплату за програш.

— Найгіршу з можливих, — крізь зуби процідив Міша.

Сил триматися майже не було. Він був готовий кінчити тільки від того, як спритно пальці Льоши лоскотали йому прес. Але потім Арестович взяв до рук його член.

— Сподівайся на краще, готуйся до гіршого, — останнє, що почув Міша перед тим, як Льоша вставив йому.

Перед очима потемніло. Потім затанцювали якісь примари. Серцебиття лунало аж у мозку. Тіло перетворилося на один оголений нерв. Він відчував усе. Кожний подих, кожний дотик пальців на грудях. Кожний рух Льоши у ньому, і кожний сантиметр члена, що його тримав другою рукою Арестович.
Міша був здатний лише чіплятися пальцями за полірований стіл, коли його вийобували, і хлипко дихати. Хоча ні. Він був здатен стогнати і шепотіти тихе «ще», аж допоки сам не кінчить просто на стіл крізь пальці Льоши. І вигнутися у судомі, коли кінчає Арестович.

Відчуття власного тіла повернулося не одразу. Воно було мляве й хотіло розтектися калюжкою просто тут, на оксамитовому килимі у будівлі Офісу Президента.

Важко дихаючи, Міша оглянув кабінет. Все було як завжди. Окрім того, що він кінчив просто на документи з переговорів.

— Вони все одно даремні, — проказав десь ззаду Арестович, і Міша почув, як той застібує джинси.
Подоляк теж нахилився, щоб одягтися, й мимохіть побачив, що Льоша прямує просто на вихід.

Ось від чого йому стало реально страшно. Його збираються кинути у найуразливіший момент. Якщо Арестович це зробить, то точно отримає звання підора, гіршого за путлера.

Але він знову не виправдав очікувань. Опинилося, що він Льоша пішов до шухляди, звідки дістав пляшку недопитого коньяку.

— Ти... що... звідки ти знаєш, де я ховаю алкоголь? — ледве пораючись з власними емоціями, спитав Подоляк, сповзаючи на підлогу й спираючись на суцільну стінку стола.

— Я знаю про все, що відбувається в Офісі Президента, — самовдоволено відповів Арестович, вмощуючись поряд. Він відкоркував коньяк і простягнув Міші.

— Ти що, в нас же сухий закон, — йому було ліньки обурюватися, але він все одно насупився. — А ще ми на роботі.

— Заборонили лише продавати алкоголь, а не споживати, — почав перераховувати Льоша, відкорковуючи пляшку зі звуком хлопавки. — А на роботі ми цілодобово, тому не бачу сенсу вважати це за причину, — він коротко ковтнув і навіть не скривився. Одразу видно алкоголіка зі стажем.

— А якщо там тривога, а ми нажремося і не дійдемо до укриття? — Подоляк приречено перехопив пляшку і теж зробив щедрий ковток.

— Якщо не летить — то й не важливо, де ми. Якщо прилетить... — Арестович знову ковтнул, — ...то вже не важливо.

— Їбать філософ, — Міша не втримався і закотив очі, як завжди, коли Льоша мудрував і викаблучувався. — Якщо ти такий розумний, то розкажи, що нам тепер робити.

— А що? — Льоша простяг ноги по підлозі, а руку закинув на плечі Подоляка, обіймаючи його. — Треба щось робити?

— В сенсі... Ну як... — Міша знітився. Питання його обеззброїло.

Йому потрібен був якийсь висновок, якесь пояснення, якесь виправдання. Хоч щось.

Такою відповіддю став нахабний поцілунок, що, як завжди несподівано, накрив Мішу. Він був солодкий й п'янкий. Просто як сам Арестович.

— Можемо ще закластися, — всміхнувся Льоша, відсторонюючись. — Чорнобаївку і тупість орків ніхто не відміняв.

— Йобана Чорнобаївка... — хто б знав, як дорого Подоляку обходиться ця москальська тупість. — І що ти пропонуєш?

Арестович лукаво поглянув на Мішу.

— Як щодо числа 14?..

— Ні, це вже буде просто першоквітневий жарт.

— А хоч би і так. Ну то що, закладемося?
Категорія: Політичні постаті Гумор, Стеб, Повсякденність, Політичні постаті, Слеш | Додав: Anaria | Теги: Президент, війна в Україні, арестович, Чорнобаївка, війна, подоляк, політика
Переглядів: 1290 | Завантажень: 0 | Оцінка: 4.0/1
Ставлення автора до критики: Позитивне

До фанфіку не залишено жодного відгуку, але Ви можете стати першим критиком, залиште свій коментар!

Всього коментарів: 0
avatar
Сподівайся на краще - готуйся до гіршого
Завантаження...